1.1. Співдружність Незалежних Держав

1.1.1. Історія формування СНД

Історія людства стала свідком загибелі всіх великих імперій. Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої половини XX століття. Під тиском внутрішніх і зовнішніх проблем розвалилася наддержава, яка майже 70 років суттєво впливала на перебіг міжнародних подій.

Розпад СРСР зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суверенітет, Союз РСР фактично був унітарною державою, створеною як високоцентралізована, тоталітарна й авторитарна система, несумісна з засадами демократії.

Насильницьки запроваджуючи химерну ідею злиття всіх націй в одну і створення "радянської людини нового типу," — без національної свідомості, мови і культури, — КПРС заперечувала загальнолюдські демократичні цінності та принципи суспільного життя. Але ні єдиний економічний простір, ні прагнення партійної номенклатури створити спільноту без національних ознак не могли подолати розбіжностей між різними регіонами країни. Найбільше це проявилося за умов наростання кризи в економіці СРСР та ослаблення "керівної ролі" КПРС. Тоді дуже чітко вималювалися розходження між Україною, Балтією, Закавказзям, Середньою Азією та центральною частиною Росії. Ці розбіжності й стали основою для виокремлення, а згодом і відділення республік.

Унаслідок цього виникла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що прискорили розпад Радянського Союзу.

Серед внутрішніх слід назвати насамперед однопартійність, яка вже тільки своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників надавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Критичної межі досягли диспропорції економічного розвитку республік, регіонів, областей.

У соціальній сфері посилювався процес відчуження народу від влади та власності. Панівна ідеологія дедалі більше перетворювалась на догму, не відповідала вимогам часу, сучасній ситуації в світі.

Усе це в середині 80-х років XX ст. загострило "хронічну хворобу" радянського суспільства — застій.

На міжнародній арені загострювалася "холодна війна". Захід намагався економічно послабити СРСР. Розпаду ж цієї гігантської державної структури він відверто побоювався, бо під її уламками, внаслідок неминучого ядерного конфлікту, могла бути похована вся світова цивілізація. Тому, не припиняючи різноманітних підривних заходів, Захід в останні роки існування СРСР еволюціонував від доктрини хрестового походу проти комунізму до політики налагодження широкомасштабних дипломатичних переговорів щодо гострих міжнародних проблем.

Радянський Союз, перебуваючи в стані глибокого застою, все ж не коригував власної зовнішньої політики. Ахіллесовою п'ятою радянського суспільного ладу стала війна в Афганістані. Втрутившись у справи суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові.

Війна в Афганістані, як і революційна боротьба в інших країнах світу, виявилась бездонною бочкою, радянська гегемонія в Східній Європі не давала дивідендів. Стратегія М. Горбачова полягала в тому, щоб, спершу ліквідувавши притаманну "холодній війні" атмосферу страху й ненависті, в якій процвітала стара система, перейти до складніших проблем внутрішнього реформування.

Нищівного удару економіці країни завдала скоординована Заходом широка кампанія з різкого скорочення надходжень у Радянський Союз твердої валюти від експорту сировини. Ще у січні 1981 року директор ЦРУ У. Кейсі в доповіді Президентові США Р. Рейгану повідомляв: "Це дуже серйозно. Ситуація гірша, ніж ми собі уявляли. Я хочу, щоб ви самі побачили, наскільки хвора їхня економіка і наскільки легкою мішенню вони можуть стати.

В економіці повний хаос. У Польщі повстання. Вони застрягли в Афганістані, Кубі, Анголі й В'єтнамі. Імперія для них самих стала тягарем. У нас є історичний шанс — ми можемо завдати їм серйозної шкоди" [16, с. 143].

Ця програма й почала реалізовуватись влітку 1985 року, коли Саудівська Аравія різко збільшила видобуток нафти. Впродовж лічених тижнів він зріс із двох до шести, а невдовзі — до дев'яти мільйонів барелів щодня. Світові ціни на цей важливий енергоносій відразу ж стали демпінговими. Якщо раніше барель коштував 30 дол., то за п'ять місяців його ціна впала до 12 дол. Країни, що споживали нафту (ті ж США), отримали сотні мільйонів доларів прибутку. Для Радянського Союзу таке падіння цін на нафту та газ загрожувало неминучою катастрофою. Валютні запаси різко скоротилися. Дефіцитним став торговельний баланс експортних операцій СРСР. Щоб вирівняти ситуацію, довелося подвоїти обсяги продажу золота.

