Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - 24.3. Основні шляхи і методи протидії відмиванню "брудних" грошей

Міжнародне співробітництво в боротьбі з відмиванням "брудних" грошей

Величезні суми нелегальних доходів, які постійно накопичуються в сфері організованої злочин-: становлення но- ності й у тіньовій сфері економіки, настільки ж рмативно-правових основ постійно потребують легалізації. Без такої легалізації вся злочинно-корислива діяльність кримінальників і тіньовиків просто втратила б сенс, тому що без легалізації злочинні елементи не можуть повністю скористатися своїм здобутком.

Легалізація чи відмивання грошей - це сукупність дій, які мають на меті приховання справжнього джерела походження нелегальних доходів, отриманих від злочинної діяльності і надання їм ознак законного походження. Методи, що застосовуються при такій процедурі, найрізноманітніші - від простих до дуже витончених. Як уже вказувалося, власники порівняно невеликих сум "брудних" грошей, які систематично надходять до рук злочинців, як правило, при здійсненні різних угод розплачуються готівкою і намагаються уникати фінансових установ. їхні партнери з брудного бізнесу вимагають сплати тільки готівкою, тому сама процедура відмивання грошей стосується їх досить рідко. У ряді країн, де діяльність правоохоронних органів з розкриття економічних і корисливих злочинів малоефективна, злочинці часто такою процедурою взагалі нехтують.

Однак у більшості високорозвинутих індустріальних країн, де поліцейські служби працюють професійно й ефективно, а тому ступінь ризику викриття і притягнення до відповідальності високий, настільки ж висока в злочинних елементів потреба в якнайшвидшому відмиванні злочинного здобутку. Від ступеня ефективності і професіоналізму правоохоронних органів залежить не тільки сама необхідність негайної легалізації "брудних" грошей, але й витонченість методів їхнього відмивання.

Методи відмивання грошей стають дедалі більш рафінованими і важко піддаються викриттю. Рівень і масштаби процедури відмивання грошей лося пі и в усьому світі настільки величезних розмірів, що стали загрозою стабільності окремих країн і зовнішньої безпеки цілих регіонів.

До найбільших небезпек, пов'язаних з процедурою відмивання "брудних" грошей, відносяться:

§ дестабілізація економік окремих держав. Діяльність могутніх злочинних угруповань, які крутять мільярдами доларів, може (як це неодноразово траплялося) викликати розлад валютної і митно-податкової системи держав, падіння обмінного курсу національної валюти. Масове відмивання нелегальних доходів часто призводить до порушення принципів господарської конкуренції, а також до деформації і перекосів у функціонуванні всієї макроекономічної системи держави, Усе це неминуче супроводжується підкупом і корупцією державної адміністрації, яка бере участь у регламентації окремих галузей господарської діяльності. У кінцевому підсумку, цілі сектори економіки виявляються в руках злочинних угруповань;

§ відмивання грошей, яке відбувається переважно в кредитно-фінансових установах, головним чином у банках, неминуче призводить до підриву банківської системи, викликаючи в деяких випадках банкрутство ряду банків чи нанесення їм фінансових збитків. Воно викликає явища корупції банківських службовців, які здійснюють підозрілі операції, а це підштовхує їх до прийняття економічно необгрунтованих рішень, які наносять фінансовий збиток, чи до інших службових зловживань. У підсумку втрачається довіра вкладників до кредитної системи в цій країні (згадаємо, наприклад, гучні афери з втратами вкладниками своїх грошей у шахрайських операціях банків "МММ" у Росії, "Елайс", "Саламандра" в Україні), шо в результаті підриває довіру до самої держави та її фінансової системи з боку світового співтовариства;

§ відмивання "брудних" грошей, як уже було відзначено, додає прискорення зростанню і розвитку організованої злочинності.

Широкомасштабне відмивання нелегальних доходів давно вже стало загальносвітовою проблемою, яка вимагає рішення з боку всіх держав світу. Але насамперед треба щоб самі держави визнали це діяння злочинним і внесли відповідні зміни і доповнення у своє внутрішнє законодавство. Саме від цього став залежати успіх боротьби з цим серйозним і небезпечним видом злочинів в усьому світі.

