Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 10.2. Інституціональні компоненти економічного зростання в Україні

З позицій інституціоналізму суспільні інститути, які стимулюють економічне зростання, виникають за таких обставин:

1) надання політичними інститутами влади групам, заінтересованим у широко розгалуженій системі інфорсмента прав власності;

2) передбачення ефективних обмежувачів для дій можновладців;

3) брак можливостей для вилучення значної ренти від перебування при владі.

Багато зарубіжних і вітчизняних експертів неодноразово звертали увагу на забуття і провали саме інституціональних реформ в Україні. Зрозуміло, що функціональність, надійність і ефективність інститутів, створених за трансформаційний період українського суспільства, заслуговують справедливої критики. Проте слід врахувати, що діяльність багатьох із них не мала в нашій країні після 20-х років XX ст. історичного аналога на відміну від низки країн Центральної та Східної Європи. Наприклад, національний банк, випуск грошей та ін. При цьому потрібно враховувати ще один суттєвий момент — ендогенність як економічних інститутів, так і інститутів в ширшому розумінні, які принаймні частково детерміновані суспільством або його сегментами.

Нова інституціональна структура економіки України почала формуватися у 90-х роках XX ст. Основними типовими критеріями в цій сфері є: приватизація, законодавство (обсяг та якість нового законодавства і правових інститутів), стан банківського сектора (рівень незалежності, ділових навичок і практики розміщення кредитних ресурсів, а також рівень нагляду та платіжної системи), інфраструктура ринку, роль уряду (його ринкова орієнтація й ефективне управління державним сектором). Нині такий стандарт доповнюється різними оцінюваннями якості корпоративного управління, економіко-правовими чинниками розвитку фінансових ринків та ін. У суспільстві помітно підвищився інтерес до питань ефективності судової системи та інфорсмента в цілому.

У міру завершення становлення традиційних ринкових інститутів проблемою стає нормативно-практичне забезпечення стабільності інституціонального середовища. Відомий інституціоналіст О. Вільямсон, у працях якого розглянуто базові властивості стабільності господарських відносин, що охоплюють у тому числі й відносини власності, запропонував розрізняти інституціональні угоди й інституціональне середовище. Ці поняття характеризуються такими основними компонентами, як загальна стійкість структур власності, що склалися, і правила привласнення протягом усього періоду здійснення довгострокових інвестицій, політична і правова стійкість, дієздатність судової системи, культура контрактів і "зобов'язань, які викликають довіру". Шотландський філософ і економіст Д. Юм вважав, що "стабільність володіння", "передача власності шляхом згоди" і "виконання обіцянок" — три основні природні закони (у термінах доктрини юридичного права).

У перехідній економіці сприятливе інституціональне середовище відіграє принципову роль. Складність полягає в тому, що протягом тривалого часу соціалістичні інститути об'єктивно зберігають своє значення (проблема соціалістичної спадщини). На початку XXI ст. для України актуальною залишається проблема політичної нестабільності та слабкої влади. Тому на першому місці перебувають питання дієздатної судової системи, інфорсмента контрактних прав і прав власності. У контексті стійкості інституціонального середовища можна говорити про інституціональну кризу.

Б. Уейнгаст виокремлює політико-правові умови, що формують позитивне інституціональне середовище. їх з окремими застереженнями застосовують і до української дійсності: уряд достатньо сильний, щоб захистити права власності своїх громадян1. Розглядаючи ці критерії (стійкість, зрілість) у контексті України, стверджують, що країна не досягла відносної зрілості створених інститутів. Водночас можна визнати завершення першого етапу інституціонального розвитку, визнаючи наявність "білих плям" у сфері формальних інститутів (насамперед, право і державний інфорсмент). Ключові завдання полягають у забезпеченні стійкості інституціонального середовища, що склалося, й адаптивності створених інститутів. Тобто, йдеться про "точну надбудову" відповідно до економічних реалій, які змінюються. За браку адекватного інституціонального фундаменту економічне зростання матиме короткотерміновий кон'юнктурний характер.

