Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - Висновки

Стандартизація грошових систем у XIX ст. відбувалася не лише в межах однієї країни, як у Німеччині, а й у певному регіоні. Так, 23 грудня 1865 р. в Парижі було підписано угоду про організацію Латинського монетного союзу, до якого входили Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. У 1868 р. до союзу приєдналися Греція та Болгарія. Загалом 18 країн прийняли французький золотий франк як законний засіб платежу.

Початковий договір 1865 р., що його підписали чотири держави, уніфікував вміст металу, вагу і форму золотих і срібних монет. Єдина валюта не вводилася, але курс національних валют залежав від французького франка, а співвідношення золота і срібла встановлювалося на рівні 1:15,5 і не залежало від ринкових цін. Кожна з країн мала право карбувати без обмежень золоті монети вартістю 100,50, 10 і 5 франків, а також п'ятифранкові срібні монети. Вони були обов'язковими до приймання державними касами всіх країн, які ввійшли до монетного союзу, незалежно від їхнього походження. Отже, договір оформив біметалізм. Срібні монети меншого номіналу були законними засобами платежу лише в межах тієї країни, яка їх емітувала.

В Європі той період характеризувався поширенням золотого монометалізму і знеціненням срібла. Тому в 1879 р. від принципу біметалізму довелося частково відмовитись. Спершу встановили певні обмеження щодо карбування срібних монет, а згодом у межах Латинського монетного союзу ухвалили рішення про його припинення. Але випущені срібні гроші зберігалися в обігу нарівні з золотими. Ця система дістала назву "кульгаючого" біметалізму і проіснувала до Першої світової війни.

З початком війни золоті монети в країнах Латинського союзу практично зникли з обігу. Така ж ситуація в усіх країнах, окрім Швейцарії, склалася зі срібними грошима. Повоєнне знецінення французької, італійської, бельгійської та грецької валют спричинило труднощі у грошовій системі Швейцарії. Цій країні довелося заборонити ввезення франків, які карбувалися на монетних дворах інших партнерів по союзу, а 1920 р. навіть оголосити їх незаконними платіжними засобами.

Після вилучення заборонених монет, на що було відведено три місяці, Швейцарія стала володаркою 225 млн франків сріблом у французьких, італійських, бельгійських і грецьких грошових одиницях на додачу до того срібла, яке країна вже мала у своєму центральному банку. Зацікавлені держави в 1921 р. спільно виробили конвенцію, яка оформила кінцеву ліквідацію союзу. У ній визначались умови переказу золота і срібла між країнами.

У грудні 1926 р. Швейцарія надіслала своїм партнерам по союзу ноту, в якій повідомляла, що з 31 грудня вважатиме його таким, що офіційно припинив існування. Оскільки заперечень не надійшло з жодної країни, це об'єднання припинило діяльність.

А на півночі Європи 27 травня 1873 р. було укладено Скандинавський монетний союз. Згідно з цією монетною конвенцією між Данією та Швецією срібний стандарт замінювався золотим, передбачалося введення стандартної золотої крони вмістом 100 єре. Нова монетна система стала чинною з 1 січня 1875 р. Згодом до неї приєдналася Норвегія, в якій спільні положення почали діяти з 1 січня 1877 р. Карбувалися золоті монети 20,10 і 5 крон. З 1900 р. країни-члени мали приймати також банкноти, випущені іншими учасниками союзу. На початку XX ст. Швеція, політично відділившись від Норвегії, почала проводити самостійну економічну політику, яка не відповідала інтересам об'єднання. Під час першої світової війни монетний союз фактично припинив діяльність, а 1924 р. був офіційно ліквідований.

Згадуючи Швецію, необхідно зазначити, що саме в цій скандинавській країні вперше в Європі з'явилися паперові гроші тривалого використання. Почалося все з того, що населення здавало у створений 1644 р. обмінний банк мідні монети, отримуючи натомість посвідчення. Ці перші паперові гроші містили номер, дату, печатку і підпис банкіра. У 1662 р. їх заступили кредитцедули - депозитні квитанції різної вартості, що видавалися банком під заставу срібла, їхня розмінність на коштовний метал гарантувалася відомими купецькими фірмами та мером Стокгольма, які залишали свої підписи на купюрах.

Висновки

1. Незважаючи на різний рівень економічного розвитку західноєвропейських країн у XVIII - на початку XX ст., можна зауважити спільні риси в історії їхніх фінансових систем. На той період припадало формування банківських систем у цілому та зародження центральних банків зокрема. Крім того, в Західній Європі з'явилися паперові гроші, а в основу грошових систем було покладено золотий стандарт, який існував до початку першої світової війни.

2. Першою західноєвропейською країною, в якій почався випуск паперових грошей тривалого використання, була Швеція. Згодом до неї приєдналися Франція, Англія та Німеччина. Банкноти значно полегшували грошовий обіг, але часто знецінювалися, і відтак припинявся їхній розмін на коштовні метали. Основною причиною цього були надмірні емісії, які, своєю чергою, були викликані зростанням урядових видатків і захланністю банкірів.

3. Характерною рисою центральних банків західноєвропейських країн була участь у їх створенні приватного капіталу. Водночас спостерігалася вагома залежність їхньої діяльності від потреб уряду, що проявлялось у примусовому фінансуванні його видатків. Найстарішою центральною банківською установою Західної Європи є Банк Англії, створений наприкінці XVII ст.

4. В основу грошової системи Англії було покладено дванадця-тикратний принцип, який проіснував до 1971 р. Фунт стерлінгів, який в різні часи в обігу виступав як золоті гінея чи соверен, містив 20 шилінгів чи 240 пенсів. Серед паперових грошей універсальними законними засобами платежу були лише банкноти Банку Англії, які до 1914 р. мали розмінюватися на золото.

5. Банківську систему Англії, крім центрального банку країни, складали торговельні, акціонерні депозитні банки, облікові доми та поштові ощадні каси на чолі з Національним ощадним банком. До 1844 р. могли також створюватись емісійні банки. Банківництво в Англії вигідно вирізнялося різноманітністю операцій на тлі відповідних установ Німеччини та Франції.

6. Значні обмеження щодо випуску паперових грошей було встановлено у Франції. Негативний досвід перших спроб спершу став причиною заборони емісійної діяльності. Коли ж її під впливом економічних законів було скасовано, привілеї надавалися Банкові Франції, тоді як діяльність провінційних емісійних банків обмежувалася певним регіоном.

7. Єдина грошова система для роздрібнених німецьких земель сформувалась аж 1871 p., коли під проводом Пруссії було засновано Німецьку імперію. Проведена протягом двох років грошова реформа, крім введення золотого стандарту, запроваджувала нову грошову одиницю - марку. Тоді ж було створено центральний банк Німеччини, історія якого тяглася від Берлінського королівського через Прусський аж до Райхсбанку.

8. Спроби впорядкувати і стабілізувати грошовий обіг були непоодинокими в Західній Європі XIX ст. Крім Німеччини, такі заходи проводилися в інших країнах, але вже на міждержавній основі. У 1865 р. виник Латинський монетний союз, грошова система якого стала прикладом "кульгаючого" біметалізму. По восьми роках почав існування Скандинавський монетний союз із золотим стандартом. Ці об'єднання припинили існування під час першої світової війни.