Міжнародна торгівля та інвестиції - Павленко І.І. - 4.1. Основні види зарубіжного інвестування

У розділі розглянуто й проаналізовано основні підходи до визначення і розуміння прямого іноземного інвестування, що розроблені провідними світовими інститутами та українським законодавством, здійснено статистичний аналіз структури сучасного іноземного інвестування. Також виконано систематизацію ризиків закордонного інвестування та окреслено шляхи їх зниження. Проаналізовано основні форми виходу зарубіжних компаній на міжнародні ринки та основні способи здійснення ними прямого інвестування. Окремо розглянуто діяльність ТНК як головного суб'єкта сучасних інвестиційних процесів у світі. Розглянуто й проаналізовано основні тенденції розвитку світових фінансових ринків. Визначено загальні риси впливу фінансової глобалізації на розвиток портфельного інвестування. Зроблено висновки щодо виникнення світових фінансових криз та напрямів їхнього впливу на економіку.

Засвоївши матеріал розділу, опрацювавши відповідні джерел, економічну й статистичну інформацію, студент повинен уміти:

- розрізняти на основі поданих теоретичних положень прямі та портфельні інвестиції;

- розуміти особливості основних форм зарубіжного інвестування, аналізувати переваги й недоліки кожної з них;

- аналізувати структуру сучасного міжнародного інвестування та основні структурні зрушення, що відбулися протягом останніх 10-30років;

- визначати ризики іноземного інвестування та шляхи їх усунення або зниження.

- відрізняти основні способи та форми реалізації прямих закордонних інвестицій;

- аналізувати проблеми, що виникають при застосуванні певного способу інвестиційного проникнення на закордонні ринки;

- оцінювати діяльність стратегічних альянсів, ТНК, інших підприємств із закордонними інвестиціями;

- визначати переваги діяльності міжнародних корпорацій, що пов'язані з транс націоналізацією;

- оцінювати вплив ПЗІ та ТНК на економіку країн-реципієнтів та країн-донорів.

- визначати основні структурні зрушення в сучасному портфельному інвестуванні;

- аналізувати суперечливий вплив фінансової глобалізації на портфельне інвестування та стан розвитку фінансових ринків у країнах світу.

4.1. Основні види зарубіжного інвестування

Підприємницький капітал рухається в міждержавному просторі набуваючи форми інвестицій. У широкому розумінні міжнародними вважаються ті інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що є представниками різним країнам (резидентів і нерезидентів по відношенню до конкретної країни).

Міжнародні інвестиції дають можливість досягти більш високої прибутковості вкладення капіталу порівняно з національним ринком інвесторів за рахунок більш високого зростання цін на активи в межах інших національних ринків, зростання курсу валют стосовно валюти інвестора за рахунок ефекту транс націоналізації діяльності корпорацій.

Перелік видів (форм) міжнародних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять:

- будь яке рухоме та нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) і відповідні майнові права, включаючи заставу;

- кошти;

- акції, внески, облігації або будь-які інші форми участі в спільних, підприємствах;

- грошові вимоги та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані надійними банками;

- права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну (у тому числі й промислову) власність;

- права на ведення господарської діяльності, що надаються згідно із законом або договором, включаючи частково право на розвідку й експлуатацію природних ресурсів;

- інші цінності (майно).

Відповідно до Закону України "Про режим іноземного інвестування" під іноземними інвестиціями розуміють усі "цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту".

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:

- утворення підприємств з частковою власністю іноземних інвесторів у підприємствах України;

- створення підприємств, що цілком належати іноземним інвесторам;

- придбання діючих підприємств;

- придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, оснащення, транспорт і т.д.).

Важливо підкреслити, що пряме інвестування не завжди пов'язується з безпосереднім рухом капіталу із країни в країну, принаймні спочатку. Буває, що батьківська компанія частину коштів, які необхідні для вкладання у фізичний капітал дочірньої компанії, отримує в самій приймаючій країні у вигляді кредиту, а свій внесок у статутний фонд підприємства може обмежувати так званими нематеріальними активами - торговельною маркою, виробничим та управлінським досвідом і под. Коли підприємство стає прибутковим, воно починає розвиватися за рахунок реінвестування прибутків.

