Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 10.3. Формування підприємницького інституціонального середовища в Україні

Інституціональне середовище, сутність якого полягає у формальних правилах поведінки і взаємодії, а з погляду підприємництва — це сукупність формальних і неформальних рамок, що структуризують діяльність підприємців, є фундаментальною ланкою ринкових трансформацій. Потенціальному розвитку конкурентних ринків під час інституціональних змін може перешкодити невідповідність інституціонального середовища, успадкована від колишньої командно-адміністративної економіки, щодо ринково орієнтованих інститутів. На думку багатьох українських економістів, у країні не тільки не відбулися прогресивні інституціональні зміни, а навпаки, економіка все більше деградувала і почала нагадувати економіку рентного типу.

Україні не вдалося уникнути так званих інституціональних пасток і забезпечити процес належної переорієнтації на соціально орієнтовану ринкову економіку. В період соціалістичного розвитку існували "подвійна економіка" і "подвійна мораль суспільства", коли офіційна економіка функціонувала разом із неформальною і неприйняття офіційних законів та моральних правил було масовим суспільним явищем. На відміну від громадян західних країн, значна частина українців тривалий період очікувала від держави стабільного соціального забезпечення, яке оцінювали в часи соціалізму дуже високо.

Наявність "інституціональних пасток" і неефективність структур та інститутів економічної влади призводять до неефективного розподілу витрат і вигід в економічній системі.

1. На поведінку власника впливає низка чинників, що сприяють зменшенню витрат неефективного використання активів підприємства:

— становище фондових ринків (неефективність діяльності підприємства не відображається у зниженні курсової вартості акцій і відповідно не має фінансових витрат для акціонерів);

— стан ринку корпоративного контролю (немає загрози втратити контроль над підприємством у результаті скупки акцій під час падіння їх вартості);

— недосконалість процедури банкрутства (втрата контролю більше залежить від відносин акціонерів, які домінують, та органів державної влади, ніж від результатів діяльності підприємства);

— обмеженість конкуренції на внутрішньому ринкові.

2. На поведінку власника впливають чинники, що сприяють завищенню витрат ефективної діяльності:

— невизначеність і брак гарантій прав власності, що сприяє невмотивованому перерозподілу власності унаслідок банкрутства і збільшення трансакційних витрат у взаємодії державних органів;

— дискримінація і порушення прав акціонерів з боку менеджерів, відсутність досконалого корпоративного законодавства, слабкість захисту від свавілля найманих менеджерів;

— великі трансакційні витрати, пов'язані з організацією управління та подоланням опортуністичної поведінки персоналу;

— трансакційні витрати інвестиційної та інноваційної діяльності;

— недостатня захищеність прав виробника (торговельна марка, захист від фальсифікації, охорона прав на продукцію);

— трансакційні витрати для захисту прав власності.

Отже, брак ефективного соціального контролю (тобто сили, яка змушує до ефективного використання активів) над власником, а також надлишок приватної економічної влади є наслідком "провалів мотивації" власника.

Досвід системної трансформації у постсоціалістичних країнах свідчить, що ті, хто швидко вирішили інституціональні проблеми, досягли належного рівня життя своїх громадян, навіть порівняно з розвинутими країнами Західної Європи. У тих країнах, котрим не вдалося успішно здійснити інституціональні зміни, становище в газузі добробуту населення вкрай складне. Про такий зв'язок інституціонального середовища з соціально-економічними процесами, що відбуваються в перехідний період, зазначають американські вчені А. Креолха й А. Бучхольдз. Вони трансформують інституціональне середовище в макрооточення і поряд із соціальними та технологічними сегментами акцентують увагу також на економічному і політичному сегментах. Перший охоплює сфери і напрями розвитку, в яких функціонують економічні суб'єкти і підприємці. Основними кількісними параметрами цього сегмента є ВВП, показники інфляції, безробіття, середньостатистична зарплата та ін. Другий визначає як організовані законотворча діяльність, політичні та виборні процеси і всі аспекти взаємозв'язків між підприємцями, політичною елітою й урядом. Як підсумковий чинник при цьому виокремлюють регуляторну та фіскальну політику щодо бізнесу, порядок отримання ліцензій та дозволів.