Головним спонукальним мотивом, який підштовхнув уряди багатьох країн до об'єднання зусиль у боротьбі з міжнародною злочинністю майже сторіччя тому була заклопотаність, викликана поширенням на всій планеті торгівлі опіумом. Напередодні Першої світової війни (у 1912 р.) була укладена міжнародна Конвенція в справах, пов'язаних з торгівлею цією наркотичною речовиною, а в 1931 р. вона була замінена новою Конвенцією, яка обмежувала і регулювала виробництво і розподіл у масштабі планети медикаментів, що містять наркотичні речовини.

Після закінчення Другої світової війни ініціативу в боротьбі з поширенням наркотиків, а разом з нею і з відмиванням "брудних" грошей, узяла на себе Організація Об'єднаних Націй. Наріжним каменем, закладеним у фундамент міжнародного законодавства з цієї проблеми, прийнято вважати Єдину Конвенцію Об'єднаних Націй про одурманюючі засоби 1961 p., згодом доповнену і змінену Протоколом 1972 р. Доповнення значно розширили перелік одурманювальних засобів, які підлягають забороні. До таких поряд з опіумом і похідними від нього речовинами були включені синтетичні одурманюючі речовини, а також вироби з кокаїну й індійських конопель.

Другим найважливішим правовим актом, який регулює проблеми, пов'язані з боротьбою проти наркобізнесу, вважають Конвенцію ООН про психотропні засоби 1971 p., яка значно розширює сферу міжнародного контролю на великий перелік синтетичних наркотиків. Цей документ ратифікували понад 140 держав.

Однак триваюче зростання наркобізнесу, розширення його географічних кордо-' нів, дедалі більш витончені і небезпечні форми цього злочинного бізнесу змусили Організацію Об'єднаних Націй знову повернутися до вирішення цієї проблеми. За пропозицією Венесуели Генеральна Асамблея ООН у грудні 1984 р. в спеціально ухваленій Резолюції доручила Раді ООН невідкладно приступити до розробки проекту нової Конвенції. Через два роки, в 1986 p., Комісія з проблем боротьби з поширенням одурманювальних засобів ООН в ухваленій Резолюції виділила 14 елементів майбутнього проекту Конвенції.

Після напруженої і тривалої роботи, яка включає консультації з численними експертами, фахівцямн-кримінологами, в 1988 р. проект був підготовлений в остаточному вигляді. У листопаді того ж року у Відні була скликана Конференція ООН з боротьби з нелегальним оборотом одурманювальних і психотропних речовин. Конференція завершилася одноголосним ухваленням тексту міжнародного договору, який відомий в усьому світі як Віденська Конвенція. Вона складається з 34 статей і Додатка.

Відразу ж після її підписання 106 державами вона одержала високу оцінку цілого ряду видатних державних і політичних діячів світу. Проте її офіційне набуття законної сили затяглося ще на два роки. Саме стільки часу пішло на те, щоб її ратифікували як мінімум 20 держав. Нині до цієї Конвенції приєдналася більшість держав планети. Важливо, що цей документ підписали і ратифікували країни, які здобули в усьому світі репутацію головних постачальників наркотичних речовин: Афганістан, Болівія, Індія, Іран, Колумбія, М'янма (Бірма), Марокко, Мексика, Непал, Пакистан та ін. Усі ці країни взяли на себе зобов'язання активно боротися з виробництвом, транспортуванням і торгівлею наркотиками і всіляко сприяти іншим державам і міжнародним організаціям у боротьбі З цим злом.

Важливо, що сам термін "брудні гроші'* в Конвенції 1988 р. не вживається. Таке поняття на той час ще не ввійшло в нормативну лексику, його відносили швидше до професійного жаргону. У ряді мов такого словосполучення ще не знали. Лише поступово воно стало проникати в різні мови, причому не тільки в дослівному перекладі, а й шляхом його переосмислення. Ось чому в різних мовах цей термін звучить по-різному.

У тексті Конвенції "брудні гроші" позначені, як "манно, яке бере початок від злочину", а склад цього злочину сформульовано так: "Обмін чи передача майна за умови поінформованості про те, що це майно походить від злочину чи злочинів, перерахованих у пункті "а" даного параграфа, або в співучасті в такому злочині чи злочинах, скоєних з метою приховання чи маскування нелегального походження даного майна, а також надання будь-якої допомоги особам, які беруть участь у здійсненні згаданого злочину чи злочинів для того, щоб ці особи уникли карного переслідування за свої вчинки". Таким чином, стаття 3 Конвенції вказує на те, що згадане майно не обов'язково повинно бути в грошовій формі. "Брудні гроші" - лише одна з модифікацій, один з видів існування майна, одержаного злочинним шляхом.