Прямі закордонні інвестиції (ПЗІ). Під цим поняттям, як правило, мають на увазі, що резиденти даної країни володіють активами інших країн з метою одержання контролю над використанням цих активів. Однак тривалий час зміст поняття "ПЗІ" постійно змінювався. Якщо раніше ПЗІ пов'язувались здебільшого із можливістю одержання контролю інвестором над придбаними активами, то зараз набуло поширення більш широке розуміння цього поняття що означає і довгостроковий інтерес інвестора, і його великий вплив на управління компанією, у яку вкладено капітал.

Межа між прямими й портфельними інвестиціями багато в чому умовна, тому в різних країнах її кількісні параметри встановлюється по-різному. Звичайно, до прямих інвестицій відносять володіння більше ніж 10-20% акцій іноземної компанії. У США, наприклад, до прямих інвестицій формально відносять такі вкладення, коли інвестор має 10% і більше власності фірми.

У платіжному балансі ПЗІ трактуються як придбання 10% і більше статутного капіталу фірми. У цілому зміст поняття ПЗІ останнім часом значно змінився. Більше того, різні тлумачення використовують у практиці окремих країн, незважаючи на зусилля з боку міжнародних економічних організацій уніфікувати його, що дуже важливо для сучасної світової економіки.

Серед міжнародних організацій, які намагались визначити межі ПЗІ, варто виділити Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) і Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ці авторитетні організації, трактуючи поняття ПЗІ, прагнуть уникнути ідеї контролю, поширеної в літературі з питань світової економіки. Замість неї пропонується більш широка й менш конкретна концепція. Відповідно до неї ПЗІ відображають мету довгострокової зацікавленості резидента однієї країни (його називають прямим інвестором) в одержанні власності, що перебуває в іншій країні (мова йде про підприємство із закордонними інвестиціями). У свою чергу довгострокова зацікавленість залежить від довгострокових зв'язків прямого інвестора з таким підприємством, а також від значного впливу прямого інвестора на управління цією компанією.

Отже, поняття ПЗІ, сформульоване ОЕСР і МВФ, дуже розпливчасте, тому проблематичним видається його практичне застосування. У зв'язку з цим ОЕСР і МВФ дають роз'яснення до цього терміна.

За рекомендацією ОЕСР (1996), ПЗІ повинні трактуватися як вкладення в інкорпороване або неінкорпороване підприємство, у якому закордонний інвестор володіє 10% і більше звичайних акцій або акцій із правом голосу інкорпорованого підприємства, або еквівалентною кількістю акцій неінкорпорованого підприємства. ПЗІ можуть бути організовані у формі дочірніх компаній, де інвестор-нерезидент володіє понад 50% статутного капіталу; у формі асоційованих компаній, у яких інвестор-нерезидент володіє 50% і менше статутного капіталу; філій, що повністю або частково належать на правах спільної власності неінкорпорованим компаніям. Прямий інвестор, що має у власності не менше 10% акцій, може впливати на управління компанією або безпосередньо брати участь у її управлінні. При цьому з боку закордонного інвестора не передбачається абсолютного контролю над її діяльністю.

До прямих інвестицій, за визначенням МВФ, відносяться вкладення капіталу за кордоном у виробництво з метою забезпечення довгострокового інтересу шляхом надання права власності або вирішальних прав в управлінні іноземною компанією.

На думку експертів МВФ, концепція ПЗІ на практиці використовується в більш широкому значенні, ніж концепція встановлення контролю з боку закордонного інвестора. Це пов'язано з необхідністю відрізняти закордонні фірми від національних компаній. ПЗІ часто фінансуються за рахунок доходів від закордонної діяльності. Тому вони повинні також враховувати частку прямого інвестора в реінвестованих доходах компаній, що не розподіляються як дивіденди закордонних філій або доходи, не переведені на рахунки прямого інвестора.

Починаючи із середини 80-х років минулого століття, темп приросту прямих інвестицій у світовій економіці в 4 рази перевищували темп приросту світового ВВП. До початку 90-х років обсяг ПЗІ зріс до 1,5 трлн дол., та збільшується щорічно майже на 200 млрд дол.

