Економічна теорія - Мочерний С.В. - Національний доход і кінцевий продукт.

Якщо із сукупного суспільного продукту вирахувати фонд заміщення, то отримаємо створений у суспільстві чистий продукт, або національний дохід. Він позначається формулою: НД = V + т.

У системі національних рахунків ООН національний дохід визначають як потік первинних доходів резидентів певної країни. Його, на відміну від ВНП, не можна, згідно з цією методологією, розкласти на споживання та інші елементи кінцевого використання.

Національний дохід (чистий продукт) (в економічному контексті) — реальний дохід, який суспільство використовує для особистого споживання та розширеного відтворення, а також систему економічних відносин між всіма економічними суб'єктами з приводу виробництва, обміну, розподілу (в тому числі перерозподілу) та споживання необхідного і додаткового продукту.

Національний дохід як політекономічна категорія позначає відносини економічної власності між найманими працівниками і капіталістами, між людьми, класами з приводу привласнення необхідного і додаткового продуктів у всіх сферах суспільного відтворення.

Необхідний продукт (з економічної точки зору) охоплює частину національного доходу, створену всіма працівниками, зайнятими продуктивною працею і спрямовану на відтворення людини. Це витрати на житло, одяг, продукти харчування, соціальні, екологічні та духовні потреби.

Додатковий продукт є частиною національного доходу, створеного здебільшого найманими працівниками, яка використовується для розширеного виробництва, створення резервного фонду, виплати дивідендів, збагачення пануючого класу (придбання ним предметів розкоші, будівництво особняків, яхт тощо).

Точним показником ефективності господарської діяльності в межах національної економіки, зокрема раціональної побудови техніко-економічних відносин, є кінцевий суспільний продукт.

Кінцевий суспільний продукт — частина сукупного (національного) суспільного продукту, яка у вигляді виготовленої за певний період часу готової продукції (за винятком проміжної) надходить у розпорядження суспільства і використовується для споживання, нагромадження, експорту та відновлення зношених засобів виробництва.

Для його обчислення із сукупного суспільного продукту вираховують проміжний продукт (паливо, електроенергію), вироблені та використані у цьому ж році для виробництва іншої продукції (сировини, матеріалів). Тому до кінцевого суспільного продукту не належить повторний рахунок матеріально-виробничих витрат.

Отже, кінцевий суспільний продукт охоплює: використовувані для особистого, колективного і суспільного споживання товари; призначену для заміщення вибулих основних фондів (виробничих і невиробничих) продукцію; використовувану для приросту основних фондів (виробничих і невиробничих) продукцію; використовувану для приросту товарних запасів народного господарства продукцію; призначені для експорту товари.

Проміжний продукт становить більшу частину сукупного суспільного продукту, тому обчислювані на його основі показники (продуктивність праці, її ефективність та ін.) спотворювали ефективність національного виробництва.

Національне багатство.

Цей показник найбільш узагальнюючий, оскільки охоплює працю багатьох поколінь, залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти, обдарованість населення та інші елементи.

Національне багатство — сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, призначених для розширеного відтворення і досягнення основної мети суспільства.

У його складі виокремлюють суспільне (створене працею) і природне (не-відтворюване працею) багатство, тобто природні ресурси. Вирішальну роль у соціально-економічному прогресі відіграє суспільне багатство.

Поняття "національне багатство" ввели в науковий обіг ліберальні економісти, а першим його обсяги обчислив В. Петті у 1664 р. До його складу він включив знання і навички окремої людини та освітній потенціал усього суспільства. У Франції кількісна оцінка національного багатства була зроблена у 1789 р,, у США — у 1805 р., в Росії — у 1864 р. Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних основ національного багатства зробили американський економіст Р. Голдсміт, англійський вчений П. Редферн та ін.

Найважливішими складовими національного багатства є:

1) створені і нагромаджені у країні основні і оборотні виробничі фонди;

2) основні невиробничі фонди, які функціонують у соціальній сфері — школи, лікарні, жилі будинки, культурно-освітні та спортивні об'єкти;

3) домашнє майно населення: жилі будинки, товари тривалого користування, одяг тощо; його складовою є домашнє багатство, обсяг якого у західних країнах становить нині майже 65 трлн дол., зокрема на 25 трлн дол. акцій і на 40 трлн дол. нерухомості;

4) товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резерви і страхові запаси) та залучені у процес виробництва природні ресурси: земля, ліс, вода, розвідані корисні копалини, повітря;

5) об'єкти інтелектуальної власності — патенти, ліцензії, ноу-хау, програми математичного забезпечення та ін.;

6) нематеріальна форма національного багатства — нагромаджений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдарування, культурні цінності. Роль цього компонента за умов НТР надзвичайно зростає.

Усі складові національного багатства повинні використовуватися для розширеного відтворення, тобто джерелами такого відтворення не можуть бути понаднормативні запаси, які не використовуються, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони і включаються до статистики національного багатства.

Національне багатство є найважливішим узагальнюючим показником економічної могутності країни. За колишнього СРСР до 70 % суспільного багатства перебувало у державній власності, 8 — у власності колгоспів та інших кооперативів і приблизно 22 % — в особистій власності громадян. У США частка держави становила до 27 % національного багатства, капіталістичної власності (індивідуальної і колективної) — 33, а особистої власності трудящих і капіталістів — 40 %. Найбільшу питому вагу (понад 43 %) у структурі багатства займали основні фонди. Крім них, значну частку становили основні невиробничі фонди. В Україні національне багатство (крім нематеріальної форми) у 1991 р. становило 723 млрд крб., у тому числі основні виробничі фонди — 41,8 %, основні невиробничі фонди — 20,5, особисте майно — 19,8 %. Частка держави в засобах виробництва в колишньому СРСР дорівнювала майже 92 %. За роки незалежності статистика обсягів національного багатства не публікується навіть у найбільшому за обсягом Статистичному щорічнику України (крім окремих складових такого багатства). Так, за показником валового нагромадження основного капіталу (суспільної форми основних фондів) його обсяг у 2002 р. становив 44,5 млрд грн.1, що в десятки разів менше, ніж у 1990 р. Загалом це свідчить про те, що основні фонди зменшились.

Розподіл національного багатства у суспільстві залежить від типу і форм власності на засоби виробництва, від системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших факторів. Найбільш несправедливо серед розвинутих країн він розподіляється у США (в 90-ті роки XX ст. темпи приросту доходів 5% найбагатших американців перевищували середній показник у 8 разів, а в країнах ЄС — у 2 рази), серед постсоціалістичних країн Україна займав одне з останніх місць. Це зумовлено тим, що розрив між доходами 20 % найбагатших і найбідніших верств населення, за оцінками незаангажованих економістів, майже 100-кратний, а за офіційною статистикою — 7—8-кратний. Це спростував міністр соціальної політики України М. Папієв, який дав дещо реалістичнішу оцінку — 80:1 (де частка доходів багатих становить ЗО %). За його даними, така розбіжність у Китаї становить 7:1, в Японії — 4,3:12.