Радянський Союз тримав одне з перших місць щодо масштабів та асортименту світової торгівлі зброєю. її купували здебільшого багаті нафтодоларами країни Близького Сходу. В 70-ті роки обсяг продажу радянської зброї за кордоном зріс уп'ятеро й продовжував залишатися на високому рівні і пізніше. Коли ж ціни на енергоносії впали, надходження нафтодоларів до країн Близького Сходу різко скоротилося. Як наслідок, у 1986 році СРСР не дорахувався 2 млрд дол.

Сполучені Штати пішли ще на один безпрецедентний крок. Вони впродовж року на чверть штучно знизили курс долара. Девальвація допомогла вирівняти експорт США, але ж відповідно на чверть скорочувався зовнішньоторговельний обіг Радянського Союзу. Фінансове становище СРСР наблизилось до критичного рівня. Тепер не було за що купувати промислові та продовольчі товари, обладнання, базоване на передових технологіях. Довелося відмовитись від реалізації запланованих загальнодержавних проектів. За всю історію свого існування Радянський Союз вперше потрапив у залежність від закордонних позичок.

Суттєво підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись постійно триматися у цій сфері на належному рівні, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну господарську систему.

Крім того, з початку 80-х років Захід вів проти СРСР забезпечену солідними коштами широкомасштабну так звану психологічну війну, спрямовану на підтримання в країні атмосфери страху, невдоволення заходами влади.

Реформувати те, що не витримувало випробування часом, спробував після приходу до влади навесні 1985 року М. Горбачов. Проте, як це часто бувало в історії радянської держави, за справу взялися без глибокого вивчення стану речей, реальних, перспективних розробок шляхів подолання недоліків. Перебудова, гласність, нове політичне мислення — ці сповнені надії гасла не мали конкретного, а головне, чіткого програмного підґрунтя. Тому, замість покращення становища в багатьох сферах суспільного життя, воно лише погіршувалось. Радянську систему без радикального трансформування суспільно-політичного ладу реформувати не вдалося. В неї "не вписувались" цінності ринкових відносин, різні форми власності, відкритість зовнішньої політики.

Усередині країни щораз дієвіше заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були налаштовані народи Балтії. Не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. Литва стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

До другої групи можна віднести Азербайджан, Грузію, Молдавію, де також досить широко розгорнувся масовий рух за повний суверенітет. Значною мірою його посилила поява танків на вулицях Баку та Тбілісі під час придушення досить мирних виступів і демонстрацій. Люди чітко усвідомили, що єдиною гарантією уникнути таких варварських методів з метою порятунку імперії є вихід з неї.

Своєрідна ситуація склалася в Україні. Політична еліта, прагнучи більше привілеїв та прав для себе, висловлювала глухе невдоволення всевладдям Кремля. Проте вона зовсім не думала про суверенітет. По-іншому була налаштована значна частина української інтелігенції. Відчувши ослаблення влади центру, вона дедалі гучніше висловлювала протест проти політики партії в галузі освіти, науки, культури, вживання рідної мови. Саме ці діячі створили опозиційний владі "Рух" і повели цілеспрямовану діяльність щодо здобуття суверенітету України.

Отже, до моменту розпаду в СРСР склалася специфічна ситуація. Лише частина еліти та більшість корінного населення балтійських республік висловлювали відверте бажання стати незалежними. Інші народи поводилися стриманіше, хоча невдоволення накопиченими негараздами все частіше проривалося назовні.

У кожній республіці мешкала значна частина національних меншин. Особливо дратувала їхня присутність народи не чисельних за кількістю корінних мешканців республік. Саме етнічний момент міг стати і зрештою певною мірою став тією вибухівкою, закладеною під будову донедавна ще такого міцного СРСР.

Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через проблеми Нагірного Карабаху. Симптоматичним є те, що ця міжнаціональна сутичка була першою на території ще цілісного СРСР. Війна велася між двома союзними республіками, які входили до складу однієї держави. Непримиренність сторін, запеклість бойових дій пояснювалися й ослабленням регулюючого впливу центральних органів влади.

Запеклими та кривавими стали грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією. Власна еліта свідомо нацьковувала людей на чужинців, яких звинувачували в усіх негараздах. Величезними зусиллями вдалося уникнути двох глобальних конфліктів, що могли спалахнути через російсько-український конфлікт за статус Криму та східноукраїнських земель. Не менш небезпечним міг стати й конфлікт у північних та східних районах Казахстану, де мешкають переважно росіяни.