На початку ХХІ століття частка ПЗІ у загальній структурі руху капіталу становила 30%. Пріоритетними у прямому іноземному інвестування є Південно-Східна Азія - 47,1% від загальної кількості

ПЗІ, та Латинська Америка - 34,4%. Інвестиції спрямовуються, перш за все, в країни, що мають високі темпи економічного зростання (Бразилія, Малайзія, Сінгапур тощо). Протягом останніх п'яти років найбільш привабливими для вкладання інвестицій, за оцінками провідних світових фінансових організацій, стали країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай).

Провідні позиції як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу посідають індустріально розвинені країни, на частку яких припадає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа і Японія.

Використання прямих закордонних інвестицій дозволяє:

- активізувати діяльність приватного сектора економіки;

- розширити вихід бізнесу на зовнішній ринок;

- полегшити доступ економічних суб'єктів до нових технологій і методів управління;

- збільшити ймовірність реінвестування прибутку всередині країни, а не вивозити його в країну базування капіталу;

- не збільшувати розмір зовнішньої заборгованості приймаючої країни.

ПЗІ мають у своєму складі капітальні ресурси і нематеріальні активи. До перших відносять: капітал у вигляді акцій, що забезпечується придбанням прямим закордонним інвестором частки фірми в даній країні (не менше 10% від статутного капіталу); реінвестовані доходи; внутрішньофірмові позики й боргові угоди, зокрема, короткострокові та довгострокові позики й запозичення що мали місце між материнською компанією та її закордонними філіями й дочірніми компаніями.

Для ПЗІ, зокрема, характерно, що вони частково фінансуються за рахунок реінвестованих доходів (як відзначалося, ОЕСР і МВФ рекомендують вважати частку в реінвестованих доходах компанії прямими інвестиціями). Статистика багатьох країн (Канади, Франції, Італії, Бельгії, Японії, Норвегії) не включає реінвестовані доходи в прямі інвестиції, тому далеко не завжди їхню динаміку можна простежити.

За статистичними даними протягом 1989-2005 рр. частка ре-інвестованих доходів у сукупних ПЗІ коливалась близько 50,0% у США, 60% - у Великобританії, 25% - у Швеції, 27% - у Швейцарії й 7% - у Німеччині.

Ще один істотний елемент прямих інвестицій - нематеріальні активи, що включають технології, торговельні марки (бренди), управлінський досвід та ін.

Портфельні інвестиції розуміють як придбання за кордоном великих пакетів цінних паперів (акцій, облігацій та ін.), що не дають права на контрольний пакет. Як правило, вони являють собою сугубо фінансову операцію з придбання іноземних цінних паперів, що не дає можливості безпосереднього контролю над діяльністю закордонного об'єкта інвестування, а лише закріплюють право на дохід, здебільшого у вигляді дивідендів, купонного доходу або курсової різниці між купівлею та продажем цінних паперів.

За визначенням МВФ, портфельні інвестиції - це капітал, вкладений резидентом однієї країни в акції та боргові цінні папери підприємства в іншій країні з метою одержання доходів. Причому це не обов'язково свідчить про істотний і довгостроковий інтерес інвестора в придбанні даного підприємства. Портфельні інвестиції трактуються як капіталовкладення, що не дають закордонному інвесторові права на контролю. Вони є спекулятивним капіталом унаслідок потенційного ризику швидкої втечі капіталів через розбіжність між рівнями процентних ставок у різних країнах. Відповідно до методології платіжного балансу портфельні інвестиції становлять менше 10% статутного капіталу компаній.

Об'єктами портфельного інвестування є акції, облігації, векселі, боргові цінні папери, інструменти грошового ринку, деривативи.

Акції - цінні папери, що перебувають у ринковому обігу, засвідчуючи участь їх власника у формуванні статутного фонду акціонерного товариства та надають майнове право і право на отримання відповідної частки доходів у вигляді дивідендів.

Облігації являють собою цінні папери з граничним терміном погашення, що надають право власникові отримувати фіксований дохід від їх номінальної вартості.

Прості векселі - це письмові боргові зобов'язання, які надають беззаперечне право їх власникові після закінчення терміну зобов'язання вимагати від боржника сплати визначеної в них суми.

Боргові розписки (ноти) - короткострокові грошові інструменти (термін дії 3-6 місяців), що випускаються позичальником на своє ім'я за домовленістю з банком, який гарантує їх розміщення на ринку та придбання нереалізованих нот, пролонгацію кредиту й надання резервних коштів. Найбільш відомий вид розписки - євроноти.

