Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - 9.3. Становлення банківської системи Російської імперії

Кредитно-банківська система як в Україні, так і в Росії до XVIII ст. розвивалася надзвичайно повільно. На зламі XVII-XVIII ст. лихварство вже не могло задовольнити дворянство і представників торгового капіталу, зацікавлених у кредитах для збільшення обсягів операцій. Обмеження кредитних ресурсів усередині країни спонукало купців брати позики в іноземних банкірів, які їх люб'язно надавали під великі проценти. Це викликало невдоволення серед населення і гальмувало подальший економічний розвиток. Так виникла необхідність формування власних кредитних ресурсів, які сприяли би збільшенню оборотного капіталу на привабливих умовах.

Але першочерговим завданням для феодальної Росії було надання відповідної допомоги дворянству, а не купецтву, тому було здійснено низку заходів, спрямованих на створення установ, які підтримували б поміщиків. Тому влітку 1754 р. цариця Єлизавета Петрівна видала "Указ об учреждении Государственного заемного банка, о порядке выдачи из оного денег и о наказании ростовщиков". Державний позичковий банк складався з двох самостійних частин - Дворянського банку (з конторами у Москві й Санкт-Петербурзі) та Банку поповнення при Санкт-Петербурзькому порті комерції, створеного для задоволення фінансових потреб представників торговельного капіталу.

Банк поповнення, діючи при Комерц-колегц, дістав назву Комерційного. Його статутний капітал складав 500 тис. руб. Основною діяльністю банку були короткострокові позикові операції (не більше ніж на 75% від вартості товарів) терміном на 6 місяців під заставу товарів, які перебували на складах у порту Петербурга. Банк не провадив обліку векселів, не здійснював розрахунків між купцями та не приймав вкладів.

Діяльність банку не задовольняла купців. Короткострокові позики під заставу товарів на складах не користувалися популярністю, оскільки отримання такого кредиту ставило під сумнів репутацію купця в очах іноземних партнерів. Щоби розширити коло своїх клієнтів, банк почав видавати кредити дворянам, які часто не мали змоги його повернути. Все це призвело до кризи Комерційного банку, і 1770 р. він припинив діяльність, хоча формально проіснував до 1782 р., в якому офіційно відбулася його ліквідація. Залишки коштів, якими володів Комерційний банк, було передано Дворянському банкові.

Сферою діяльності Дворянського банку (1754-1860 рр.) був поземельний кредит. Банк надавав також позики під заставу коштовностей та поміщицьких маєтків із розрахунку кількості кріпосних душ. Клієнтами банку були дворяни імперії та іноземці, які прийняли підданство та володіли нерухомістю в певних обумовлених регіонах Росії (згодом кількість клієнтів зросла за рахунок прибалтійських, смоленських та українських поміщиків).

Головною функцією банку було надання кредитів на суму від 500 до 10 000 руб. під 6% річних із терміном повернення більше 3 років. Згодом банк дістав право видавати дрібніші кредити і приймати в заставу кам'яні будинки. Термін позик 1761 р. було продовжено до 8 років. Поміщики часто не гасили позик і не сплачували процентів. Гостро поставало питання про поповнення банківського капіталу, який складався лише з державних коштів. Тому 1770 р. було вирішено впровадити практику прийняття вкладів.

Доти Дворянський банк приватні вклади приймав, як виняток, під \%. Тепер установлювалися такі правила: банк приймав вклади з умовою виплати 5% річних. Проте вкладників було небагато. Та й сам банк виявився неспроможним виплатити проценти й за першою вимогою повернути вклади. Тому основним джерелом поповнення ресурсів залишалася держава. У 1762-1768 рр. для збільшення первинного капіталу банк отримав із державного бюджету близько 6 млн руб. Проте діяльність банку залишалася незадовільною, і 9 липня 1786 р. Катерина 11 видала указ про створення на основі Дворянського банку Державного позичкового банку (1786-1860 рр.).

Популярність позик Дворянського банку сприяла створенню ще двох банків: Мідного (1758-1763 рр.) та Артилерійського (1760-1763 рр.), які мали задовольнити потреби всіх бажаючих отримати кредити.

Статутний фонд Мідного банку становив 2 млн руб. мідними грошима. Головною метою його діяльності було залучення в казну срібної монети. Позики видавалися під переказні векселі й на тих же умовах, що й у Дворянському банку. Особливістю було те, що повертати позику необхідно було за схемою: 75% срібною монетою, а 25% - мідною.

Артилерійський банк виник з ідеї перекарбувати в монети старі мідні гармати і на отриманий капітал створити кредитну установу. Дохід банку належало би спрямовувати на вдосконалення артилерії.

Втім, історія цих двох банків нагадувала історію Дворянського позичкового. Позики видавалися великими сумами, позичальники їх не повертали і навіть не сплачували процентів за користування. Тривало розкрадання державних коштів. Відтак 1763 р. було винесено рішення про розформування цих кредитних установ.

