Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 13.2.4. Завдання наприкінці століття

Зростання і глобалізація фінансової діяльності як результат розвитку інформаційних технологій, дерегулювання на національному рівні та дематеріалізація грошей, концентрація американських банків та фінансова експансія Японії поставили перед банками Європи низку завдань.

Вартість інвестицій, інтенсивність конкуренції, проблеми належної освіти, навчання персоналу та управлінських стратегій — всі ці чинники вплинули на прискорення банківської концентрації й розвитку глобальної банківської оліго-полії. Виникає запитання, чи довго відіграватимуть європейські банки значну роль в цій олігополії? Зі становленням спільного ринку в Європі в 1993 p., зростанням внутрішньо-європейської торгівлі та обміну, частішим використанням ЕКЮ та реструктуризацією промислових конгломератів у європейському масштабі треба поставити запитання про спроможність європейських банків обслуговувати розвиток Європи. Зрушення в Центральній та Східній Європі, що відбувалися з 1989 p., і невизначеність щодо об'єднання Німеччини стали новим елементом у міжнародній банківській конкуренції.

Спочатку небагато європейських банків могли похвалитися ресурсами та мережею, достатньою для діяльності на рівні всього Європейського ринку. Досвід останніх кількох років показує, що об'єднанню європейських банків заважають обмеження культурного, традиційного і політичного характеру. В цьому відношенні затримка розвитку банківських асоціацій в Європі, є очевидною, якщо взяти до уваги неможливість розвивати спільну політику, яка була б необхідною для іноземної конкуренції, інтервенцій у банківський сектор великих промислових підприємств та попиту на нові послуги. Це пов'язано з тим, що банки більш захищені, ніж промислові підприємства, оскільки вони мають доступ до клієнтури, яка може діяти тільки на національному рівні, а їх діяльність на національному ринку е основною складовою їх прибутків. Міжнародна експансія банківської діяльності звичайно спрямована на задоволення вимог національної клієнтури, ніж на розвиток енергійної міжнародної стратегії.

З цього погляду провал проекту щодо тісної співпраці "Амро банку" — другого за розмірами банку Нідерландів, з провідним банком Бельгії — "Женераль де банк" — нагально свідчить про перепони, що можуть виникнути при спробі об'єднати дві установи з принципово різною політикою та культурою, хоча злиття Амро та "Альгемайне банк Нідерланд" — провідного банку Нідерландів — відбулося менш як через рік. Метою було функціонування цієї установи як універсального банку на національному рівні та виконання ролі "глобального гравця" на міжнародній банківській арені з пропозицією максимально можливого спектру послуг, хоча й тільки для великих промислових груп.

Сила традицій дуже чітко простежується при порівняльній характеристиці стратегій, які проводили Дойче банк та банки Великої Британії. За німецькою банківською традицією Дойче банк базував свою експансію на тісних стосунках з великомасштабними промисловими підприємствами, обравши міжнародну стратегію, одним із найголовніших положень якої було поглинання одного з найдавніших банків Лондона — "Морган Грінфель". Британські банки, незважаючи на зрушення, пов'язані з дерегулюванням, досягли значних успіхів у впровадженні суто фінансових стратегій. Навіть якщо сфера їх діяльності була збільшена після злиття та поглинання купців-банкірів, валютних дилерів, брокерів, агентів із нерухомості, туристичних агентів та іноземних банків (особливо американських), банки Великої Британії значною мірою залишалися фінансовими посередниками, які відігравали роль каталізатора в розподілі капіталу. Вони не дуже цікавилися промисловими стратегіями, тоді як Дойче банк був ключовим промоутером промислових підприємств.

В той час як проекти зі створення великих банків на європейському рівні шляхом об'єднання кількох установ з різних країн здаються сьогодні невизначеними, деякі отримали вигоди від об'єднань з угрупованнями страхових компаній. Це давало переваги об'єднанню традиційної експертизи банку з ресурсами страхового сектору, які розміщувались у промисловому секторі.

Типовим було те, що для більшості банків Європи поточні проблеми полягали в необхідності розвитку в національному контексті, а не глобальної конкуренції. Це привело до детальної оцінки стратегії та організаційної структури.