Важливою, новаторською і дуже цінною рисою Конвенції стала її вимога, щоб злочини відмивання грошей, всі інші злочини, пов'язані з обігом наркотиків, розглядалися судами всіх держав-учасниць Конвенції з особливою старанністю. Так, у п'ятому параграфі статті 3 сказано:

"Сторони підтверджують, що їхні суди й інші установи, які здійснюють функції судової влади, братимуть до уваги як обтяжуючі обставини... такі фактичні обставини, як:

a) співучасть у здійсненні злочину організованою групою, до якої входить злочинець;

b) співучасть злочинця в інших міжнародних організованих злочинних діях;

c) співучасть злочинця в інших незаконних діях, пов'язаних із здійсненням злочинів;

d) застосування злочинцем сили чи знаряддя;

e) факт, що злочинець виконував функції публічної влади і злочин пов'язаний з виконанням ним посадових обов'язків;

f) залучення до злочинну діяльність або використання неповнолітніх;

g) факт, що злочин здійснений у виправній установі, в системі освіти, в дитячих чи підліткових установах або в їхній безпосередній близькості чи в місцях, які використовуються учнями шкіл і студентами з метою освіти, занять спортом чи суспільною діяльністю;

h) попередні обвинувачувальні вироки, особливо за подібні злочини як за кордоном, так і в себе в крайні - в обсязі, який передбачений вітчизняним законодавством".

Крім визнання відмивання грошей кримінально карним злочином, Віденська Конвенція містить ще одне важливе нововведення: вона вимагає введення в законодавчі акти країн-учасниць статей про екстрадицію (видачу) винних у здійснені такого злочину, а також конфіскації майна злочинців. До моменту підписання і ратифікації Конвенції в кримінальних кодексах більшості країн таких заходів у відношенні "відмивателів" грошей передбачено не було.

Вимога екстрадиції злочинців і конфіскації "брудних" грошей і всілякого іншого майна, набутого злочинним шляхом, викликала жваву полеміку в колах юристів різних країн. Справа в тому, що, згідно із законодавством ряду країн, особи, підозрювані в здійснені злочинів у бюджетно-фінансовому середовищі, взагалі не підлягали видачі. Таким чином, у "відмивателів" грошей залишалася лазівка видавати себе у випадку викриття їхніх махінацій за цілком "безвинних" порушників правил фінансових операцій. Щоб позбавити їх подібного шансу, укладачі Віденської Конвенції в параграфі 10 тієї ж третьої статті ввели спеціальне положення, відповідно до якого "злочини, згадані в даній статті, не будуть визнаватися злочинами в бюджетній сфері, політичними злочинами або вчиненими з політичних спонукань за умови, що це не призводить до порушення Конституції й основних принципів вітчизняного законодавства". У тому самому параграфі перелічені ознаки, за якими можна відрізнити відмивання грошей від правопорушень у фінансово-бюджетній сфері і політичних злочинах.

Важливе значення для реалізації принципів, закладених у Віденській Конвенції, мало й те, в яких термінах і якою мовою викладені основні її положення. Текст Конвенції не рекомендує, а зобов'язує учасників цієї міжнародної угоди пристосувати свої законодавчі акти до положень і вимог Конвенції. Негайно ж після ратифікації цього важливого документа законодавство Великої Британії і ряду інших країн було доповнене статтями, які за своїм змістом відповідали статті 3 Віденської Конвенції.