З метою ліквідації бідності більшості населення за порівняно високого ВВП на одну особу, на думку угорського дослідника К. Міжея, важливо досягти високого рівня справедливості розподілу багатства в країні. В Україні коефіцієнт Джині, починаючи з 1993 р., збільшився в 1,5 разу і становить 0,359 (0 — абсолютна справедливість, 1 — абсолютна несправедливість), що характеризує нерівномірний розподіл доходів. (Для порівняння: у країнах Центральної Європи він становив 0,260)

Коефіцієнт Джині — макроекономічний показник, що характеризує диференціацію грошових доходів населення у вигляді ступеня відхилення факторного розподілу доходів від абсолютного рівного їх розподілу між громадянами країни.

З періоду здобуття незалежності та початку трансформаційних перетворень в Україні процес стратифікації призвів до поляризації суспільства — 5—6 % багатих, інші — збідніле населення. Питання створення нового середнього класу — гаранту суспільної стабільності залишається актуальним і нині. За міжнародними критеріями до бідних належать люди, в яких реальний дохід не перевищує 1 дол. США в день. Для розвинених країн, де як доходи, так і вартість життя вищі, цей показник становить 14,5 дол. США, а для східноєвропейських — 4 у день. В Україні більшість громадян мають дохід значно менший, а до 40 % населення перебуває на нижчому рівні від цієї межі.

Слід зазначити, що наведений вище коефіцієнт Джині не враховує привілеї та тіньові доходи економічних суб'єктів. Функціонування значного тіньового сектора в Україні (понад 50 % ) — специфічне підтвердження значущості теорії інституціонального аналізу в аспекті дослідження системної трансформації економіки країни та її підприємницького середовища. З досвіду нашої держави переконуємося у тому, що навіть наявність значної законодавчої бази ще не означає підпорядкування підприємців формальним правилам. Підтвердженням такого висновку є тривалий період існування в пострадянських країнах тіньової економіки.

На думку окремих дослідників, це наслідок неузгодженого функціонування формальних і неформальних інститутів у попередньому інституціональному середовищі. Саме в часи адміністративно-командної економіки в Україні були нелегальні напівринкові відносини, що не визначалися формальними інституціональними нормами й угодами. Між іншим, процесу тінізації не уникли й високорозвинені країни. Наприклад, нелегальний сектор економіки США у 2003 р. становив 9 %, Канади, Франції та Німеччини —15—16, Італії — 28 %. Такий стан свідчить про те, що за відсутності інституціонального середовища, яке максимально сприяє бізнесу і мінімізує трансакційні витрати, підприємці у будь-якій країні реагуватимуть однаково та ухилятимуться від виконання формальних правил на користь вигідним неофіційним угодам. Обсяги тіньового сектора економіки — відображення обернено пропорційного рівня досконалості інституціонального середовища для розвитку підприємництва.

Значні обсяги тіньової економіки і викривлення формальних норм в інституціональному середовищі України зумовлюють такі основні причини. Розглянемо їх детальніше.

1. Надзвичайна податкова завантаженість. Україна належить до держав із ліберальним податковим режимом. Проте слід враховувати і неформальні податки: хабарі податківцям та іншим працівникам структур контролю, плата за компенсацію ПДВ (20—40 % від поверненої суми), репресивні дії податкової служби або надання пільгового режиму підприємцям залежно від неформальних відносин за принципом "свій — чужий".

2. Проблема асиметричної інформації. Визнання обмежених можливостей отримання й аналізу повної інформації з метою прийняття оптимального рішення, на думку неоінституціоналістів, призводить до того, що підприємці не можуть передбачити всі ситуації як ex ante, так і ex post. На припущеннях про непрозорість і недосконалість інформації побудована концепція опортунізму О. Вільямсона. Згідно з нею, люди-агенти не виконують обіцянок і не дотримуються прийнятої угоди, якщо це відповідає їх цілям. Таку поведінку економічних суб'єктів пояснюють тим, що за можливості отримання максимального прибутку вони дбатимуть про свої корисні цілі та ухилятимуться від умов контракту. Наприклад, поставляти товари і послуги гіршої якості, ніж ті, що зумовлені ex ante, і за вищими цінами. У разі існування повної інформації та її відкритості подібні дії неможливі.

В Україні, якщо один або невелика група учасників ринку мають інформацію, необхідну для прийняття бізнес-рішень щодо покупок, інвестицій, укладання угод, а інші ринкові гравці, наприклад, враховуючи опозиційне ставлення до владних структур, не мають доступу до реальних даних, таке становище призводить до криміналізації ринку та переважання неформальних відносин над формальними нормами; економічні агенти ринку перебувають у нерівних умовах, оскільки інша сторона не може одержати об'єктивну інформацію. Про це свідчить інституціональний процес в Україні, коли корупція зумовлює нову корупцію, а діяльність державних службовців у більшості випадків визначається шляхом обслуговування інтересів політико-фінансових груп.