Постприватизаційні "інституціональні пастки", що ускладнюють функціонування майнових відносин, є наслідком не особливого лібералізму реформаторів, а швидше специфічних проблем власне перехідної економіки. Серед них розрізняють:

1) значне розходження між формальними правами власності та реальними можливостями контролю, відсутність серйозних санкцій, неефективність процедур банкрутств, легальні та напівлегальні форми перерозподілу власності на користь осіб, які приймали політичні рішення, та ін.;

2) історичне сприйняття інституту власності, що зумовив неефективність функціонування майнових відносин (вкладеної праці нових власників у власності дуже мало, тому вона не міцна і її зневажають інші).

Відомі в історичній ретроспективі різні підходи у сфері власності не мали ефективного інструментарію для вирішення завдань стимулювання економічного зростання. У період неоінституціоналізму також не вдалося розробити його і запропонувати заходи з практичного впровадження. У "пігуіанському" або "коузіанському" варіантах регулювання концепція передбачає вплив на економічне зростання за допомогою норми і шляхом диференціації прав власності, зменшення трансакційних витрат, мінімізацію відволікання ресурсів на процеси стабілізації економічної системи, ефективний розподіл ресурсів. Однак для обох варіантів характерна одна й та сама обмеженість підходу до вирішення завдань стимулювання економічного зростання — брак макроекономічних механізмів регулювання, потреба первинних інститутів і процедур, правова спрямованість.

Відповідно до традиційної неокласичної теорії (власне як і згідно з новою інституціональною теорією) зміни у структурі майнових відносин, як правило, мають еволюційний характер. У статті "До теорії прав власності" Г. Демсетц зазначає: "Процес формування прав власності можна найкраще зрозуміти у тому разі, якщо розглядати їх зв'язок із виявом нових різноманітних сприятливих або шкідливих ефектів". Справді, досвід трансформаційного періоду розвитку економіки України свідчить, що різкі зміни відносних цін, насамперед, на природні ресурси, обов'язково спричинюють появу негативних "зовнішніх ефектів". Під час наступних операцій, пов'язаних із купівлею-продажем корпоративної власності й особистого майна, вдається досягти зміни структури власності у "зовнішніх ефектах". Перехід до нової структури власності має зумовити ефективнішу алокацію ресурсів.

Зрозуміло, що за таких змін інституціональне середовище повинно мати чіткі "правила стосовно змін правил", у крайньому разі для передбачуваних змін. Разом із тим інституціональне середовище, яке склалося, має охоплювати господарські механізми (насамперед ринкові), що можуть здійснити такі зміни. За теоремою Р. Коуза, відсутність цих механізмів стала причиною відхилення від ефектів "ланцюга", ринкових угод, які збільшують вартість приватизованих активів і зрештою могли б забезпечити найефективніше їх використання. Ці причини обмежували дії "коузіанських процесів" — ринкових процесів реалокації ресурсів і формування нових, ефективніших структур власності.

Г. Демсетц довів, що чітко визначені права приватної власності — це одна з необхідних попередніх умов ефективного функціонування ринкових відносин. З досвіду України та інших пострадянських країн слід припустити, що результати дії ринкових сил на початковому етапі формування приватної власності можуть суттєво відрізнятися від результатів за теоремою Коуза. Разом із тим не можна не зважати на ринкові процеси ("ринки Коуза"), які згідно з логікою видатного вченого забезпечують інтерналізацію ринкових екстерналій.

Для сучасної України хронічною інституціональною проблемою зали-шається захист прав власності. Наприклад, перепродаж "Криворіжсталі". Головна проблема не в тому, що був первинний незаконний продаж. Його здійснили на формально законних основах, але, як не парадоксально, саме це створює основні ризики бізнесу з погляду захисту прав власності в Україні.

Чинником психологічного тиску на великий бізнес залишається невизначеність у перегляді підсумків приватизації. Жодної з конструктивних пропозицій (публічне політичне рішення про мораторій на перегляд підсумків у цілому, зменшення термінів давності, диференціація можливих підходів до перегляду угод залежно від наявності кримінальної складової, прийняття детальних правил націоналізації та ін.), навіть після 15 років практичного здійснення, не прийняли. Не виключено і надто формальне виконання таких пропозицій на практиці. Аналіз помилок і недоліків попередніх етапів приватизації важливий для попередження можливих помилок під час приватизації земельних надр, землі, енергетики, залізниці.

