Економічна теорія - Мочерний С.В. - Відтворення національного доходу

Виробництво і розподіл національного доходу.

Дискусія щодо джерел національного доходу триває протягом кількох століть. Першу спробу визначити ці джерела зробили меркантилісти. На їх думку, багатство суспільства нагромаджується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої). Отже, праця зайнятих у цій сфері осіб є джерелом багатства, а значить, і національного доходу.

В. Петті у 1664 р. вперше проаналізував доходи суспільства та їх розподіл. Продуктивною працею він вважав ту, що створює речове багатство суспільства, а непродуктивною — працю торговців (одночасно він дотримувався позиції меркантилістів, що продуктивною є праця тих, хто збільшує кількість золота і срібла в країні). Величину національного доходу він розглядав як сукупність отриманих з землі, капіталів, будинків і трудових витрат доходів усього населення. Але він не досліджував цю категорію з точки зору виробництва, джерел створення національного доходу.

Ф. Кене (представник школи фізіократів) у праці "Економічна таблиця" (1758) вперше дослідив відтворення суспільного продукту землеробської нації, його рух у натурально-речовій і вартісній формах. Проте продуктивною він вважав лише працю зайнятих у сільському господарстві осіб.

А. Сміт і Д. Рікардо також розглядали національний доход як суму доходів різних класів і верств населення. А. Сміт ототожнював величину суспільного продукту і національного доходу, що дістало назву "догми Сміта". Він вважав продуктивною працю робітників капіталістичного суспільства, які виготовляють реальні матеріальні блага, що можуть бути продані на ринку або обміняні на інші товари. Тому надання послуг потрапило до категорії непродуктивної праці.

С. Сісмонді також урівнював річний суспільний продукт і національний доход. Ж.-Б. Сей джерелами національного доходу вважав капітал, землю і працю.

За К. Марксом продуктивну і непродуктивну працю необхідно розмежовувати стосовно речового змісту суспільного способу виробництва (тобто його продуктивних сил) або споживчої вартості (як елементарної клітинки цієї системи) і суспільної форми (тобто виробничих відносин, або відносин економічної власності, за капіталістичного способу виробництва). Аналізуючи продуктивні сили, вчений називав продуктивною і працю зайнятих виробництвом послуг осіб. Щодо суспільної форми непродуктивною Маркс вважав працю осіб, які не збільшували капітал і не створювали додаткову вартість, тобто працю, яка обмінювалася на дохід, а не на капітал. У такому разі праця одного й того ж суб'єкта може бути продуктивною і непродуктивною. Так, продуктивною працею зайнятий кравець, який працює в майстерні капіталіста, створює додаткову вартість, збільшує капітал. Якщо ж цей самий кравець шиє для капіталіста костюм за його (капіталіста) гроші, тобто обмінює виріб на його дохід, то праця стає непродуктивною. Аналогічна ситуація і в сфері послуг. Так, праця актора є продуктивною тоді, коли він працює за наймом у капіталіста-антрепренера для отримання додаткової вартості. Якщо ж актор виконує роль у любительській акторській трупі, то його праця, за Марксом, непродуктивна.

Ці два підходи не були синтезовані в єдину цілісну, всебічно обґрунтовану теорію продуктивної і непродуктивної праці, оскільки не об'єднувались певним узагальнюючим загальнолюдським критерієм, яким найдоцільніше вважати створення національного багатства, сприяння цьому процесу. Отже, наукове обґрунтування категорії "національне багатство" важливе і необхідне.

Західні вчені виробниками національного доходу вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, у тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу, діячів сфери розваг, включаючи казино та інші подібні заклади. Критерій продуктивної праці дослідники вбачають в отриманні доходів різними категоріями працюючих. Але він формальний і не відповідає вимогам об'єктивності.

Багато вчених справедливо критикували методологію зарахування певних категорій працюючих (зокрема, військовослужбовців, служителів культу, діячів сфери розваг та ін.) до виробників національного доходу. Західні економісти навчились вимірювати продуктивність праці вчителів, викладачів ВНЗ, вчених, працівників охорони здоров'я та визначати обсяг внеску, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, до 4—5 дол. прибутку.

Питання про джерело національного доходу не є суто теоретичним. Від його правильного з'ясування залежить обґрунтування методики обчислення величини національного доходу. Ігнорування внеску працівників сфери нематеріального виробництва у створення національного доходу, а отже, і ВВП зменшує показники економічної могутності країни і безпосередньо впливає на величину внесків у МВФ та обсяги отримуваних з міжнародних фінансово-кредитних організацій кредитів.

Отже, при визначенні критеріїв продуктивної і непродуктивної праці необхідно утриматися від полярних оцінок. Методологічною передумовою об'єктивної оцінки є поділ суспільного виробництва на матеріальне і нематеріальне і зарахування обох до виробничої сфери, в якій створюються відповідно матеріальні і нематеріальні блага, тобто матеріальні і нематеріальні види національного багатства. Відповідно не вся праця у сфері матеріального виробництва може вважатися продуктивною. Зокрема, непродуктивною є праця бракороба, властивості продуктивної праці значною мірою втрачають ті виробництва, які, створюючи товари невисокої якості, поглиблюють екологічну кризу.

Критерій розмежування продуктивної і непродуктивної праці у сфері послуг залежить від пануючого в суспільстві типу економічної власності. Відповідно праця, яка сприяє розвитку і розширеному відтворенню пануючого типу власності і приносить персоніфікаторам дохід, є продуктивною. За капіталістичного способу виробництва пануючим загальним типом власності є капіталістична, яка існує в індивідуальній (приватній), колективній, державній та інтегрованих формах. До продуктивної праці з відтворення інтегрованої форми власності належить і праця у сфері наднаціонального регулювання економіки, проведення спільних науково-дослідних робіт, здійснення єдиної екологічної політики тощо.

Створений у суспільстві національний доход образно ще називають "національним пирогом", який треба поділити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами. Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін і споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є утримання необхідного (у) і додаткового продукту (т). Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості або ступеня експлуатації.

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадається на первинні доходи у формі заробітної плати, прибутку, відсотка, ренти, дивідендів, орендної плати та ін. Виокремлюють трудові і нетрудові доходи.

Трудові доходи створюються працівниками при збільшенні національного багатства і надходять в їх індивідуальне розпоряджання у формі заробітної плати. Це також доходи населення від, індивідуальної трудової діяльності і підсобного господарства.

Нетрудовими доходами, джерелом яких є додатковий продукт, вважають прибуток підприємців, відсоток, ренту, прибуток власників торговельного капіталу та ін. За умов широкого розповсюдження акцій це також прибуток у формі дивіденду, відсотка на вкладені в банки кошти.