3. Недосконалість політико-економічного сектору. Цей чинник сприяє тому, що прийняті економічні рішення безпосередньо пов'язані з бізнес-інтересами тих, кому вони вигідні. Такий стан зменшує дієвість інституціональних контрактів зі сприяння соціально-економічному розвиткові країни та підвищенню добробуту більшості українців, а не окремих "груп впливу". Наприклад, приватизація в Україні. На всіх рівнях різних гілок влади розуміють, що необхідною умовою прозорості й ефективності функціонування ринку приватизації є чітка специфікація прав власності, що дає змогу ухвалити найефективніші та найоптимальніші рішення і мінімізує трансакційні витрати. Проте на практиці й надалі спостерігається протилежна тенденція: ще більша невизначеність прав власності, вони чітко не встановлені, у зв'язку з різними причинами обмежені та незадовільно захищені для більшості учасників приватизаційного і фондового ринків, що збільшує і так уже значні трансакційні витрати. Тому майже всі процеси приватизації тих чи інших привабливих об'єктів в Україні завершуються позовами до суду і блокуванням приватизаційного процесу. Суттєвою перешкодою (по суті, прихованою забороною) для участі багатьох зарубіжних інвесторів та українців є так звані додаткові умови. За допомогою першої специфікації прав власності в Україні сформувалися могутні фінансово-промислові групи, а держава унаслідок її недосконалості втрачає сотні мільярдів доларів. Про це свідчить, наприклад, приватизація "Криворіжсталі" у 2004 р..

Зміни у правах власності впливають і на розподіл, і на суспільне відтворення. Особливо це стосується державного майна, коли після приватизації шляхом використання активів багато хто отримує багатство і політичну владу. Якщо не діють демократичні процедури, незалежно від часу (початок чи завершення процесу), в державі угоди стосовно прав власності установлюють ті, хто має владу, і будь-які зміни у цих правах здійснюватимуться в їх вузькоегоїстичних інтересах. Таке розуміння приватизаційно-політичних торгів пояснює причини відхилення інституту прав власності в Україні від ідеальної системи ринку досконалої конкуренції. Зростання частки державної власності за наявності елементів ринкової економіки призводить до інертного, повільного розвитку, що у свою чергу спричинює відсталість і бідність.

Рівень проблем, що виникли у підприємницькому інституціональному середовищі в Україні, можна визначити, враховуючи деякі рейтинги. На думку Р. Пустовійта, найбільш вдалими і взаємодоповнювальними є такі три рейтинги:

1) агреговані чинники конкурентоспроможності: відкритість і прозорість економіки; політика і роль держави; розвиток фінансової системи; ефективність виробничої та соціальної інфраструктур; ступінь інноваційності технологічного розвитку; рівень кваліфікації й ефективності праці; розвиненість судової системи й інших правових інститутів, які визначають характер політики держави (від ліберальної до адміністративно-командної); рівень розвитку малих підприємств і міра їх підтримки;

2) рівень економічної свободи: захист приватної власності, що має забезпечити держава; право вільного вибору; право вільної конкуренції; незалежність судів; кількість і рівень податків; рівень впливу держави на економіку; рівень захисту інтелектуальної власності; наявність або відсутність прихованих митних бар'єрів.

Україна за рейтингом рівня економічної свободи не входить до складу навіть першої сотні країн (133 місце серед 157 країн у 2008 р., фактично відкотившись у власному розвитку на рівень 2000 р.). Такий низький рейтинговий рівень країни зумовлений пануванням політики і влади над економікою і підприємництвом. У країні не розмежовуються економічна і політична влади, що дає змогу політичній еліті реалізувати бізнес-плани за допомогою неформальних методів на противагу задекларованим. Наприклад металургійні комплекси України, в основному орієнтовані на експорт, обслуговують інтереси окремих політичних бізнес-груп і державна влада надає цим господарським сферам пільгові умови для функціонування. Це призводить до деформації галузевої структури економіки і є прямим наслідком відходу від формальних правил в інституціональному середовищі і переходу до обслуговування неформальних інтересів кланових олігархічних груп;

3) надзвичайна регламентація і втручання держави у підприємницьку діяльність. Ефективність функціонування держави не може визначатися спрощеною моделлю "витрати — випуск", а має багато інших специфічних параметрів, що не завжди можна економічно виміряти. В Україні, на перший погляд, проблемою державного втручання вважається надзвичайно великий чиновницький апарат управління. Проте, порівняно з іншими країнами, навіть високорозвиненими, цей показник досить зважений. Частка чиновників серед усього зайнятого населення у Швейцарії становить 32 %, Франції — 25, Німеччині — 14,5, в Україні — 8 %. Тому навряд чи є залежність між чисельністю чиновників і рівнем регулярного втручання у підприємницьку діяльність, тут значення набуває суб'єктивний чинник у процесі прийняття процедур дозволу стосовно бізнесу й ефективність роботи державних інститутів.

