Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 11.2. Економічна теорія прав власності

Питання взаємозв'язку між приватною власністю й "ефективними стимулами" перебувало у центрі уваги мислителів Стародавнього світу. Зокрема, Аристотель вважав, що власність має бути приватною. Коли кожна особа має особливий інтерес, люди досягнуть більших успіхів у розвитку, оскільки кожен турбуватиметься про власну справу.

Ідеї ефективності приватної власності вже у першій половині XVIII ст. підтримував Д. Юм. Учений виправдав потребу її існування, керуючись міркуваннями утилітаризму. Зазначаючи, що приватна власність створює механізм стимулів, Д. Юм одночасно висував і психологічні аргументи на її захист — наявність психологічних зобов'язань. Через два з половиною століття Шліхт розвинув обидва підходи у запропонованій Д. Юмом аргументації. Він критикував "економізм" теорії прав власності, що звужує вплив приватної власності до стимулів за фактично повного заперечення дії "ефектів власності" і всіх видів психологічних зобов'язань, що супроводжують власність.

Серед видатних представників класичної політичної економії найбільшу увагу питанню аналізу економічних проблем інституту приватної власності приділив Дж.С. Мілль у другій книзі ("Розподіл") своєї праці "Основи політичної економії, деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848). Проте вчений досить скептично ставився до загальноприйнятих думок про безсумнівні переваги стимулів індивідуальної власності, порівняно із стимулами колективної власності. Наприклад, учений прийшов до висновку, що "на сьогодні питання про те, наскільки комунізм зменшить енергійність праці, і чи зменшить він її взагалі, варто вважати невирішеним".

Окремі аспекти прав власності, пов'язані з ефективністю, розглядали німецькі вчені XIX ст. У роботі "Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них" (1854) предтеча маржиналізму Г. Госсен доказував, що тільки за допомогою приватної власності можна визначити обсяги кожного товару, що найкраще вироблятимуться за певних умов. Тому запропонована комуністами центральна влада, котра займається розподілом різних завдань і винагород, швидко зрозуміє, що взялася за проблему, розв'язання якої перевершує будь-які людські можливості. Такі аргументи проти загальної власності поширились не лише в ортодоксальній неокласичній літературі, але й їх висували німецькі представники ліберальних соціал-реформістських концепцій (А. Шеффле, Л. Брентано, Нассе та ін.).

Оригінальну класифікацію прав власності на нематеріальні об'єкти, включаючи неюридичні права, поширену в сучасній економічній літературі, на початку 80-х рр. XIX ст. запропонував Є. Бем-Баверк. Відомий американський учений І. Фішер у своїй праці "Купівельна сила грошей" (1912) у розділі "Власність" дав загальне визначення прав власності. Він трактує власність і багатство як взаємодоповнювальні поняття. Представники фрайбурзької школи, зокрема В. Ойкен у роботі "Основні принципи економічної політики" (1952), неодноразово звертали особливу увагу на значення і роль приватної власності на засоби виробництва як невід'ємної передумови конкурентних ринків та індивідуальної свободи. Проте систематичних досліджень, присвячених економічній теорії прав власності, до 60-х років XX ст. не здійснювали. Тому й не дивно, що у предметних покажчиках навіть фундаментальних праць з історії економічної думки ("Історія економічного аналізу" (1954) Й. Шумпетера й "Економічна історія та історія економічної теорії" (1985) М. Блауга), не має термінів "власність", "права власності", "володіння" тощо.

Основи концепції прав власності як системного аналізу економічних стимулів, спричинених власністю на рідкісні ресурси, були закладені у працях Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демсетца та інших сучасних відомих економістів. Вони зазначали, що за умови надання індивідам, які приймають рішення, різних прав власності на використаня ресурсів альтернативні інституціональні улаштування звичайно призведуть до протистояння цих індивідів один іншому.

Книга Р. Коуза "Проблема соціальних витрат" (1960) має програмний характер. У ній учений, який став одним із основоположників теорії прав власності, наполягав на потребі змінити аналітичний підхід. Здійснити це пропонувалося у таких трьох напрямах:

1) використовувати поняття альтернативних витрат у процесі розробки питань економічної політики і порівнювати повний продукт, що отримується при альтернативних соціальних улаштуваннях;

2) замість обговорення проблем політики в ідеальному світі (з нульовими трансакційними витратами) слід розпочати аналіз з ситуації, наближеної до існуючої, і намагатися вирішити, чи буде нова ситуація в цілому кращою або гіршою, порівняно з вихідною;

3) не зважати на помилковий підхід розгляду факторів виробництва як фізичних об'єктів. Він не дає можливості розробляти теорію, придатну для розв'язання проблеми зовнішніх ефектів. Фактори виробництва потрібно трактувати як об'єкти, які мають право виконувати визначені (фізичні) дії, тобто мають права власності.