Інструменти грошового ринку - це грошові документи, що надають їх утримувачу безумовне право на гарантований грошовий дохід на певну дату (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти).

Боргові цінні папери - фінансові інструменти, що перебувають у ринковому обігу, засвідчуючи відносини позики між власником документа й емітентом (особою, яка випустила цей документ)

Фінансові деривативи - являють собою похідні (вторинні) грошові інструменти, що засвідчують право їх власника на купівлю або продаж первинних цінних паперів (опціони, ф'ючерси, варанти, свопи).

Особливо зросли обсяги міжнародних портфельних інвестицій протягом останніх двадцять років. Якщо в середині 80-х років міжнародні операції із цінними паперами становили не більше 10% від ВНП у найбільш розвинених країнах світу, то до середини 90-х їхні обсяги зросли до 100% і більше від ВНП цих країн. Відзначимо при цьому, що понад 90% портфельних закордонних інвестицій мають місце між розвиненими країнами, а темпи їхнього зростання зазвичай випереджають прямі інвестиції.

Портфельні інвестиції здійснюються заради одержання прибутку й зниження ризику завдяки портфельній диверсифікованості капіталу (в основному це активи, у деяких випадках - зобов'язання). З точки зору приймаючої країни, портфельне інвестування не тягне за собою втрату місцевого контролю над власністю компанії, яка може повністю належати місцевим фірмам, а також бути спільним підприємством або дочірньою компанією ТНК. Портфельні інвестиції - є чисто фінансовими і не передбачають передачі нематеріальних активів (ліцензій, управлінських навичок, ноу-хау).

Прямі й портфельні закордонні інвестиції мають різну природу, вони неоднаково впливають на економіку приймаючої країни.

Основні відмінності між цими формами інвестицій такі:

- прямі інвестиції надають інвесторові права контролю, а портфельні - ні;

- прямі інвестиції припускають придбання 10% і більше статутного капіталу компанії, портфельні - менше 10%;

- прямі інвестиції є довгостроковими вкладеннями, тоді як портфельні, напроти - короткостроковими; однак сучасні тенденції, властиві світовим ринкам капіталу показують, що багато інституціональних інвесторів тримають довгострокові активи в закордонних компаніях, не маючи права контролю (характерного для прямих вкладень), тобто розбіжності між прямими й портфельними інвестиціями в цьому сенсі стають малоістотними;

- різні джерела фінансування: прямі інвестиції фінансуються за рахунок внутрішньо фірмових зв'язків, а портфельні звичайно надаються національними компаніями та банками.

- прямі й портфельні інвестиції неоднаково впливають на економіку й стан фінансових ринків у країні-інвесторі та країні-реципієнті, при цьому якщо перші стимулюють передачу технологій і розширюють доступ інвесторів на внутрішній ринок, то другі можуть стимулювати розвиток внутрішнього ринку приймаючої країни; портфельні інвестиції спочатку виявляють порівняно сильний макроекономічний ефект, визначаючи динаміку цін на активи й ліквідність фінансового сектора; навпаки, прямі інвестиції більше позначаються на мікроекономічному рівні, сприяючи зміні структури виробництва в країні-реципієнті;

- портфельні інвестиції носять більш дестабілізуючий характер порівняно з прямими, хоча їхній кінцевий результат залежить від політики дочірніх компаній;

- прямі інвестиції супроводжуються передачею нематеріальних активів, що нехарактерно для портфельних інвестицій.

Інші інвестиції. Третя група міжнародних інвестицій включає інші короткострокові й довгострокові вкладення - торговельні кредити, банківські позики, фінансові лізингові угоди, позики від МВФ та інших міжнародних організацій, короткострокові депозити, угоди з іноземною валютою. По суті, це фінансовий або позичковий капітал.

Крім розглянутої класифікації капіталів, варто зупинитися на поділі капіталопотоків на державні й приватні. Статистика національних рахунків не завжди відображає реальний обсяг державних капіталовкладень за кордоном. Більше того, інвестиції державних компаній нерідко класифікуються як приватні.