Це відноситься також і до вимоги про конфіскацію майна, знарядь злочину і спорядження, призначених для здійснення злочину. Про це прямо сказано в статті 5 Конвенції. Тут же йдеться про саму процедуру конфіскації, про порядок її проведення державами-учасницями Конвенції, а також про порядок взаємодії правоохоронних органів різних країн у боротьбі з міжнародною злочинністю. Формулювання цієї статті категоричні і недвозначні - вони прямо вказують на мету згаданої процедури - знешкодження злочинців шляхом вилучення в них фінансових коштів, а також позбавлення їх фізичної здатності продовжувати кримінальну діяльність, позбавлення їх можливості збільшувати нелегально набуте багатство, запобігання можливості продовжувати злочинну діяльність шляхом створення перешкод при оплаті діяльності співучасників злочинів, а також захист суспільства шляхом обмеження торгівлі забороненими виробами". Перший параграф п'ятої статті починається з категоричної вимоги: "Кожна із Сторін вживає заходів, які вважає необхідними, для виконання процедури конфіскації"". Далі перераховані види злочинних доходів, які підлягають вилученню при проведенні цієї процедури, рішуче вимагаючи від учасників угоди включення в їхнє законодавство статті про конфіскацію незаконно набутого майна. Віденська Конвенція одночасно залишає за ними право вибору, в якій формі її робити: або шляхом безпосереднього вилучення злочинних доходів, або у формі конфіскації будь-якого майна, вартість якого дорівнює доходам, що підлягають вилученню.

Перший варіант конфіскації майна передбачений на той випадок, коли конфіскація злочинного здобутку здійснюється за постановою судових інстанцій Сторони, яка одержала запит. Вона зобов'язана це зробити незалежно від того, чи винесла про це постанову Сторона-запитувач, чи ні. Укладачі Віденської Конвенції врахували той факт, що судові й інші інстанції ряду країн через сформовані традиції чи існуюче законодавство відмовляються повторювати постанови судових органів інших країн. Таким чином, п'ята стаття усуває цю перешкоду.

За другим варіантом конфіскація "брудних" грошей здійснюється відповідно до постанови судових органів Сторони-запитувача. Ряд країн, серед них Велика Британія, доповнили своє законодавство, виходячи з букви і духу Віденської Конвенції, статтями, які дозволяють приймати до виконання постанови і вироки про конфіскацію незаконно отриманого майна, винесені іншими державами-учасницями Конвенції.

Важливість і новизна статті 5 виявляється ще й в особливому акценті, зробленому на тому, що вона вимагає від країн - учасниць Конвенції обов'язкової участі в міжнародному співробітництві з питань конфіскації незаконно набутого майна. Обов'язок такої взаємодії повинен бути зафіксованим в законодавчих актах країн, які підписали Конвенцію. Такий обов'язок Сторони повинні закріпити у своєму законодавстві в будь-якому випадку - і коли в законодавстві цієї країни вже є статті, які вимагають конфіскації "брудних" грошей, і коли таких статей там немає. Далі, у Конвенції пропонується всім учасникам укладати між собою двосторонні угоди про міжнародне співробітництво в цій сфері.

У тій же статті робиться спроба вирішити дуже складну юридичну проблему -процедуру конфіскації злочинного здобутку. Справа в тім, що в різних країнах існує різний порядок проведення такої процедури: в одних вилучають і конфіскують майно, отримане злочинним шляхом, в інших - грошовий еквівалент, рівний вартості підлягаючого конфіскації майна, а в третіх країнах застосовують обидві названі форми конфіскації. Учасникам Віденської Конвенції пропонується на вибір одна зі згаданих процедур чи обидві відразу. Одночасно була передбачена можливість внесення в текст Конвенції змін і доповнень, які розширюють можливості проведення цієї важливої процедури. Такі зміни Сторони можуть пропонувати Генеральному Секретареві ООН, а Секретаріат ООН зобов'язаний їх розглядати, допрацьовувати і виносити на суд всіх учасників для вирішення питання про доцільність їхнього прийняття.

Не обійдена стороною і така важлива проблема, як остаточний розподіл конфіскованого в злочинців майна і його використання. Складність цієї проблеми полягає в тому, що конфіскація "брудних" грошей - це підсумок спільних зусиль правоохоронних органів ряду країн, і тому цілком закономірно виникає питання про порядок розподілу конфіскованих грошей чи іншого майна. Конвенція залишає на розсуд держав-учасниць встановлення принципів і процедури розподілу. Як правило, ця проблема зважується відповідно до законів тієї країни, яка здійснила конфіскацію. Сторони -учасниці Конвенції запрошуються до укладення між собою окремих угод з приводу розподілу конфіскованого в злочинців майна. На практиці ця проблема вирішусгься по-різному. В одних країнах таке майно підлягає поверненню в доход держави, яка здійснила конфіскацію майна чи грошей, а в США, наприклад, воно дістається місцевим чи федеральним органам правосуддя або частково чи цілком передасться різним міжнародним організаціям. Сполучені Штати виступають за дотримання принципу розподілу конфіскованого майна між усіма державами, які брали участь у його розшуку, покаранні злочинців і незалежно від того, на чиїй території виявлене і конфісковане це майно. Це, на думку Держдепартаменту США, стало б стимулом для посилення боротьби з відмиванням грошей у міжнародному масштабі.