Нові досягнення в багатьох установах потребували використання послуг зовнішніх управлінців-консультантів для визначення стратегій і надання порад щодо реструктуризації. Це прискорило появу нових концепцій банківської діяльності та ролі банкіра. У Бельгії чотири провідні банки вдавалися до допомоги міжнародних утіравлінців-консультантів Мак Кінсі.

Сьогодні можна простежити фундаментальну тенденцію до відмови від деспеціалізації, визначаючи стратегії в напрямі базових послуг, завдяки яким банки досягли традиційної репутації. З 80-х років XX ст. Комерцбанк відійшов від участі у промисловості для того, щоб розвивати експертні послуги, такі як управління інвестиціями клієнтів, надання послуг середньому бізнесу та спеціалізована діяльність в деяких місцевостях Німеччини. У свою чергу, Мідленд банк більше пріоритетів віддавав послугам клієнтам, малим та середнім підприємствам, надання послуг туризму (через Томаса Кука), а також розвитку філій в деяких іноземних країнах. Нещодавно в Бельгії "Каса женераль д'епаргне е де ретрейт" скористалася нагодою подвійного ювілею — 125 років у бізнесі та 10 років діяльності як державного банку — і оголосила великий стратегічний трансфер діяльності, повернувшись до традиційної клієнтури домогосподарств та підтвердивши зобов'язання поєднувати діяльність банку й страхової компанії. Така діяльність є ще більш важливою, якщо врахувати, що наприкінці 80-х років цей банк займався інтернаціоналізацією своєї діяльності, відкривши підрозділ у Нью-Йорку. В той час як міжнародні амбіції та послуги підприємствам почали певною мірою відступати на задній план, більше пріоритетів віддавалося іпотечному та споживчому кредитам, збільшенню кількості трастових послуг і заставного кредитування.

Така відмова від деспеціалізації була частково зумовлена прагненням поширювати банківську діяльність на широкі маси зберігачів. Це, здається, повністю скерувало діяльність деяких банків у напрямі клієнтів. Навесні 1989 p., наприклад, організація споживачів у Нідерландах відмовилася від послуг кількох кредитних банків, які проводили дискримінацію щодо клієнтів з малим рівнем доходів, зокрема встановлюючи мінімальну щомісячну платню за ведення рахунку. В Бельгії приватний банкір Нагельмакерс, банк якого виник у XVIII ст., змінив свою стратегію наприкінці 80-х років XX ст., вирішивши спеціалізуватися на комісійній діяльності (управління нерухомістю та обміном) і відмовитися від інших видів діяльності, а саме від кредитної та трансфертної. Таке рішення привело до зменшення кількості філій та дрібних клієнтів та збільшення кількості клієнтів, які могли довірити управляти принаймні 1 млн бельгійських франків.

Щодо організаційної структури, то централізована ієрархічна система відкрила шлях моделі, що вперше була впроваджена "Сітікорп" і захищалася експертами як перспектива на майбутнє. Образ дезагрегованого банку, взятий із назви книги американського банківського експерта Лоувела Брей-на "Розформовуючи банк", був досить потужним. Процес дез-агрегації складається з децентралізації банків на кілька спеціалізованих установ, якими управляли малі, компетентні та здебільшого незалежні команди, що підпорядковувалися центральному керівництву. Така реструктуризація передбачає революцію в банківських послугах, які тепер доставлялися ближче до клієнта, оскільки депозитні й кредитні функції були розділені. Це передбачає також зменшення централізованих банківських послуг і покладання на деяких банківських працівників більше комерційних функцій.

Здається, не треба додавати, що перспектива наступного відкриття економічних кордонів Європи прискорила реструктуризацію банківських операцій і водночас виставила на передній план проблеми з працівниками. Крім надлишку персоналу, рівень кваліфікації та обмежена здатність робочої сили до адаптації викликали необхідність зменшувати кількість робочої сили та переглядати її функції. Це остаточно не поклало край суперечкам між поколіннями і не гарантувало залучення достатньо спеціалізованого персоналу для управління децентралізованими банківськими установами.

На початку 90-х років XX ст., враховуючи розвиток глобальної банківської справи та невизначеність, спричинену нещодавніми змінами в Східній Європі, більшість великих банківських установ Європи, здається, прагнуть виконувати роль сучасних регіональних банків на глобальному рівні.