Державні інвестиції найбільш важливі для економічної діяльності країн, що розвиваються, особливо найменш розвинених. Державні інвестиції часто називають офіційними, маючи на увазі не тільки позики, кредити й фінансову допомогу економічним суб'єктам, що надаються урядами, але й аналогічні потоки по лінії міжнародних організацій - МВФ, МБРР, ЄБРР та інших, а також гранти офіційної допомоги розвитку.

З 1990-х рр. за темпами зростання приватні інвестиції в країни, що розвиваються, перевищували державні; зокрема частка державних інвестицій знизилася до 20%, приватних - зросла до 80% у 1999 р. У другій половині 70-х ХХ ст. 3/4 приватних інвестицій припадало на банківські кредити і тільки 1/4 - на прямі інвестиції. У 1980-ті рр. під впливом боргової кризи ця структура змінилася: частка банківських кредитів знизилася, а частка прямих інвестицій зросла. З 90-х рр. банківське кредитування знову активізувалось, одночасно швидко росли ПЗІ. При цьому приватні кошти спрямовуються в країни з порівняно сприятливим підприємницьким кліматом, що стимулює високі темпи економічного зростання. Одночасно особливої ваги набувають передані знання й інновації, оскільки інвестиції, як правило, супроводжуються передачею передових технологій, сприяють формуванню нових капітальних фондів.

У цілому чотириразове перевищення частки приватних інвестицій над державними означає тенденцію до збільшення нагромаджених капіталів, заміни старих технологій новими, більш ефективними, а також до оновлення капітальних фондів сучасними аналогами.

Починаючи з другої половини 1980-х рр., спостерігається характерна тенденція до інтенсифікації прямого закордонного інвестування.

Можна відзначити дві причини такого явища:

- прибутковість операцій від переваг фірми, що базується на відносно низьких виробничих витратах, економії, пов'язаній з розширенням масштабів виробництва, внутрішньо фірмовими дослідженнями, доступі до великих джерел капіталу, порівняно високій місткості внутрішнього ринку приймаючої країни, активній маркетинговій діяльності, доступі до природних ресурсів; на більш низьких ставках мита, транспортних тарифах та ін., а також зумовлена оптимальним використанням організаційних, управлінських та інших навичок.

- прагнення інвесторів до зниження податків, оскільки, за інших рівних умов, вони враховують розбіжності між країнами в ставках і способах оподатковування; фірма може розміщувати виробництво в країнах з мінімальними податками, а також використовувати механізм трансферного ціноутворення, щоб виводити значну частину прибутку з-під сфери дії високих податків. Світові інвестиції: основні тенденції розвитку. З 1970-х рр. спостерігається швидке зростання всіх форм міжнародних інвестицій, обсяг яких у номінальному вираженні збільшився в 5,5 разів. Найбільш динамічно вони зростали з 1990-х рр. Так, у 1990-1998 рр. активи інституціональних інвесторів збільшилися у два рази - до 30 трлн дол., що майже дорівнює сукупному ВВП усіх країн світу.

Протягом останніх 25 років частка прямих закордонних інвестицій у світовому ВВП постійно зростала, незважаючи на періоди відомого зниження (спостережуваного, наприклад, у 1976, 1983, 1991, 1992, рр.). У цілому цей показник збільшився з 0,4% у 1970 р. до 2,0% у 2002 р. Аналогічна динаміка була характерна також для частки експорту у ВВП (цей показник свідчить про відкритість національної економіки), яка зросла протягом зазначеного періоду з 10,0 до 19,0%. Дані про приріст ПЗІ за останні 30 років наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1. Середньорічні темпи приросту ПЗІ, (%)

* прогнозні значення

Зростання динаміки ПЗІ у світовому масштабі може мати різні наслідки, тому що реформування економіки й технологічні нововведення сприяють поглибленню конкуренції на глобальному рівні, що змушує фірми розширювати закордонні операції та вкладати кошти в передання технологій. Уряди багатьох держав прагнуть підвищити привабливість національної економіки для інвесторів на основі її лібералізації та реструктуризації. Цей процес одержує внутрішні стимули для свого розвитку, він базується на прагненні урядів проводити відкриту й недискримінаційну економічну політику.