Таким чином, зміни, що назрівали в СРСР, мали не просто локальне значення, а глобальний геополітичний характер і неминуче мусили вплинути на світовий устрій.

Приблизно з 1988 року центр утратив можливість впливати на економічні процеси. Дедалі більше лунало думок про необхідність реформування підґрунтя політичного життя країни. Розуміючи, що уникнути цього не вдасться, М. Горбачов сам на 3-му з'їзді народних депутатів у березні 1990 року вніс пропозицію скасувати статтю 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС. На цьому з'їзді М. Горбачов був обраний Президентом країни.

Центральна влада втрачала позиції. Навесні 1990 року вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили своє становище національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним став так званий парад суверенітетів, початок якому дала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 року проголосила відновлення повного державного суверенітету. А згодом упродовж 1990 року майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет. Такий документ 16 липня 1990 року прийняла й Верховна Рада Української РСР.

Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його оточення вирішили провести всенародний референдум 17 березня 1991 року Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися на підтримку ідеї оновленої федерації. Як завжди, акції передувала потужна пропагандистська кампанія, внаслідок чого понад 3/4 учасників референдуму проголосували за збереження Союзу РСР. Але в референдумі офіційно не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.

Однак підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 року він зумів підписати у підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев'яти союзних республік — Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій угоді, відомій як "Заява 9 + 1", декларувалися принципи нового союзного договору. За наслідками угоди була надрукована спільна заява про невідкладні заходи щодо стабілізації ситуації в країні та подолання кризи, Проте, на тлі протистояння Горбачов — Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня "війна законів", яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.

Праця над проектом нової союзної угоди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й всередині союзних суб'єктів. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, бо в іншому випадку вся повнота влади належала б республіканським лідерам.

Після тривалих дискусій 23 липня 1991 року в тому ж Ново-Огарьово ухвалено проект угоди про створення ССД. Дата її остаточного підписання — 20 серпня 1991 року Проект документа ряснів суперечностями. Не вирішувалося питання про статус шести республік — Вірменії, Грузії, Молдови, Естонії, Латвії та Литви, які взагалі не мали наміру підписувати союзний договір. Напередодні офіційного подання тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого вирішення спірних питань не підпише угоду до прийняття власної Конституції. Республіки Середньої Азії потай від центру уклали між собою двосторонні угоди. За таких умов у керівництва країни виникло чимало сумнівів щодо можливості прийняття угоди про ССД. З метою випередження небажаного розгортання подій робиться крайній крок — спроба державного перевороту.

Підготовка до путчу велася заздалегідь. У червні 1991 року на закритому засіданні Верховної Ради СРСР голова Кабінету Міністрів країни В. Павлов, міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ В. Пуго висунули пропозицію про надання Кабінетові Міністрів надзвичайних повноважень. А 19 серпня 1991 року, напередодні підписання угоди щодо ССД, вони ще з чотирма керівними особами держави оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС).

Заявивши проте, що М. Горбачов, перебуваючи на відпочинку в Криму, "за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки", ДКНС розкрив свій намір відновити порядок у країні й відвернути розпад СРСР. Надзвичайний стан вводився на півроку, впроваджувалася цензура, заборонялися опозиційні видання. Комітет складався з восьми осіб. Головою вони обрали заступника Горбачова — Г. Янаєва. Захід був настільки спантеличений, що дехто — зокрема і французький президент — почали налагоджувати добрі стосунки з путчистами [10, с. 729].

Але свою справу вони програли за якихось три дні — як через погану її організацію, так і через енергійні дії Б. Єльцина. Він засів у "Білому домі" російського парламенту, а згодом, підтриманий чималим натовпом, наважився вийти до танків, звернувся безпосередньо до солдатів, закликав мешканців Москви до загального страйку.

Провал спроби державного перевороту прискорив розвал СРСР. М. Горбачов швидко втрачав свій вплив та владу. Скасовується більшість центральних державних органів. Відразу після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. Зокрема, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою. Балтійські республіки, вже визнані світовим співтовариством як незалежні держави, домоглися того, що 6 вересня 1991 року Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви. Так на зміну "парадові суверенітетів" прийшов "парад незалежності".

Під тиском обставин М. Горбачов змушений був залишити посаду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її центральний комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а невдовзі й заборонена.