Великі трансакційні витрати, що існують на початковому етапі юридичного оформлення підприємництва в Україні, визначаються браком відповідних навичок бюрократії, яка не заінтересована в їх зменшенні, а прагне до збереження і привласнення квазиренти. До цього додаються відсутність незалежної судової системи і недостатній захист інтелектуальної власності. Внаслідок дії таких чинників у країні розвивається такий вид опортунізму, як рвацтво. Наявність специфічного активу дає змогу його власнику експлуатувати інших, щоб одержати квазиренту.

Створена і значною мірою перейнята від попередньої системи за допомогою влади і бюрократичного апарату вертикальна система непрозорих і недемократичних повноважень в Україні стала привабливою для отримання незаконного багатства. Це одна з головних причин гальмування соціально-економічного розвитку країни. В Україні створилося таке інституціональне середовище, яке змушує підприємця одержувати послуги державного апарату, вдаватися не тільки до прямих грошових витрат (офіційні та неофіційні), але і робити витрати під час здійснення специфічних операцій, що потребують додаткового часу і ресурсів, наприклад на ведення переговорів для виконання незаконної трансакції. Зокрема ситуація, що склалася в Україні навколо питання про ПДВ.

Варіантом виходу з такого стану для України може бути досвід Польщі, яка свого часу стала каталізатором змін у Центральній та Східній Європі і досягла значного прогресу у проведенні інституціональних реформ. Серед важливих інституційних проблем, які виникли у Польщі, були: дерегуляція економіки; мінімізація державного втручання у бізнес; зменшення чисельності чиновників; перегляд рівня заробітної плати; перерозподіл доходів та управлінських повноважень від центру до регіонів. Чисельність воєводств у Польщі скоротилася з 49 до 16, а управлінські повноваження передали повітам. Вони отримали право об'єднувати декілька гмін (адміністративних частин) і не тільки розпоряджатися частиною бюджетних ресурсів, але і створювати підприємства, підписувати угоди, одержувати кредити та ін. Варто зазначити, що від цього постраждало у 2001 р. майже 40 % економічних суб'єктів, проте загалом Польща продовжувала зберігати високу позитивну динаміку зростання ВВП, заробітної плати, інвестицій, забезпечувала високі показники ефективності підприємництва у багатьох сферах економіки.

Дерегулювання — скорочення (скасування) державної регламентації підприємницької діяльності.

Надзвичайно важливе значення у формуванні та функціонуванні ринкової економіки має мале і середнє підприємництво. Як особлива галузь наукових досліджень воно багатоаспектне. Розглянемо один із них. В Україні важливо запровадити спрощену регулятивну політику щодо підприємництва. Показники якості регулятивних процедур у підприємницькій сфері розробив Світовий банк: створення нової компанії; наймання і збільшення чисельності працівників; ліквідація (банкрутство) підприємства; реєстрація прав на нерухомість майна; захист інвесторів. Ці показники щодо України порівняно з низкою країн подані в табл. 10.1. У середньому в розвинутих країнах для створення нової компанії потрібно виконати 6 процедур, у менш розвинутих — 11, за часом витрати становлять 27 і 59 днів відповідно, а витрати коштів — 8 і 122 % від доходу на душу населення.

Таблиця 10.1. Показники якості регулятивних процедур у сфері підприємництва в деяких країнах (2004 р.)

Джерело: Алексеев А. Регуляторная политика как путь к процветанию // Зеркало недели. — 2004. — № 36. — С. 12.

Дані табл. 10.1 свідчать, що внаслідок значних відмінностей в адміністративних процедурах в Україні майже в два рази складніше створити бізнес, або займатися ним, ніж у країнах із розвиненою економікою. Майже настільки ж менше маємо способів захисту прав на нерухоме майно, ніж у власників майна у багатших країнах.