Очевидною є потреба публічного політичного мораторію на перегляд підсумків приватизації. Він має поширюватися на всі приватизаційні угоди за винятком тих, в яких були порушені процеси приватизації, законодавчі акти (як ознака корупції та кримінальної складової). їх перелік слід чітко визначити у спеціальному нормативно-правовому акті. За об'єктивності застосування правових актів на практиці таке рішення стало б серйозним обмеженням для намагань псевдолегального перегляду власності у великих масштабах. Проблема полягає не у перерозподілі власності, а в забезпеченні ефективного її використання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки і водночас добробуту населення.

Важливим питанням розвитку українського суспільства з позицій неоінституціоналізму є також формування адекватного інституціонального середовища у правовій і судовій сферах, подолання кризи державного правового застосування. Виявом такої кризи може бути і широкий спектр як мінімум малообґрунтованих судових рішень, пов'язаних із різними корпоративними суперечками, і хронічна боротьба відомств за розширення контрольних повноважень, і виконання державними правоохоронними органами функцій приватного інфорсмента на комерційній основі. Оцінювання стану судової системи України в основному коливається в межах від "неефективна і корумпована" (у системному плані) до "ринок судових послуг'' і "катастрофічний стан". Україна тривалий час залишається на етапі відтворюваної суперечності перехідного періоду: з одного боку, з метою припинення правопорушень потрібна система ефективного інфорсмента; з іншого — ефективність інфорсмента об'єктивно зменшується шляхом масовості таких порушень. Отже, справа не тільки у неефективній судовій реформі, але і в економічних і правових передумовах формування інституціонального середовища, яке безпосередньо відноситься до "тонкої надбудови" вже створених інститутів.

У перехідній економіці система поборів і хабарів часто суттєво впливає на рішення органів правопорядку. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що хабарі у судовій сфері, які відіграють роль непрямих платежів, у деяких випадках сприяють реалізації прав власності. Разом із тим за недосконалого законодавства і судового діловодства такі платежі можуть провокувати рішення, що зумовлюють порушення зазначених прав. Проблема корупції має очевидний системний характер, непрямою ознакою чого, крім абсолютних оцінок, вважають формування своєрідного "табеля про ранги", який ґрунтується на зіставленні доходів на державній службі і в приватному секторі. Ротація відповідно здійснюється з урахуванням ренти, яку вилучають на державній посаді.

Корупція — негативне соціальне явище, ща насамперед означає зловживання державною владою для власної вигоди і завдає шкоди правовим та моральним засадам функціонування суспільства.

Важливою перешкодою для розвитку ринкових відносин в Україні є брак імпліцитних (самостійно виконуваних) контрактів і неформальних норм поведінки, які передбачають довіру партнерів один до іншого. Ще наприкінці XIX ст. А. Маршалл зазначав; "Нормальне здійснення багатьох угод у роздрібній та оптовій торгівлі, на фондовій і бавовняній біржах ґрунтується на прийнятому допущенні, що усні контракти, укладені без свідків, чесно виконуються: проте в країнах, де таке допущення не має сили, деякі аспекти західного вчення нормальної вартості зовсім неможливо застосувати". Очевидно, що ця обставина призводить до надлишкового правового формалізму і зарегульованості.

Сучасна економічна теорія прав власності дає змогу виокремити деякі фундаментальні відносини привласнення, але їх застосування потребує врахування конкретного середовища, оскільки роль тих чи інших господарських інститутів здебільшого залежить від поширених у певному суспільстві традицій і неформальних норм поведінки. Ще Дж.С. Мілль звертав увагу, що розподіл продукту, як і систему економічних відносин, що виявляється у формах і методах розподілу, можна вважати результатом дії двох груп чинників — конкуренції і традиції ("звичаю"), причому економісти схильні більше аналізувати першу групу.

Нині підхід до аналізу прав власності передбачає економіку, в якій функціонують не тільки добре відрегульована структура контрактних угод, за якими оформляють результати ринкових угод, а й вихована "культура" контрактів, що спирається на систему норм, котра складається у суспільстві протягом десятиліть. Р. Познер сутність поняття норми розглядає як правила, що проголошуються певною офіційною організацією, наприклад, судом або законодавчою владою, і не приводяться в дію у зв'язку із загрозою санкцій, передбачених законом, але яких (правил) постійно дотримуються.