У 1764 р. було створено ще один державний банк у Росії - Астраханський, основний капітал якого складав 175 тис. руб. Банк видавав товарні кредити, акцептував купецькі векселі та здійснював грошові перекази в Москву. У 1821 р. і цей банк було ліквідовано, а в його конторі тоді ж розпочав діяльність Державний комерційний банк.

У 1769 p., з проведенням грошової реформи, Катерина II покладала на банки нову функцію - заміну повноцінної розмінної монети паперовими грошима, більш вигідними для обігу. З цією метою було засновано два асигнаційні банки: Московський та Петербурзький. У 1786 р. їх об'єднали в Державний асигнаційний банк. Функції банку в основному зводилися до випуску асигнацій. Але він мав і низку привілеїв: закуповувати в держави мідь, ввозити з-за кордону золото і срібло у зливках та іноземній валюті, утримувати в Санкт-Петербурзі монетний двір і карбувати там монету, здійснювати облік векселів. Асигнаційний банк на державному рівні регулював паперово-грошовий обіг, залучав депозити, проте здійснювати кредитні операції він права не мав.

У 1843 р. внаслідок вилучення з обігу асигнацій і заміни їх на кредитні білети Державний асигнаційний банк був ліквідований.

У 1802 р. до Державного позичкового було приєднано Допоміжний банк для дворянства, який видавав позики під 5% річних під заставу кам'яних будівель у Петербурзі й Москві та поміщицьких маєтків із кріпосними селянами. Допоміжний банк видавав іпотечні позики поміщикам, покликані звільнити їх від боргів лихварям і сприяти викупові вже закладеного маєтку. Позики видавалися терміном на 25 років не готівкою, а спеціальними паперовими грошовими знаками - заставними листами. Ці білети банку перебували в обігу поруч з асигнаціями, будучи повноцінними засобами платежу.

Наприкінці XVI11 ст. виникали й інші види дореформених банків. З благодійною метою було створено накази суспільного піклування, які розпочали діяльність 1775 p. в усіх губернських містах. їм було надано право здійснювати кредитні й депозитні операції, дохід з яких спрямовувався на утримання різноманітних благодійних закладів.

У 1772 р. в Петербурзі й Москві було відкрито Позикову та Схоронну скарбниці - самостійні установи, в яких кредитні операції поєднувались із філантропійною діяльністю.

Позикова скарбниця мала скласти конкуренцію лихварству і, зрештою, знищити Його. Вона являла собою звичайний ломбард. Позики видавались у розмірі до 1000 руб. на термін 12 місяців під 3% річних і становили 15% від суми отриманих у заставу дорогоцінних металів чи цінних речей.

Потреба кредитування промисловості й торгівлі змусила уряд створити у 18 І 7 р. Державний комерційний банк на базі реорганізованих облікових контор. Цей банк здійснював такі операції: приймання вкладів на зберігання, видання позик під заставу товарів, облік векселів. Особливістю його діяльності було те, що розмір виданого кредиту обумовлювався належністю купця-позичальника до тієї чи гільдії. Так, купці першої гільдії могли розраховувати на найбільшу суму кредиту - до 60 тис. руб., другої - до 30 тис. руб., третьої - до 7 тис. руб.

Банк мав відділення у Москві, Одесі, Києві, Харкові, Полтаві, Новгороді та Єкатеринбурзі. Здійснюючи кредитування представників промислової й торговельної сфер, банк стягував додаткові збори й комісії, через що обслуговував дуже малу частину комерційного обороту. Уряд же був зацікавлений у використанні ресурсів банку для наповнення державної казни та надання позик поміщикам. Відповідно, велика частина внесків Державного комерційного банку повинна була передаватися в Державний позичковий банк.

Отже, в Росії фінансові ресурси спрямовувалися на підтримання життєздатності кріпосницької держави і поміщицького володіння, тоді як у Західній Європі приватний банківський капітал кредитував промислову й торговельну сфери.

Передбачаючи неминучість селянської реформи, уряд був змушений змінити існуючу державну систему кредитних установ. У 1860 р. було ліквідовано Державний позиковий та Державний комерційний банки з переданням усіх прав Державному банку, на якого було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової систем.

Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло й цінні папери, приймати вклади тощо. Значна частина власних і залучених коштів використовувалася для задоволення потреб казначейства, підтримки державного кредиту. Через широку мережу своїх філій банк стягував значну частину банківських капіталів із провінції в Петербург.

Банк активно діяв на ринку кредитних послуг Він видавав позики промисловим підприємствам терміном до трьох років, кредитував хлібну торгівлю. Після проведення грошової реформи 1895-1897 рр. він став емісійним банком, діставши право випускати кредитні білети. Щоправда, він не мав права на самостійне здійснення емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Відповідно ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Державний банк поступово перетворювався на центральний банк Російської імперії, а водночас залишався найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

У 1860 р. контори Державного банку Російської імперії було відкрито в Києві, Харкові, Одесі, а ще - відділення в Полтаві. Відтоді розпочалась історія формування банківської системи на українських землях, які перебували під владою Російської імперії.