Механізм економічної політики - Уманців Ю.М. - 2.2. Особливості інституціональних концепцій

Інституціональний напрям в економічній теорії виник як реакція на поза історичну та ортодоксальну неокласичну доктрину, з одного боку, а з іншого - на спробу обґрунтування домінування надбудови (інститутів) у суспільному процесі. Значний вплив на становлення інституціоналізму справили вчення М. Вебера щодо протестантської ділової етики та розгляд К. Менгером грошового обігу як соціального явища. Цю саму ідею, яка з позицій сучасного інституціоналізму розглядається як базова у визначенні інститутів, обґрунтував також Й. Шумпетер. Пізніше американський соціолог І. Парсонс визначив такі норми як набір правил.

Методологічні передумови інституціонального напряму в економічній теорії формувались достатньо еволюційно представниками різних шкіл, а власне появу інституціоналізму як окремо оформленої течії економічної думки можна пов'язати з виходом у 1898 році статті Т. Веблена "Чому економіка не стала еволюційною наукою?".

В інституціоналізмі можна виділити п'ять напрямів. Три перших напрями (соціально-психологічний, соціально-правовий та емпіричний) - це ранній інституціоналізм, два останніх (соціальний та "нова Інституціональна економіка") об'єднуються в неоінституціоналізм. Формалізація цього підходу може мати такий вигляд (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Класифікація інституціональних теорій та концепцій

Наведена класифікація потребує певної деталізації. По-перше, інституціональний напрям поділяється на "ранній" та "нео" практично за хронологічним критерієм, що само собою не може

задовольнити потреб аналізу. По-друге, до неоінституціоналізму автори відносять напрям соціального інституціоналізму (Гелбрейт), що явно не "вписується" в сучасне тлумачення "нової інституціональної економіки". По-третє, власне течія "нової інституціональної економіки" має суттєві риси, що дають підстави вважати її іншою гілкою поряд з неоінституціоналізмом. Показовою у цьому аспекті виглядає ілюстрація "дерева" інституціоналізму.

Рис. 2.3. Дерево інституціоналізму

Згідно з наведеною схемою "дерева" в інституціоналізмі поряд зі старою школою слід розрізняти два сучасних наукових напрямки - неоінституціональну економіку та нову інституціональну економіку. Незважаючи на поверхову синонімічність назв, йдеться про принципово різні економіко-теоретичні парадигми, і, власне, тому неоінституціональну економіку наводять як приклад "економічного імперіалізму", не відмовляючись від традиційного економічного інструментарію.

Другий напрямок, навпаки, відбиває спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов'язана з постулатами неокласичної теорії. До представників неоінституціональної економіки можна віднести перш за все Р. Коуза, автора фундаментальної праці "Природа фірми". Ця програма передбачає суттєве коригування інструментарію неокласичної теорії.

По-перше, у цьому коригуванні передбачається розгляд тільки широкого спектра форм власності та оцінюється їх порівняльна ефективність у забезпеченні контрактів (теорії оптимального контракту Дж. Стіглера, О. Уільямсона, теорія суспільного вибору Дж. Б'юкенена, теорія конституційної економіки В. Ванберга).

По-друге, у неокласичну модель уводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних з пошуком і отриманням інформації про ситуацію на ринку (теорія інформації Дж. Стігліца). По-третє, поряд з виробничими, або трансформаційними витратами, неоінституціоналісти припускають існування транс акційних витрат (Д. Коммонс, Р. Коуз, О, Уільямсон).

Що стосується другої гілки сучасного інституціоналізму нової інституціональної економіки, то згідно у межах теорії ігор (О. Моргенштерн, Д. Неш) сформульовано "мову" моделей нової інституціональної економіки, яка широко використовується в теорії "економіки угод" (Я Тевено, О. Фаворо).

Наведене "дерево інституціоналізм не може не мати деякого прагматизму. По-перше, тому що інтерпретація співвідношення між "старим" інституціоналізмом та неокласикою не виглядає переконливою, оскільки неоінституціоналізм - це напрям, який сформувався завдяки "старому" інституціоналізму, а не неокласиці.

По-друге, у наведеній класифікації "старому" інституціоналізму відводиться лише місце виходу на теорію економіки узгоджень та теорію конституційної економіки. Між тим "старий" інституціоналізм має не просто більш значний теоретичний потенціал, але й узагалі його теоретичні напрацювання слід вважати стрижнем інституціонального напрямку в економічній теорії.

На відміну від неокласичної концепції, яка розглядала економічну систему як механічну сукупність ізольованих один від одного індивідів та дотримувалася позиції, що властивості системи є вторинними відносно властивостей її елементів, інституціоналізм базується на методології холізму, згідно з яким вихідним пунктом в аналізі постають не індивіди, а інститути. Іншими словами, характеристика індивідів випливає з характеристики інститутів, а не навпаки. Самі ж інститути виводяться через ті функції, які вони виконують у відтворенні системи відносин на макрорівні. Протиставлення холізму атомізмові неокласичної школи, яке передбачає домінування соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів, притаманне перш за все "старому" інституціоналізму.

У цілому еволюцію методології інституціональної теорії можна простежити за такими пунктами. По-перше, "старі" інституціоналісти (Веблен, Коммонс, Мітчел, Гелбрейт) намагалися підійти до аналізу економічних суперечностей та розвитку за допомогою методів інших наук про суспільство (філософії, права, соціології тощо), а неоінституціоналісти (від Коуза) йдуть протилежним шляхом, застосовуючи перш за все інструментарій неокласичного аналізу.

По-друге, "старий" інституціоналізм послуговувався головним чином індуктивним методом. Неоінституціоналісти використовують дедуктивний метод (від загальних принципів неокласики до конкретики контрактних відносин, трансакцій чи еволюційних змін).

По-третє, "старий" інституціоналізм переважно приділяв увагу впливу соціалізованих інститутів на залежного від них індивіда. Неоінституціоналізм на перше місце ставить проблему оптимізації вибору незалежними індивідами.

По-четверте, якщо у "старому" інституціоналізмі домінує емпіричний погляд на складові економічної системи, то неоінституціоналізм у центр уваги покладає взаємодію між елементами системи. Отже, система з позицій неоінституціоналізму визначає властивості елементів, але не абсолютно, а відносно.15 Своєю чергою, властивості системи (інститутів) не тільки вбирають у себе характеристики домінуючих її елементів, а й мають особливі властивості, які не подані в жодному з цих елементів.