У сформованій ринковій економіці у багатьох випадках інформсмент господарських прав удається забезпечити шляхом взаємної заінтересованості учасників господарського процесу. Не часті звернення безпосередньо до судово-правових органів пояснюються великими витратами захисту позовів у суді. Найефективнішим "регулятором" відносин між фірмами є, як правило, спонтанні процеси самоорганізації, що забезпечують поступове удосконалення контрактних відносин між учасниками господарського процесу. Нова інституціональна теорія випливає з того, що "зобов'язання, які викликають довіру" (описані Д. Нортом), утверджуються лише протягом тривалого періоду. Поведінкові стандарти, що забезпечують функціонування цих зобов'язань, не слідують і не можуть автоматично негайно слідувати за загальною лібералізацією господарського життя.

Для української економіки в період утвердження ринкових принципів господарювання залишається гострою проблема ефективних неформальних інститутів. Роль легальних недержавних форм (не належать до кримінальних), що обслуговують інтереси стосовно широкого кола економічних агентів, стає особливо значущою саме в умовах нестійкого інституціонального середовища. Слід урахувати слабкість або не оптимальне функціонування державних форм. Важливу роль має відігравати інститут саморегулювання.

В Україні становлення системи саморегулюючих організацій (ССО), як принципової системи інфорсмента, штучно обмежується державною владою, про що свідчать брак відповідних законів про саморегулюючі організації, ставлення державної судової системи до недержавних форм вирішення суперечок, ставлення державних відомств до тих ССО, що претендують на незалежність своїх членів, та ін.

В умовах складної ситуації з політичними реформами в Україні все гранично чіткіше виявляються реальні можливості бізнес-товариства відстоювати власні інтереси перед державою. З одного боку, спостерігається загальна толерантність (безумовно, винятково демократична) великого українського бізнесу до різних новацій держави (наприклад, домовленість про ціни на нафтопродукти з нафтотрейдерами); з іншого — об'єднання підприємців, фактично прийнявши запропоновані державою правила гри, відіграють роль прохачів, а не самостійної політичної сили. Найцивілізованішим варіантом розв'язанняння такої проблеми могла б бути політична партія, що виражала б інтереси незалежної української буржуазії (причому не тільки великої). Піднятися до такого рівня могла б партія промисловців і підприємців, яка нині функціонує, але для цього в Україні потрібно створити умови для діяльності незалежного від влади бізнесу і водночас незамінної від бізнесу влади.

Для України важливе завдання полягає у створенні одного з основних інституціональних компонентів економічного зростання — ефективної моделі корпоративного управління. У країні уже частково сформована розгалужена інфраструктура в галузі корпоративного управління: підрозділи в міжнародних фінансових та інших організаціях, рейтингові агентства, асоціації з захисту прав інвесторів та ін. Проте для органів державної влади характерні або непряме гальмування позитивних змін на рівні компаній ("негативні сигнали" для інвестиційного клімату загалом, типові для середини першого десятиріччя XXI ст.), або хронічне відставання у процесі вирішення нагальних проблем безпосередньо у сфері корпоративного управління (відсутність відповідного законодавства). Не можна заперечувати і факт надто високої залежності активності держави у цій сфері від інтересів конкретних персоналій. Проте в Україні продовжуються позитивні процеси: концентрація акціонерного капіталу, об'єднання підприємств і реорганізація вже створених бізнес-груп (холдингів), внутрі- та міжгалузева експансії, забезпечення доступу до зовнішніх джерел фінансування за кордоном. Вони відображають головні тенденції інституціонального розвитку корпоративного сектора України на початку XXI ст.

Холдингова компанія — суб'єкт господарювання, який володіє контрольним пакетом акцій інших (одного або більше) таких суб'єктів, керує їх діяльністю та контролює її.

Розвиток корпоративного сектора України потребує внесення суттєвих нюансів у систему прийняття рішень: перехід від рішень за партнерським принципом (тільки серед фактичних партнерів, котрі повністю контролюються бізнес-групами) до корпоративного, тобто з урахуванням думок зовнішніх акціонерів (аутсайдерів), як правило, іноземних, із пакетом акцій від 3—4 %. Очевидно, що такі аутсайдери з'являються в групі з ініціативи власне партнерів, як наслідок масової приватизації або проміжний результат корпоративного захвату. Це новий тип аутсайдерів у системі українського корпоративного управління. Тому варто розвивати тенденцію, що визначилась у багатьох великих приватних компаній — перехід від олігархічних до публічних корпоративних принципів. Відповідно її розвиток сприятиме збільшенню попиту на новації у сфері корпоративного управління.