1990-2010 рр. роки характеризуються постійним зростанням сукупної вартості й частки ПЗІ, що супроводжувались процесами трансграничного злиття і поглинання компаній. На пряме інвестування, здійснене в такий спосіб, припадає не менше 60% від сукупної вартості світових ПЗІ, а стосовно окремих промислово розвинених країн ця цифра досягає 80%.

ПЗІ відзначаються більш високими темпами зростання порівняно з темпами зростання світової торгівлі, світового ВВП, світового виробництва. У 1996-2005 рр. середньорічні темпи приросту ПЗІ у світі становили 40,2%, тоді як середньорічні темпи приросту світової торгівлі - 6,0%, світового ВВП - 2,9, світового виробництва - 3,6% (табл. 4.2).

Таблиця 4.2. Динаміка зростання світового ВВП, світового експорту, припливу світових ПЗІ в 1986-2000 рр., %

Основними експортерами й імпортерами ПЗІ залишаються розвинені країни - за останні 15 років їхня частка у світовому імпорті й експорті зросла і становить 68,4% світового імпорту й 93,5% світового експорту прямих інвестицій.

За останні два десятиліття держави, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою посилили свій вплив на світові ринки капіталу. У 1990 - 2000 рр. вартісний обсяг імпорту ПЗІ в країни, що розвиваються, збільшився в 4 рази, в країни з перехідною економікою - в 7,5 раза, а для розвинених країн - у 7,3 раза. Сукупний експорт ПЗІ із країн, що розвиваються, за той самий період зріс у 4 рази, із країн з перехідною економікою - в 30,8 раза, а з розвинених країн - в 5,1 раза.

Таким чином, співвідношення між окремими групами країн у світовому експорті й імпорті ПЗІ змінилося.

Для ПЗІ також характерна концентрація в невеликій групі країн - зокрема на 10 країн припадає 83,4% експорту й 73,1% імпорту цих інвестицій. Аналогічна концентрація спостерігається також у регіональному розподілі ПЗІ. Так, на "тріаду" (США - Європейський союз - Японія) припадає 3/4 ПЗІ промислово розвинених країн. На Китай і Гонконг, Республіку Корею - 40% імпорту ПЗІ в країни, що розвиваються.

Змінилася галузева структура ПЗІ. До 1970-х рр. основною сферою вкладень була видобувна індустрія; у 70-ті - першій половині 80-х рр. обробна промисловість; із другої половини 80-х рр. та в даний час - сфера послуг.

Протягом останніх 20 років галузевий розподіл ПЗІ також характеризується динамічністю. Частка видобувної промисловості скоротилася з 8,6% у 1987 р. до 5,5% у 2000 р. Частка обробної промисловості змінилася мало - 44,0% у 1987 р. і 36,4% у 2000 р. При цьому найбільш привабливими галузями є хімічна індустрія (7,6%), виробництво засобів транспорту (3,7%), металообробка (3,2%), машинобудування (2,9%), харчова промисловість, виробництво напоїв і тютюну (2,7%).

На сферу послуг припадає половина всіх ПЗІ - 55,5% у 2005 р., тоді як у 1987 р. цей показник становив 38,9%. Основні галузі послуг, куди спрямовуються інвестиції - фінанси (20,6%), торгівля (12,8%).

Першу десятку країн експортерів та імпортерів ПЗІ представлено в табл. 4.3.

Таблиця 4.3. Основні імпортери та експортери ПЗІ у світі у 2006 р., (млрд дол.)

Історично склалось, що основним експортером ПЗІ були США. Однак з 1970-х рр. почав швидко зростати обсяг вивозу ПЗІ із країн Європи та Японії, що змінило "спеціалізацію" США на світових ринках капіталу: з найбільшого у світі інвестора США перетворилися в головного реципієнта (особливо це було характерно для другої половини 1980-х); пізніше, в 1990-х рр. США стали одночасно найбільшим інвестором і найбільшим реципієнтом ПЗІ. У той же час країна є нетто-експортером ПЗІ, тобто обсяг вивезених нею інвестицій перевищує обсяг залучених.

Найбільшим реципієнтом і найбільшим інвестором вважається група країн - членів Європейського Союзу. Їхня частка у світовому імпорті ПЗІ становить 44%, в експорті - 58% (2005) Вартісний обсяг імпорту в ЄС скоротився на 60% до 323 млрд дол., а експорту - до 365 млрд дол. Уведення нової грошової одиниці євро практично не позначилося на динаміці ПЗІ. Але в довгостроковій перспективі воно послужить розвитку західноєвропейської інтеграції, що буде стимулювати внутрішньо регіональні ПЗІ.

