Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - 11.3. Грошово-банківська система Німеччини

Грошове господарство роздрібненої Німеччини у XVIII ст. характеризувалося розмаїттям самостійних грошових систем, які функціонували в кожній окремій державі. Водночас застосовувалися заходи для стандартизації грошового обігу.

У Пруссії в 1750 р. було проведено грошову реформу, яка вводила нову монетну стопу. її ініціатором став генеральний директор Монетного управління Йоганн-Філіпп Грауман. Нововведений талер містив 16,704 г щирого срібла. У 1838 р. до Пруссії приєдналася більшість північнонімецьких земель, підписавши Дрезденську монетну конвенцію.

У 1753 р. було прийнято Австрійсько-Баварську монетну конвенцію, за якою нова монета у два гульдени дістала назву талера. Згодом до неї приєднались інші південні та західні німецькі землі. Новий конвенційний талер важив 23,386 г (21,047 г срібла). Крім нього, в обіг надійшли чверть, половина і два талери.

Австрія не змогла дотриматись умов конвенції, що проявилось у збільшенні випуску паперових і мідних грошей. Тому 1857 р. було утворено Віденський монетний союз, який ввів у дію Німецько-Австрійську монетну конвенцію. В результаті її підписання кельнську марку (204 г) витрутив митний фунт (500 г). Зі срібла карбувалися союзні талери, які важили 18,518 г, з яких коштовного металу - 16,666 г. На аверсі цих монет було зображено правителя, а на реверсі - герб країни чи номінал. Союзний талер та його фракції вважались єдиними повноцінними монетами, що перебували в обігу. Розмінні монети кожна країна-учасниця союзу карбувала свої.

Крім описаних вище, на території Німеччини існували ще п'ять валютних систем. їх об'єднання відбулося лише після утворення 1871 р. Німецької імперії. Грошову реформу, яка тривала два роки, розпочав Імперський монетний закон, прийнятий 4 грудня 1871 р. Він передбачав карбування державних золотих монет, що започаткувало систему золотого монометалізму. Вона проіснувала до першої світової війни. Було запроваджено нову грошову одиницю - марку, яка переділялася на 100 пфенігів. Одна марка містила 0,358 г щирого золота. Із золота карбувалися 5, 10 (крона) та 20 марок, на аверсі яких було зображено імператорського орла, а зі срібла -1,2, 3,5 марок, 20 і 50 пфенігів. Крім того, карбувалися менші номінали з нікелю та бронзи. В обігу до 1907 р. зберігався талер, який відповідав трьом маркам.

У 1874 р. Державне боргове управління випустило державні кредитні білети номінальною вартістю 5,20 і 50 марок на загальну суму 120 млн марок. Вони заступили касові чеки, що емітувалися країнами-членами Німецького союзу. Кожна з них отримувала рівно стільки нових паперових грошей, скільки було вилучено з обігу попередніх. Обмін проводився до 1 січня 1876 р. До 1914 р. імперський банк зобов'язаний був обмінювати державні кредитні білети на золото. Вони були обов'язковими до приймання лише державними банками та банками держав, що входили до складу Німецької імперії. 4 серпня 1914 р . було прийнято закон, який оголошував державні кредитні білети законними засобами платежу.

Першим емісійним банком на території Німеччини був створений 1765 р. Фрідріхом Великим Берлінський королівський банк. Він тісно співробітничав з урядом, управляв коштами казначейства. У 1806 р. банк припинив емісію банкнот, а з 1820 р. випускав депозитні білети з найменшою номінальною вартістю 100 талерів. Вони перебували в обігу до 1836 р.

У третьому десятилітті XIX ст. виникли приватні емісійні банки у Щецині та Любеку. їхня діяльність дещо обмежувалася прийнятим 1833 р. законом, який передбачав необхідність отримання урядового дозволу на випуск банкнот на пред'явника. У 1835 р. почав діяти Земельний і розмінний банк в Мюнхені, який мав монополію на емісійну діяльність у Баварії*.