Проте сприйняття українськими компаніями новацій у сфері корпоративного управління має такі об'єктивні обмеженнях

1) структура великих корпоративних груп, які формуються в українському економічному середовищі (в тому числі ступінь їх прозорості) і поставлені в межі програм реструктуризації, значною мірою зумовлена конкретним етапом розвитку підприємства (групи підприємств). При цьому розвиток стандартів корпоративного управління безпосередньо пов'язаний з уявленнями власників про ту чи іншу реорганізаційну та довготермінову стратегію компанії;

2) відмінність між компаніями — адептами новацій корпоративного управління і тими, хто недостатньо уявляє такий процес. Потрібно усвідомити переваги і принципи (стандарти) ефективного корпоративного управління у ринкових умовах;

3) позитивні зміни пов'язані насамперед з кількісними аспектами (збільшують обсяги інформації, що розкриває фірма, чисельність незалежних директорів і комітетів у раді директорів та ін.), а не якісними (мінімізація ризиків порушення прав власників, оптимізація органів управління, дивідендна політика, внутрішній контроль, бенефіціарні власники та ін.). Як зазначає багато дослідників, у якійсь мірі це пов'язано з більшою орієнтацією багатьох компаній на пошук позикового капіталу, ніж на не боргове акціонерне фінансування.

Згідно із сучасним інституціональним підходом, ступінь ринкового розвитку визначається тим, яку частину інформації ринок може отримати за допомогою децентралізованих механізмів. Із розвитком ринку збільшується обсяг інформації, в якій повідомляється про фірму в регулярному режимі, і вона стає надійнішою (достовірнішою). Не зважаючи на низку проблем, корпоративне законодавство України можна вважати розвинутим. Але тільки правових новацій для підвищення рівня корпоративного управління недостатньо. Велике значення в ситуації з Україною мають внутрішні корпоративні ініціативи і корпоративна культура, становлення якої потребує тривалого часу. Конкретні ініціативи на рівні українських компаній повинні мати об'єктивні умови: сигнали, що виходять від державної влади (загальний стан справ у сфері захисту прав власності). Політичні чинники суттєво впливають на розвиток якісних новацій (прозорість структури власності, бенефіціарні власники, фінансова відкритість та ін.). На жаль, у країні немає корпоративних інфраструктур, які забезпечують корпоративний імідж (кодекси, внутрішні регламенти, квоти для незалежних директорів, комітети, корпоративні секретарі та ін.). Відповідно, у найближчій перспективі новації інфраструктурного типу в Україні матимуть лише косметичний характер. Деякий "інерційний" попит на новації в нинішніх умовах можуть пред'явити небагато компаній "другого ешелону", котрі готові вийти на фінансовий ринок України.

Сучасний розвиток фінансових відносин в Україні може стати навіть контрпродуктивним, таким, що порушує стимули до перебудови застарілих економічних відносин. Механізми фінансового ринку послідовно впливають на поведінку учасників господарського процесу за наявності макро- і мікроекономічних передумов. До перших належать ліквідація бюджетних дефіцитів, стабілізація цін та ін., до других — "культура контрактів", інфорсмент прав власності та контрактних прав, формування фінансових інститутів, які дбають про довготермінові цілі, забезпечення прозорості відносин власності та господарських угод.

Досліджуючи країни з порівняно розвинутими фінансовими ринками (11 країн), Дж. Міньєр довів, що немає статистичного зв'язку між економічним зростанням і розвиненістю фінансової системи. Він висловив сумнів у власному висновку, оскільки використовував невелику кількість спостережень. Проте сучасні економісти пріоритет надають формуванню господарських інститутів країн, економіка яких найбільш віддалена від технологічних меж виробничих можливостей, котрі могли б полегшити реалізацію довготермінових інвестиційних проектів, що ґрунтуються на запозиченні передових технологій. Такі інститути сприяють прискореному подоланню відставання в темпах зростання. Водночас країни, економіка яких наблизилася до технологічних меж виробничих можливостей, можуть підвищити темпи зростання лише у процесі використання найгнучкіших господарських норм та інститутів, орієнтованих на всебічне стимулювання підприємницької ініціативи та пошуку у сфері нових технологій. Останні включають і розвиненість фінансової системи — максимально можлива відкритість економіки, фінансовий аутосорсінг, інтенсивний розвиток ринку цінних паперів і венчурного бізнесу.