Питання економічної співпраці були винесені також на останній в історії СРСР 5-й надзвичайний з'їзд народних депутатів, що розпочав засідання 2 вересня 1991 року у Кремлі. На цей час усі зрозуміли, що розпад СРСР уже стався, тому в центрі уваги були економічні проблеми. Депутатів турбувала розірваність господарських зв'язків, яка вже завдавала великих збитків. Вони спробували створити структури, які б компенсували наявні і можливі втрати. Висуваються пропозиції організації конфедеративної Верховної Ради СРСР, яка мала формуватися з делегацій республік, а також Міжреспубліканського економічного комітету, що мусив діяти на паритетних засадах. Аморфність і нежиттєздатність цих органів була очевидною.

Парафування міждержавної економічної угоди Верховною Радою СРСР 6 листопада 1991 року реанімувало надії союзного центру на доповнення господарських домовленостей політичною спілкою. 14 листопада за ініціативою М. Горбачова лідери семи колишніх республік (Узбекистан відмовився) досягли домовленості про створення Союзу Суверенних Держав, а Україна винесла питання на всенародне обговорення. 1 грудня 1991 року понад 90 % тих, хто взяв участь у референдумі, підтвердили Акт про незалежність.

Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну, що привела країну в стан небезпеки. На противагу йому Б. Єльцин опублікував заяву про визнання незалежності України.

8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). "Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування", — така преамбула "Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав" [31].

25 грудня 1991 року М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. ЗО грудня на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР.

Передісторія підписання договору почалася з повідомлення в одній із газет 11 грудня 1991 року: "Два вихідні в урядовій резиденції "Віскулі", що в Біловезькій Пущі, лідери трьох держав — Росії, Білорусі й України вели абсолютно таємні переговори: в Москву час від часу надходила коротка і незрозуміла інформація. А українське телебачення мовчало, повідомляючи в чергових випусках УТН, що творча група перебуває в Борисполі і чекає на повернення Л. М. Кравчука..." [30, с. 264].

Після запрошення Шушкевича, Кравчук у складі незначної делегації (прем'єр-міністра В. Фокіна, уповноваженого представника України в Росії В. Крижанівського тощо) прибув до Білорусі. З Б. Єльциним прилетіла делегація: Бурбуліс, Шахрай, Гайдар та інші. Він передав Л. Кравчуку бажання М. Горбачова створити союз з елементами федерації та конфедерації.

Отже, в ході переговорів "біловезькі зубри"(як їх потім назвуть у народі) дійшли висновку, що Союз в такій формі, як зараз, більше існувати не може. Який же сенс було підписувати цю угоду, якщо український народ проголосував за незалежність? Але й просто знищити Союз було неможливо. Як сказав Л. Кравчук: "Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу немає, а на його місце нічого не запропонуємо — вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний" [30, с. 269].

Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об'єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Робота над підписанням Декларації про створення СНД тривала шість годин. Як сказав Кравчук: "Не кожна імперія так безкровно і мирно закінчувала свої дні" [30, с. 269]. В основу цього документа було покладено Договір 1990 року про українсько-російське співробітництво, а за ніч з 7 на 8 грудня підготовлено проект колективної Заяви.

Спірним стало питання легітимності рішення розпуску Союзу без участі союзного президента та представників інших республік. Але було вирішено, оскільки Росія, Україна і Білорусь стояли біля витоків Союзу, то вони мали на це право. І дійсно, згідно з конституціями своїх республік, вони мали право підписувати міждержавні і міжнародні договори (п.10 ст.121—125 Конституції Російської Федерації 1978 року, п. 8 ст. 114—116 Конституції України 1978 року) і жодних додаткових повноважень для цього не потрібно [12, с. 137].

А чи мали право всього лише три республіки з тих дванадцяти, що залишилися після відновлення державності прибалтійських країн, оголосити про припинення існування СРСР? У цьому, безперечно, й полягає недосконалість прийнятої угоди, адже це було відверте нехтування думкою решти повноправних членів Союзу. Але, враховуючи політичні реалії, коли фактично та юридично в Союзі залишилися лише Росія та Казахстан, виникла необхідність вжити термінових заходів, щоб запобігти неконтрольованому розпадові держави та формувати нову правову основу для подальшого співіснування республік.

В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об'єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР. В ухваленій паралельно з Угодою тристоронній Заяві зазначалось, що країни пішли на такий крок, бо "переговори про підготовку Нового Союзного Договору зайшли в глухий кут", а "недалекоглядна політика Центру призвела до глибокої економічної та політичної кризи".

