Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 2. Створення та діяльність нейтральних і неупереджених інститутів.

Загальновідомо, що довіра до закону зміцнюється за умови активної участі суспільства в роботі над проектами законів — або за допомогою представників, або безпосередньо. За винятком усенародного обговорення проекту Конституції, українське суспільство, на жаль, не має права брати участь у такому. Намагання залучити громадськість до певних обговорень під час підготовки законодавства у більшості випадків має формальний характер. Навіть за соціалізму законодавча "творчість" в Україні втілювалася у громадських дискусіях. Окремі важливі пропозиції обговорювали найчастіше представники соціальних груп з особливими інтересами, тобто особи, котрих направляла партія, яка правила, на керівні посади в ті чи інші організації. Варто визнати прогрес із цих питань у розвитку українського суспільства, але Україна ще не досягла "результативного" демократизму. Закони готують невеликі, як правило, зацікавлені у їх прийнятті, групи. Більше того, навіть напрацьовані на основі консенсусу різних політичних сил під час публічних дискусій раціональні підходи лише іноді відображаються в урядових або законодавчих документах.

Україна ще не має спеціального закону, що забезпечував би широку участь громадян у процесі підготовки законодавства. Пріоритетом тут є уряд і відповідні відомства. Між тим українське суспільство уже досягло того рівня розвитку, щоб приймати закон, спрямований на врахування суспільної думки (хоча б у мінімальній мірі). Подібний закон визначав би форми такого врахування і встановлював зобов'язання інформувати представників груп специфічних інтересів та обговорювати їх позиції. Останні вибори в Україні (2007 р.) засвідчили політичну зрілість і активність суспільної думки. Ігнорування цього факту з боку держави зумовлює посилення нігілізму та збільшення рівня пасивності українських громадян і недовіри до держави загалом.

2. Створення та діяльність нейтральних і неупереджених інститутів.

У трансформаційний період в Україні набули чинності такі інститути, як: Національний банк; банківська система і, можливо, деякі фінансові інститути контролю; державна рахункова палата; енергетична комісія; антимонопольний комітет, що підтримує конкуренцію.

Загальною властивістю у діяльності цих інститутів є те, що вони не надто політизовані та залишаються, наскільки це можливо, осторонь від щоденної політичної боротьби, намагаючись зберігати нейтральність і неупередженість, їх значущість у сучасній ринковій економіці України неоцінима, тому рішення, прийняті ними, мають ґрунтуватися виключно на професіоналізмі. Чесність і професіоналізм їх керівників та співробітників мають бути гарантією того, що вони перебувають над політичними конфліктами і не беруть участь у боротьбі представників професіональних і партійних інтересів. Діяльність цих інститутів має бути не менше неупередженою, ніж рішення незалежних судів. Зрозуміло, що таких інститутів, діяльність яких має бути нейтральною та неупередженою, в українському суспільстві досить багато. Рішення, що приймаються ними, значною мірою формують ступінь довіри чи недовіри українського пересічного громадянина та суспільства загалом до держави, адже ці інститути виконують функції державного регулювання і/або контролю не тільки в державному секторі чи економіці в цілому, але й в інших сферах суспільного життя.

У процесі реалізації зазначених очікувань у діяльності інститутів України з'являється низка проблем. Навіть якщо загалом йдеться про нейтральність і неупередженість того чи іншого суспільного інституту, проблема суспільної довіри виникає на етапі вибору і призначення його керівника. Згідно з Конституцією України для більшості суспільних інститутів це право громадян делегують Президентові, Прем'єр-міністру та Верховній Раді України. Ширше коло, наприклад, більшість у Верховній Раді України, з урахуванням поданих пропозицій, мають право розглядати певну кандидатуру з погляду того, наскільки вона відповідає їх інтересам. Отже, процедура висування, затвердження і підписання відповідного указу (наказу) свідчить, що навіть під час призначення на ту чи іншу державну посаду не може бути повної незалежності. Незважаючи на те, що в суспільній структурі інститут формально нейтральний, його керівник може виявитися прихильником певного політичного напряму і на практиці буде лояльним стосовно політичної партії або конкретного політика, за допомогою яких він зайняв цю посаду.

Значно складніші проблеми виникають у процесі формування інститутів влади. У цьому разі довіра не можлива без контролю. Як свідчить досвід трансформаційного періоду розвитку українського суспільства, в більшості випадків контролю над інститутами влади немає або його здійснюють лише формально. Це наслідок того, що у значній частині випадків порушується зв'язок між покладанням конкретної відповідальності на керівника і виконанням ним службових обов'язків. Ступінь безвідповідальності і зловживання владою безпосередньо пов'язаний із терміном призначення керівника на посаду. Довготривалий термін (можливо до смерті) зміцнює його неупередженість і незалежність. Проте процес призначення суддів до смерті на посаду має і свої мінуси: контроль над їх діяльністю ще більше послаблюється та ускладнюється механізм звільнення не надто чесних і недостатньо кваліфікованих працівників.

Контроль — складова управління економічними об'єктами і процесами, сутність якої полягає у нагляді за ними з метою перевірки їх відповідності стану, передбаченому законами, юридичними нормативними актами, а також програмами, планами, договорами й угодами.

Україна нині має суперечність, характерну для демократичної форми організації держави. За період демократичних перетворень у країні створено основи гарантій демократичного устрою суспільства — багатопартійна система, суперництво партій і залежність уряду від парламентської більшості. Разом із тим у політичному житті українського суспільства спостерігається намагання викликати у громадян довіру до тих, хто виконує державні функції, переконати їх, що ці люди є професіоналами і працюватимуть незалежно від партій, внутрішньої політики, яка проводиться в країні, і парламенту. Але потрібно не лише словесно переконувати, а й здобувати довіру за допомогою практичної діяльності. Адже у представницькій демократії це вважається найефективнішим шляхом зміцнення довіри, оскільки передача функцій з прийняття важливих рішень професіоналам, яких призначають, — неминучий процес. Наявність такого протиріччя в демократичному суспільстві ще потребує теоретичного вирішення.