Регулятивна політика української держави щодо бізнесу має враховувати і специфічні чинники інституціонального середовища країни. Будь-яке механічне копіювання інститутів з метою мінімізації вартості трансакцій, як правило, дає протилежний результат. Проте на позитивні зміни для створення цивілізованих і прозорих "правил гри" для бізнесу потрібно мати політичну волю влади в Україні. І навіть в умовах досягнення позитивних результатів варто пам'ятати, що цей процес потребує постійної уваги й удосконалення. Про це, зокрема, свідчить приклад країн Центральної та Східної Європи, які, маючи досконаліше правове поле та інституціональне середовище розвитку підприємництва, продовжують здійснювати реформи, щоб удосконалити регулятивні механізми.

Отже, як свідчить досвід країн, котрі мають значні економічні успіхи, однією з їх основ є створений за нетривалий час "інституціональний каркас" ринкової економіки, тобто інститути, що гарантують стабільність, далекоглядність, прозорість ринкових правил і процедур та мінімізують вплив тіньових і кримінальних чинників. Насамперед, на думку Е. де Сото, це стосується відповідного інституціонального середовища для становлення і розвитку підприємництва, що ґрунтується на приватній власності та належному оформленні прав власності, що дає змогу перетворювати активи в джерело інституту.

У процесі руху до ефективного інституціонального середовища для розвитку підприємництва в Україні варто врахувати його унікальність формування. Підприємницька діяльність в Україні виникла і розвивається не еволюційним шляхом, як у країнах з традиційною ринковою економікою, а в результаті революції: руйнування жорстко централізованої директивної системи планування та управління народним господарством і становлення ринкової економіки. Саме тому підприємницька діяльність в Україні пов'язана з низкою труднощів і суперечностей.

1. Повільно і часто безсистемно формується законодавча база підприємництва, що має забезпечити і закріпити право власності на засоби виробництва і кінцевий продукт діяльності. Бізнес в Україні формувався і розвивається в умовах майнового хаосу і "вільно плаваючого" права власності на засоби виробництва — з одного боку, і надмірних податків, які позбавляли фірми значної частини кінцевого результату діяльності, — з іншого.

2. Принципи часткової автономії регіонів обмежені, оскільки вільній діяльності господарювання, договорів і об'єднань протистоїть традиційна для командної економіки монопольна організація господарства. її неможливо відмінити тільки вольовим рішенням, адже економіка України, як і інших радянських республік, десятиліттями створювалася і функціонувала як монополія.

3. Товарно-грошовий обіг в Україні дуже ускладнений недосконалістю фінансово-кредитних відносин (проблема вилучення готівкових грошей, криза платежів та ін.), а також високими темпами інфляції.

Водночас потрібно зазначити, що за труднощами і протиріччями стоять економічні інтереси окремих осіб, груп осіб і деяких прошарків населення. У цьому, очевидно, полягає причина негативних явищ і процесів.

Отже, в Україні необхідні умови розвитку підприємницької діяльності існують лише частково, що відображається на формі та стилі бізнесу. Для загального становища підприємницької діяльності у сучасній Україні наявні такі характерні особливості:

1) продовжується внутрішній процес перерозподілу власності, що інколи виривається на поверхню у формі судових спорів з майнових питань. Він відбувається негласно та є основою для різних зловживань і створення кримінальних структур;

2) до складу значного сектора економіки все ще входять державні підприємства, значна частина з яких є бездієвою, оскільки величезна капіталомісткість та інші об'єктивні умови не дають їм можливості справитися з труднощами організації ринкової діяльності без допомоги держави;

3) деяка частина підприємницької активності не спрямована на довготривалу перспективу, а є виключно тимчасовим засобом нагромадження первинного капіталу, що посилює нестабільність, невизначеність і недовіру у сфері бізнес-діяльності.

Створення належних інституційних умов розвитку підприємництва значно пришвидшить його розвиток в Україні, поставить в цивілізовані межі, сприятиме переміщенню капіталу у виробництво.

Отже, для України вкрай важливо стимулювати підприємництво, особливо мале і середнє, адже саме такі фірми (підприємства) — фундамент і своєрідний гарант ринкової системи. Малий і середній бізнес має сприяти вирішенню багатьох економічних завдань:

1) підтримувати конкуренцію, як ринкову альтернативу монопольним структурам;

2) стабільно та якісно наповнювати ринок новими товарами і послугами, усунувши таким чином "доганяючий" характер ринку;

3) створювати нові робочі місця, пом'якшуючи проблему безробіття;

4) формувати та розширювати підприємницький прошарок, надаючи людям змогу виявляти і реалізовувати свої підприємницькі здібності.

Така багатогранність завдань робить розвиток підприємництва в Україні одним із найважливіших напрямів економічної реформи.