Останні 40 років західноєвропейська інтеграція суттєво впливає на розширення ПЗІ в країнах Європи: при цьому вона стимулює як внутрішньо регіональні ПЗІ, так і експорт інвестицій країнами, що не входять у ЄС.

Основним інвестором для країн ЄС виступають США. Американські компанії встановили рекорд тривалості перебування в Європі, початковий відлік якого ведеться ще з XIX ст. Функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС стимулювало також експорт ПЗІ японськими компаніями. При цьому частка країн ЄС у сукупних ПЗІ Японії значно зросла наприкінці 1980-х рр., досягши 30%. У той самий час ЄС поступається США й азіатським країнам, що розвиваються, за показниками обсягу вкладення японських ПЗІ.

Швидко зростають і взаємні капіталопотоки між країнами ЄС, що дуже позначається на розвитку західноєвропейської інтеграції. Кінець 1980-х і початок 90-х рр. стали періодом безпрецедентної внутрішньо регіональної інвестиційної активності: частка взаємних інвестицій зросла з 4% у 1982 р. до 60% у 2005-му.

Серед окремих країн ЄС можна виділити таких великих імпортерів ПЗІ як Німеччина, Великобританія, Нідерланди, а з країн-екс-портерів - Великобританію, Францію.

Важливою особливістю ПЗІ у країнах, що розвиваються, є також їхня висока концентрація в невеликій групі великих і найбагатших країн. Упродовж останніх 30 років основними реципієнтами ПЗІ були 10 країн з містким внутрішнім ринком - Аргентина, Бразилія, Мексика, Саудівська Аравія, Китай (правда, тільки протягом 20 років), Росія, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Гонконг. Хоча їхня сукупна частка й зменшилася з 66% у 1970 р. до 60% у 2005 р., але залишається значною. При цьому тільки на Китай і Гонконг припадає майже 50% сукупного імпорту ПЗІ.

Країни Африки значно поступаються азіатським і латиноамериканським державам як за обсягом іноземних вкладень, так і за динамікою темпів зростання ПЗІ. В останні роки стала формуватися ще одна тенденція, яка заслуговує на увагу. Це поступове підвищення частки найменш розвинених країн у сукупному імпорті ПЗІ країнами, що розвиваються. Хоча їхній сукупний внесок вкрай низький і становить - 1,8%, але вартісний обсяг вкладених ПЗІ у 2005 р. вже дорівнював близько 5 млрд дол. Це в 5 разів вище від показника 1987 р. (0,97 млрд дол.)

Основними імпортерами ПЗІ з 49 найменш розвинених країн є такі африканські держави як Ангола, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Ліберія, Мозамбік, Уганда, що пов'язано з їхньою певною привабливістю у сфері природних ресурсів. У цілому на найменш розвинені африканські держави (33 із 49) припадає 75% усіх залучених ПЗІ країнами, що розвиваються.

Негативний вплив на темпи й обсяг імпорту ПЗІ роблять такі фактори як вузькість внутрішніх ринків, специфіка кліматичних умов, нерозвиненість транспортної та комунікаційної інфраструктури, неефективність внутрішніх інвестицій, брак кваліфікованої робочої сили, недостатність інформації про прибуткові сфери підприємницької діяльності, сировинна спеціалізація експорту, а значить, його чутливість до динаміки світових цін на ті чи інші сировинні товари.

У цілому складається довгострокова тенденція до поступового зростання обсягу імпорту ПЗІ найменш розвиненими країнами. Прогнозоване зростання залежить від сприятливих змін інвестиційного клімату завдяки приватизаційним програмам, що дозволяють закордонним інвесторам вкладати капітали в раніше закриті галузі. Одночасно зберігається важливість видобувної промисловості для цих країн, також поступово буде зростати привабливість деяких обробних галузей (зокрема, текстильної, харчової, виробництва напоїв та інших відносно трудомістких сфер) завдяки низької вартості робочої сили. До інших сприятливих для ПЗІ галузей можна віднести туризм, телекомунікації, фінансові послуги, страхування.