Ідея стимулювати правоохоронні органи різних країн за успіхи в розшуку і конфіскації "брудних" грошей ("заробляти для самих себе") знаходить чимало прихильників, хоча лунають і голоси, які застерігають проти можливих зловживань у цій справі з боку правоохоронців.

Статті, які слідують за п'ятою статтею Віденської Конвенції, присвячені організації і самій процедурі міжнародного співробітництва правоохоронних органів у боротьбі з відмиванням грошей. Стаття 7 перераховує цілий набір видів співробітництва і надання взаємної допомоги. Тут і зняття показань свідків, і пошуки доказів, передача зібраної документації, арешт і вилучення майна і грошей, огляд місця події і передача інформації, а також багато чого іншого. Ця ж стаття передбачає доступ до банківської документації, до звітності компаній і підприємств іноземних країн. Тут же на кожного учасника Конвенції накладається обов'язок ввести у своє законодавство правила чи розпорядження, які забезпечують доступ правоохоронним органам до банківської документації, незважаючи на прийняті закони про банківську таємницю, або змінити в цьому напрямі самі закони. У цілому зазначена стаття дуже докладно загострює увагу на деталях міжнародного співробітництва з даної проблеми. Тут же сформульовані причини, з яких одна Сторона може відмовити в допомозі іншій Стороні. Мета такої деталізації - захистити інтереси Сторони, яка одержала іноземний запит про надання правової допомоги. Однак, незважаючи на докладний виклад деталей, які стосуються умов міжнародної взаємодопомоги, проблема співробітництва між правоохоронними органами різних країн настільки складна, що не піддається вирішенню в рамках однієї міжнародної Конвенції. Тому держави - її учасниці укладають додаткові угоди з окремих питань. Міжнародна практика вже нараховує багато десятків таких договорів і угод.

Особливо важливого значення розглянуті статті набули для тих країн і регіонів планети, де міжнародне співробітництво в такій сфері не застосовувалося. Без згаданих статей Віденської Конвенції успішна боротьба з відмиванням грошей у цих куточках земної кулі виявилася б просто неможливою.

Серйозним внеском у справу інтернаціоналізації боротьби з відмиванням грошей стали положення про видачу винних чи підозрюваних у здійсненні цього злочину, тобто положення про екстрадицію. Відповідно до міжнародного права, екстрадиція означає видачу особи, звинуваченої в здійсненні злочину чи вже засудженої судом за його здійснено, з метою засудження чи приведення вироку у законну силу в країні, де здійснений цей злочин. Стаття 6 містить вимогу про те, що діяння, визнане злочинним за законодавством країни - учасниці Конвенції й оголошене злочином у статтях тієї ж Конвенції, повинно бути визнане злочином, за здійснення якого винний чи підозрюваний у ньому повинен підлягати екстрадиції за будь-яким договором про екстрадицію, якщо такий вже укладений між Сторонами. Таке зобов'язання учасники Віденської Конвенції прийняли відносно звинувачуваних і підозрюваних у здійсненні тяжких злочинів, до яких вони віднесли і відмивання злочинного прибутку. Вже одне це положення було для того часу новаторським, надзвичайно важливим і сміливим підходом до організації міжнародного співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю. Учасники Конвенції гарантували, що положення про екстрадицію "відмивателів" грошей буде включено в тексти всіх угод, які будуть укладені між Сторонами з проблем міжнародного співробітництва.

Ще під час роботи Віденської Конференції розгорілася дискусія з питання: чи підлягають екстрадиції в іншу країну громадяни тієї країни, в якій вони ховаються від правосуддя? Частина учасників Конференції висловилася за видачу таких осіб, але більшість делегацій не підтримала цю вимогу, посилаючись на причини юридичного характеру. Тому в параграфі 9 статті 6 міститься докладно викладена вимога про те, що Сторона, на території якої знаходиться підозрюваний у здійсненні злочину, повинна його або віщати, або покарати відповідно до свого внутрішнього законодавства. Це положення ввійшло в повсякденну практику боротьби з міжнародною злочинністю.