Венчурний бізнес — вид бізнесу, що орієнтується на практичне використання технічних і технологічних новинок, результатів наукових досягнень, ще не апробованих на практиці.

На думку окремих дослідників, не обсяг ринкової капіталізації, а ліквідність ринку цінних паперів позитивно корелюється з темпами економічного зростання2. Для фондового ринку України у перехідний період характерний більш низький рівень ліквідності. Розмитість відносин власності, неналежний захист прав власності і контрактних прав, "викривлений" шлях кредитних потоків і ненадійність банківських послуг в Україні — ці чинники обмежують ту позитивну роль, яку могли б відігравати механізми фінансових ринків в інституціональній структурі перехідної економіки країни.

Післякризове економічне зростання з 2000 р., відносна стабільність мак-роекономічної ситуації загалом позитивно відобразилися на становищі українського ринку цінних паперів. Проте донині немає підстав для оптимістичної оцінки середньострокової перспективи розвитку українського фондового ринку. Як і в попередні роки, він неспроможний адекватно виконувати функції "переливання" інвестиційних ресурсів. Для нього властива низка диспропорцій та особливостей: велика частка металургійних компаній у загальній капіталізації; висока капіталізація ринку (фактично домінує кілька емітентів); об'єктивна обмеженість можливих джерел фінансування корпорацій і недооцінювання ринком багатьох компаній; тенденція до боргового характеру ринку та ін.

Як і в попередні роки, поява аутсайдерів-нерезидентів на українському ринку акцій (у 2005 р. вклад нерезидентів становив майже 70% ) не сприяла значним якісним змінам. Невирішеність питань захисту прав власності та зручного для нерезидентів режиму валютного регулювання призвела до зменшення конкурентоспроможності внутрішніх акцій і переміщення центрів ліквідності за угодами з ними на глобальні ринки і з більш стабільною юрисдикцією.

За оцінками Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) і багатьох економістів, в Україні, яків більшості країн з перехідною економікою, законодавство щодо процедури банкрутства розвинуте слабкіше, ніж у інших сферах комерційного права. Особливо це стосується ефективності його застосування. Швидка процедура банкрутства допомагає запобігти витратам, які могли б завдати шкоди як боржнику, так і кредиторові, а також перевантажити судову систему. В українській практиці часто слухання справ про банкрутство є затяжним і безрезультатним процесом. Потрібно підвищувати кваліфікацію зовнішніх управляючих, яких призначають, а також розширювати їх повноваження. З періоду прийняття закону "Про банкрутство діючих компаній та підприємств" (1993) значних його удосконалень не відбулося. Інститут банкрутства в Україні ще не можна розглядати як стабільний і ефективний механізм, що сприяє поліпшенню діяльності з управління і фінансів компаній, хоча і сформувалися всі його основні елементи.

Домінуючі тенденції початку XXI ст. характеризуються посиленням експансії державної влади, намаганням установити (розширити) контроль за основними фінансовими потоками української економіки і забезпечити залежність бізнесу від державних інститутів, незважаючи на декларовані програми дерегулювання, адміністративної реформи та приватизації. Процес формування таких подвійних стандартів доповнюється різними правилами ринкової гри для різних кланових учасників, створює значні перешкоди для виникнення сприятливого інституціонального середовища в цілому (в межах зазначених вище критеріїв), сприяє локальним інституціональним змінам у сфері захисту прав власності, корпоративного управління, фінансових ринків, бюджетних обмежень та ін. Така політика подвійних стандартів спричинює зниження ефективності дії ринкових механізмів в обмеженому просторі економіки України. Хоча довготермінові завдання забезпечення стійкості й адаптивності інституціонального оточення (стосовно ринкових механізмів) є актуальними, проте для України безсуперечним пріоритетом залишається формування базових передумов для їх реалізації — законодавчого, процесуального, судового та регулятивного забезпечення єдиних ринкових правил.