Економічна політика - Бєляєв О.О. - § 2. Механізм структурних змін в економіці

Формування структурної політики передбачає теоретичне обґрунтування її мети і пріоритетних напрямів на відповідному етапі розвитку економіки, критеріїв такої пріоритетності, методів і важелів (інструментів) структурного регулювання.

У загальному контексті ця політика включає такі головні напрями:

• стимулювання з метою створення такої структури економіки, яка б відповідала вимогам НТП і НТР (це — і перехід від трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей до капітало і наукомістких);

• підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

• подолання техніко-технологічного відставання відповідних регіонів та раціональний розподіл виробничих ресурсів;

• формування всього спектра інституціональної інфраструктури (особливо для перехідних економік ринкового типу);

• створення розвинутого споживчого сектору (що також має неабияке значення для перехідного періоду).

Отже, напрями структурної політики більш-менш визначено як з погляду теорії, так і практики. Проте надання їм пріоритетності зважаючи на специфіку економіки країни, стан її розвитку, тактичні й стратегічні цілі — не таке вже й просте завдання.

Труднощі під час вибору мети структурної політики держави починаються відразу з таких запитань: які критерії оптимальності галузевої, регіональної, а тим більше інституціональної структури народного господарства? Чи існують такі критерії взагалі?

Ретроспективний аналіз показує, що в радянській практиці господарського управління протягом тривалого періоду межа впливу держави на структуру економіки визначалась прагненням забезпечити найповніше, незалежне від іноземних постачальників задоволення потреб суспільства в товарах і послугах. (Інша річ — як це виконувалось.)

Як продемонстрували перші кроки переходу до ринку, без глибокої інтеграції нашої економіки у світовий ринок проблеми ліквідації дефіциту та прискорення модернізації виробничого потенціалу не розв'язати. Ми просто приречені створювати "відкриту" економіку. Отож, за умов нормального становлення ринкових відносин старі орієнтири не годяться.

Західні держави, вибираючи мету структурної політики, керуються конкретним розкладом політичних сил, які вимагають підтримати ті чи ті сфери і галузі економіки, та необхідністю реагування на найбільші диспропорції, що істотно порушують процес суспільного відтворення .

Стосовно критеріїв пріоритетності певної галузі можна виокремити такі:

• експортний потенціал галузі (ЇЇ продукція має посилювати конкурентоспроможність галузі на зовнішньому ринку та сприяти швидкому нарощуванню експорту);

• перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку,

• соціально-економічний розвиток держави в цілому (розвиток пріоритетної галузі покликаний забезпечити зростання наукового та інтелектуального потенціалу країни взагалі);

• роль галузі в мінімізації дефіцитів у торговому балансі країни;

• сприятливий побічний ефект (якщо в разі прискореного розвитку даної галузі підвищується ефективність в інших галузях та секторах, то вона може бути визнана пріоритетною).

За українських умов мета нової структурної політики формуватиметься й далі в боротьбі та пошуку компромісів через надто велику кількість різних політичних сил і глибокі суперечності економічних інтересів різних соціальних груп. Компроміси досягатимуться тільки тоді, коли диспропорції в народному господарстві стануть соціально неприйнятними для населення, і тут втручання держави в структурні зрушення матиме не запобіжний, а безпосередньо реагувальний характер. Що ж до вибору галузевих критеріїв пріоритетності, то вони, практично, універсальні й цілком можуть відповідати нашим умовам. Отож, Україні давно слід було зробити вибір методів та інструментів (важелів) структурної політики.

Державне регулювання структури економіки, як відомо, здійснюється за допомогою методів прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. Перша група методів: система державних замовлень і закупівель; цільове фінансування окремих сфер діяльності та суб'єктів господарювання; централізовано встановлені ціни, дотації, субсидії, субвенції; методи правового регулювання. Друга група методів впливу: податкове регулювання; відсоткові ставки; прискорена амортизація тощо.

До економічних інструментів регулювання структури економіки належать:

• різноманітні кредитні пільги, мета яких — зробити більш доступними кредитні ресурси через зниження відсоткових ставок;

• фінансування у формі дотацій, субсидій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок та ін. У багатьох країнах їх застосовують для стимулювання нових високотехнологічних виробництв. У деяких країнах уведено спеціальну надбавку за новостворені робочі місця (Німеччина, Франція). Часто держава надає субсидії і позики за цільовим призначенням;

• пільгове оподаткування, стимулювальний вплив якого можна розглядати і як особливий вид субсидій (фінансової допомоги). Заохочення вкладень у відсталі галузі та регіони відбувається через звільнення від податків частини інвестиційних фондів;

• прискорена амортизація, за допомогою якої держава підвищує норми списання основного капіталу, що сприяє його технічному оновленню (терміни амортизації окремих елементів, наприклад науково-дослідного обладнання тощо, скорочуються до 3-х років);

• митна політика1, яка є і формою регулювання зарубіжних фінансових джерел та залучення іноземних додаткових коштів для структурної перебудови.