Країни з перехідною економікою характеризуються найшвидшими темпами приросту залучених ПЗІ, хоча їхня частка у світовому імпорті (3,4%) і світовому експорті (0,34%) прямих інвестицій залишається вкрай низкою. При цьому 2/3 ПЗІ припадає на три країни - Польщу, Угорщину й Росію.

Тенденції розвитку портфельних інвестицій. Непрозорість угод, пов'язаних з портфельними вкладеннями, ускладнює точне визначення їхнього обсягу. Тому статистика не відображає стан справ у всіх країнах.

Портфельні інвестиції - основна форма міжнародних вкладень. Останнім часом вони домінують в економічних відносинах розвинених країн, особливо це стосується США і Європи. З 1980 р. портфельні інвестиції зростають значно швидше порівняно з ПЗІ та іншими інвестиціями. Починаючи з 1970 р., основним експортером портфельних інвестицій стала Японія, а найбільшими реципієнтами - США, країни Південно-Східної Азії та Латинської Америки.

У цілому частка портфельних інвестицій в економіці країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою (за методологією МВФ, ці групи країн, а також Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль об'єднані в групу "ринків, що формуються" - emerging markets) становить 38,9%. При цьому портфельні інвестиції переважають у країнах Латинської Америки, Близького Сходу, Центральної та Східної Європи, а ПЗІ - основна форма вкладень в азіатських країнах, що розвиваються. Виняток становлять 5 найрозвиненіших країн цієї групи - Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд і Республіка Корея, де основною формою закордонних капіталів служать портфельні інвестиції. Таким чином, портфельні інвестиції переважають у країнах з порівняно високими середніми доходами на душу населення.

Якщо розглядати країни, що розвиваються, як єдину групу, то частка ПЗІ в їхню економіку вища від частки портфельних інвестицій. Навпаки, для розвинених країн характерне перевищення частки портфельних інвестицій над ПЗІ.

З 1990-х рр. у світі спостерігається значне зростання портфельних інвестицій, що можна пояснити дією таких факторів:

- глобалізація та лібералізація фінансових ринків сприяли більш вільному переміщенню фінансових капіталів і зниженню пов'язаних із цим витрат;

- поліпшення макроекономічної ситуації на багатьох ринках, що формуються, привело до прискорення розвитку портфельних інвестицій порівняно з ринками розвинених країн;

- сприятлива макроекономічна ситуація у світі зумовила зниження процентних ставок і підвищення ліквідності міжнародних фінансових ринків;

- інституціоналізація заощаджень і поліпшення професійного управління активами (завдяки створенню спільних, хеджевих фондів та інших інвестиційних компаній) зменшують операційні витрати на укладання фінансових угод порівняно, наприклад, з витратами комерційних банків;

- значний прогрес у сфері комунікаційних та інформаційних технологій дозволив передавати величезні обсяги інформації у різні країни й компанії.

Упродовж останніх 15 років одночасно активізуються операції з деривативами та зростають обсяги міжнародних інвестицій. Широке використання деривативів пов'язане з їхньою здатністю дивер-сифікувати різні ризики, що підсилює привабливість міжнародних інвестицій. Основні види операцій з деривативами - це звичайні процентні операції, зокрема процентні свопи й трансграничні угоди між промислово розвиненими країнами. 61% цієї суми припадає на процентні інструменти й 37% - на інвалютні кошти, у тому числі на остаточні форвардні операції та угоди свопу. Інші 2% включають контракти на операції з акціями (1,25%) та інструменти, пов'язані із придбанням товарів (590 і 350 млрд дол. відповідно).

У цілому за 1995 - 2005 рр. обсяг ринку деривативів зріс із 300 до 1500 млрд дол., у тому числі в розвинених країнах - з 280,7 до 1350,1 млрд дол.

Лідерами в експорті інших інвестицій є країни Європи, що зберігають цю позицію протягом останніх 25 років. Збір статистичної інформації про групу інших інвестицій ускладнюється внаслідок їх значної різноманітності й неоднорідності, але взагалі спостерігається тенденція до відносного зменшення частки цієї групи інвестицій, яка вписується в загальносвітову тенденцію зменшення частки позичкового капіталу, пов'язану з од