На думку видатних юристів. Віденська Конвенція 1988 року відіграла важливу роль у розвитку міжнародного права і стала серйозним внеском в організацію інтернаціонального співробітництва в боротьбі з наркобізнесом і відмиванням грошей.

Інший важливий документ, який основою міжнародного співробітництва в боротьбі з наднаціональною організованою злочинністю, - "Конвенція в справах про відмивання доходів, отриманих від здійснення злочину, їх виявлення, вилучення і конфіскацію", підписана в Страсбурзі 18 листопада 1990 року. Цей документ підготовлений Комітетом експертів Ради Європи і містить 44 статті, які мають обов'язковий характер для держав, які підписали і ратифікували цю Конвенцію. Фахівці з права розцінюють цей документ як найбільш повний перелік розпоряджень і правил, який охоплює всі етапи юридичної процедури - від початку розслідування до винесення вироку і конфіскації "брудних" грошей.

У Преамбулі Конвенції прямо говориться про те, що мета її полягає в позбавленні міжнародних злочинних угруповань їхнього злочинного здобутку й у створенні для досягнення цієї мети діючої системи міжнародного співробітництва. Зміст її багато в чому доповнює і розвиває положення, викладені у Віденській Конвенції ООН 1988 року, але разом з тим включає важливі, принципово відмінні від неї положення. Конвенція Ради Європи не просто вимагає псналізації, тобто оголошення відмивання грошей злочином, але й вимагає, щоб це діяння визнавалося злочином незалежно від того, чи пов'язане воно з торгівлею наркотиками, чи такий зв'язок не встановлений. Ця умова в статті 6 установлює карне покарання за відмивання доходів, які отримані і накопичені в ході здійснення будь-якого тяжкого злочину. Усі держави, які підписали і ратифікували Конвенцію, зобов'язані виконати цю вимогу.

Шоста стаття носить заголовок "Злочин "відмивання". У ній перераховані 4 пункти, які характеризують склад даного злочину. У першому пункті таким визнана "конверсія переміщення майна з усвідомленням, що воно являє собою дохід від злочину, з метою укривання або приховання незаконного джерела походження цього майна або надання допомоги якій-небудь особі, яка залучена в здійснення первинного злочину, щоб ця особа одержала можливість уникнути юридичних наслідків своїх діянь".

У першій статті Конвенції вводиться поняття "первинний злочин". Це правопорушення, яке стало причиною появи в злочинця "брудних" ірошей чи іншого майна, названих у наступних статтях "доходом". Правомірність такої дефініції стане зрозумілою при вивченні параграфа 2 статті 6, де говориться про те, що відмивання грошей (доходу) необхідно визнати кримінально карним злочином, незалежно від того, чи підпадає первинний злочин під карну юрисдикцію Сторони - учасниці Конвенції, чи ні. Це означає, що навіть у тому випадку, якщо в даній країні за якийсь злочин (наприклад, за несплату податків у Голландії) не передбачене кримінальне покарання, то відмивання грошей, отриманих у результаті такого злочину, все одно повинно переслідуватися за внутрішнім законодавством країни, яка підписала Конвенцію. Дана країна зобов'язана внести у своє законодавство відповідні зміни. Правда, четвертий параграф тієї ж шостої статті дозволяє кожній Стороні в момент підписання документа або подачі на ратифікацію зробити заяву через декларацію на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про те, що "первинними" злочинами ця держава буде визнавати тільки ті, котрі зазначені в поданій декларації.

Конвенція Ради Європи багато уваги приділяє організації розшуку злочинних доходів, їх ідентифікації, а також заходам, які призводять до конфіскації злочинних доходів у будь-якій формі. У четвертій статті перераховані заходи, які забезпечують доступ до банківських, фінансових і комерційних документів, а також роз'яснюється порядок моніторингу банківських рахунків, організація прослуховування телефонних переговорів, входження в комп'ютерні мережі й інші дії, необхідні для відстеження процедури відмивання "брудних" доходів як у межах однієї країни, так і за її межами. Ця угода, ратифікована більше ніж сотнею держав усього світу, залишається на сьогоднішній день найвичерпнішим документом, який слугує справі боротьби з відмиванням грошей. Як і Віденська Конвенція, вона відіграла важливу роль в удосконалюванні кримінального законодавства багатьох країн, орієнтуючи його на активізацію зусиль з боротьби з відмиванням грошей.