У практиці західноєвропейських країн такими інструментами держави є адміністративні й правові важелі, що їх використовують лише для "окреслення загальних меж" діяльності суб'єктів господарювання, а у виняткових випадках вони можуть бути правовою базою створення сприятливих умов для окремих виробництв і регіонів.

Нарешті, інструментом структурної політики може бути державне підприємництво, насамперед створення об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури.

Слід підкреслити, що роль згаданих інструментів у західноєвропейських країнах далеко не рівнозначна. Досвід показує, що в ринковій економіці можуть інтенсивно використовуватися тільки такі важелі, які сумісні з засадами економічної системи. Звідси випливає запитання: а які критерії такої сумісності?

Відповідь можна одержати, вивчивши досвід економічних перетворень та теоретичні дискусії, що мали місце свого часу в Західній Німеччині, "соціальне ринкове господарство" якої багато наших радикальних економістів розглядає як зразок для наслідування. Справді, тут можна побачити деяку схожість у вихідних положеннях реформування економік Німеччини й України, і насамперед— це високий рівень концентрації (одержавлення) економіки.

Як відомо, у ФРН реформи розпочалися зі скасування розпоряджень, що регулювали ціни, умови купівлі-продажу, пов'язані з частковими обмеженнями у сфері міжнародного руху капіталу, та ін. Але вже в середині 50-х років XX ст. реформатори зрозуміли, що конче треба створити особливі умови для таких галузей, як сільське господарство, вугільна промисловість, металургія, транспорт, засоби зв'язку, а також будівництво . Ці умови було зафіксовано в спеціальних положеннях (статтях) закону проти обмеження конкуренції.

Водночас, коли класичний лібералізм цілком відкидав ідею державного втручання в економіку, то неоліберали (наприклад В. Репке) допускали таке втручання, але за відповідних обставин. Ці обставини попервах визначалися дуже розмито: "Втручання держави має бути сумісним з ринком". Згодом цей постулат було конкретизовано.

Нині неоліберали стосовно інструментів структурної політики держави визнають чотири ознаки їхньої сумісності (чи несумісності) з ринковим господарством: 1) вони сумісні як з метою економічної політики, що проводиться в рамках ринкового rocподарства, так і з самою її системою; 2) вони несумісні з метою, але сумісні із системою; 3) вони сумісні з метою, але несумісні із системою; 4) вони несумісні ані з метою, ані із системою.

На жаль, наші теорія і практика реформування в такій площині питання ще не ставлять взагалі. Значною мірою процеси трансформування колишньої економічної системи в цілому й структурні перетворення зокрема відбуваються за принципом "як Бог на душу покладе" .

Виходячи з наведеної класифікації найгостріші заперечення з боку наших "риночників" викликають інструменти, що безпосередньо впливають на умови конкуренції, на ціновий механізм, зберігають застарілі галузі та підприємства, гальмують технологічні зрушення, а інакше кажучи, ті важелі, які тимчасово підтримують окремі галузі й регіони в цьому плані.

Набагато менше протестів можуть спричинити інструменти, спрямовані на стимулювання економічного зростання та ефективності виробництва, а також субсидії, які полегшують адаптацію суб'єктів господарювання до зміни економічної ситуації: субсидії на раціоналізацію, виробництва; на компенсацію втрат, обумовлених об'єктивними факторами, тощо. Але мудрість структурної політики, як і будь-якої іншої, полягає в опрацюванні таких інструментів, що уможливлюють найбільшу ефективність у процесі її здійснення.

Аналіз досвіду структурної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою дає змогу спрогнозувати, що й у нас головним інструментом для стимулювання структурних зрушень можуть стати різноманітні субсидії.

Найбільшого ефекту від використання належного державі інструментарію здійснення структурної політики може бути здобуто тоді, коли вдасться спрогнозувати об'єктивні тенденції трансформування економіки, зокрема зміни в поділі праці, виробити комплексну програму щодо досягнення поставленої мети, а також мобілізувати для цього весь арсенал засобів. Отже, на структурну політику покладається функція координації всіх інструментів впливу на економіку, якими послуговується держава в процесі регулювання ринкової системи.