Процес ратифікації угоди про створення СНД відбувався досить складно. У Верховній Раді України обговорення цього документа було надзвичайно гострим. Та все ж 288 голосами із загальної кількості 367 депутатів, присутніх на засіданнях, Верховна Рада України 10 грудня 1991 року ратифікувала Угоду, але з застереженнями з 12 пунктів. У них йшлося про необхідність захисту самобутності національних меншин (ст. 3), відповідну правову базу для безпосереднього контактування громадян СНД та передачі інформації (ст. 5), доповнювалась ст. б про те, що всі країни прагнуть ліквідації ядерних озброєнь, загального і цілковитого роззброєння під суворим міжнародним контролем, а також зобов'язуються проводити узгоджену політику соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей. До ст. 7 Угоди вважалося доцільним додати, що координаційні інститути створюються на паритетній основі, а їх рекомендації приймаються за загальною згодою. Щодо ст. 9 суперечки і застосування норм цієї Угоди мають вирішуватися шляхом переговорів на основі міжнародного права. Ст. 11 пропонувалося вилучити як тавтологічну. До преамбули рекомендувалося вставити слова "територіальної цілісності та недоторканості кордонів". Таким чином, застереження свідчать, що Україна на основі норм міжнародного права намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

Більшість поправок були спрямовані на приведення пунктів Угоди у відповідність міжнародним нормам і на забезпечення незалежності України як суб'єкта міжнародного права. Подібні поправки були прийняті білоруською та російською сторонами. Після тривалого і гострого обговорення 10 грудня 1991 року Угоду про створення СНД ратифікувала Верховна Рада Білорусі, а 12 грудня 1991 року — Верховна Рада РРФСР.

20 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла заяву "З приводу укладення Україною угоди про Співдружність Незалежних Держав", у якій заперечувалася можливість функціонування СНД як державного утворення. Наголошувалося, що Україна створюватиме відкриту економічну систему шляхом запровадження власних митної, банківської служб та грошової одиниці. Кордони України проголошувалися незмінними та недоторканними.

13 грудня того самого року президенти азіатських республік колишнього СРСР заявили, що вони також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 року в Алма-Аті СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка отримала назву Алматинської. Крім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. На цій зустрічі обговорювалися питання правонаступництва. Рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалось Російській Федерації. Було підписано також і Угоду про спільні зусилля з питань ядерної зброї. У Протоколі наради глав Незалежних Держав усі учасники погодились, щоб тактичну ядерну зброю було вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі, Казахстану) у Росію до 1 липня 1992 року.

Наступне засідання СНД відбулося в Мінську ЗО грудня 1991 року, на якому були підписані: Угода між державами-учасницями СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, по стратегічних силах; кілька протоколів: про Спітак (щодо допомоги у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії), про Арал (його загрожуючий екологічний стан), ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, про збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Крім того, підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору, Угоду про збройні сили та прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів. Усього на засіданні у Мінську було розглянуто 9 міждержавних і 6 міжурядових угод.

На черговому засіданні глав держав СНД розглядалися військові питання. Підписано Договір про колективну безпеку — "Ташкентський договір" (15 травня 1992 року), прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, Протокол про реформування і Статут збройних сил колишнього СРСР, а також Протокол про військово-морську символіку.

Науковці по-різному ставляться до факту створення СНД. Зокрема, негативний зміст у ньому вбачає Б. Олійник: "Ніхто не заперечує того факту, що колишній унітарний Союз, дедалі більше нагадуючи загін національно знівельованих складників, вичерпав себе. Одначе "розлучатися" після сімдесятиліття спільного життя треба було цивілізовано, а не зопалу. В кущах чи в посадці можна похапцем "роздушити пляшку" — і розбігтися. Та коли в кущах, з-під поли, ледве чи не при ліхтарику, майже на коліні, нашвидкоруч підписуються акти, які визначають історичну долю цілих держав, то й маємо те, що маємо.

То міф, що у нас не вистачало історичного часу на зважене, з урахуванням національних інтересів, розлучення. Не історія, а Єльцин гнав нас у шию, аби, на догоду своїм хворобливим амбіціям, чим скоріше посісти апартаменти Горбачова..." [16, с. 260].

До факту появи СНД можна ставитися неоднозначно, але в той час вона була компромісом між повним роз'єднанням України та Росії і утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви.

Поспішність створення СНД, як зазначає Колісник, "була виправдана необхідністю виходу з ситуації, неможливістю реанімувати ідею дискредитованого (через власну немічність і бездіяльність) союзного центру та можливими адекватними діями М. Горбачова" [12, с. 140].