Державний королівський банк 1846 р. реорганізували у Прус-ський банк, частина акцій якого належала приватним особам. Банкноти цього банку оголошувалися законним засобом платежу. їхня емісія не могла перевищувати більше ніж утричі обсягу металевих резервів.

40-60-ті роки XIX ст. стали піком утворення різноманітних банківських установ у Німеччині. Про результати емісійної діяльності свідчить той факт, шо 1873 р. на території країни перебували в обігу близько 140 видів банкнот і паперових грошей.

Крім звичайних акціонерних комерційних банків, у середині XIX ст. почалося створення кредитних товариств двох видів:

- товариства взаємного кредиту райффайзенського типу, які домінували в сільській місцевості;

- народні банки, що об'єднували незаможне міське населення, їхнім ініціатором був Шульце з Деліча.

З часом ідеї Фрідріха-Вільгельма Райффайзена та Шульце знайшли своїх послідовників на українських землях.

До утворення єдиної імперської грошової системи основною операцією банків був обмін валют різноманітних держав, що входили до складу Німецького союзу. Але в 70-х pp. XIX ст. вони опанували інші: облік векселів, надання кредитів, безготівкові розрахунки. Перед початком першої світової війни найбільшими комерційними банками Німеччини були Німецький, Дрезденський, Дармштддт-ський, Німецький національний, Берлінський торговий та ін.

Функції центрального банку виконував Імперський банк (Райхс-банк), утворений 1875 р. на основі Прусського. Крім нього, могли продовжувати емісійну діяльність ще 32 банки. Але для всіх установлювалися дуже жорсткі умови. Так, емісійний банк не- міг акцептувати векселі, надавати іпотечні кредити, здійснювати облік векселів, виданих на термін більше ніж три місяці, міг торгувати лише певними видами облігацій. Зберігалася також умова, за якою необхідно було зберігати в обов'язкових резервах третю частину банківської емісії. До 1900 р. 25 емісійних банків відмовилися від свого привілею, а належний їм обсяг емісії перейшов до Імперського банку.

Вагоме місце у становленні банківництва на німецьких землях відіграли банкірські доми, найвідомішим з яких є дім Ротшильдів. Його історія почалася в середині XVIII ст. у Франкфурті. Засновник династії торговець Майєр Амшель починав з обліку монет різноманітних німецьких князівств. За отримані доходи він розширював свій бізнес. Оскільки над входом до його контори висів чийсь герб, який був червоного кольору, що по-німецьки звучить як Rot Schild, це дало йому друге прізвище. Згодом доля звела його з принцом Фрідріхом-Вільгельмом IX, якому Ротшильд подарував свою колекцію антикваріату. За це принц зробив Майєра своїм офіційним постачальником і придворним банкіром.

Четверо синів Ротшильда на зламі XVIII-XIX ст. продовжували справу батька в Англії, Франції, Австрії та Італії, а п'ятий залишився у Франкфурті. Таким чином сім'я поширила свої сфери впливу на цілу Європу. її спеціалізацією була організація державних позик. Крім того, Ротшильди фінансували будівництво європейських залізниць, купівлю Англією Суецького каналу, освоєння алмазних копалень у Південній Африці, позичали кошти прусським, австрійським і російським самодержцям.

Експерти вважають, що до кінця XIX ст. Ротшильдам належала половина всіх багатств світу. Зараз представники цієї династії ведуть бізнес на всіх континентах земної кулі, а 2002 р. їхній капітал складав понад 15 млрд доларів США.

1778 р. став роком заснування першої німецької ощадної каси в Гамбурзі. На початку XIX ст. виникла практика створення цих інститутів комунами - місцевими органами державної влади. Особливо популярними вони були в Пруссії, де їхня кількість 1900 р. становила 1500 одиниць із 2700, відкритих по всій Німеччині. У 1908 р. ощадні каси отримали право відкривати чекові рахунки.