Національна економіка - Мельник А.Ф. - 6.3. Характеристика основних інституціональних чинників функціонування національної економіки

Економіка як еволюційна відкрита система функціонує під впливом значної кількості інституціональних чинників, в основі яких лежать екзогенні й ендогенні передумови та вияв яких змінюється під впливом формування нових громадських і державних інститутів, орієнтованих на забезпечення стабільного економічного зростання. Вияв і вплив інституціональних чинників функціонування національної економіки формується на основі поєднання та взаємозалежності техніко-технологічних, соціально-економічних, ідеологічних інститутів, які є носіями регуляторів, стимулів, обмежень, відображенням інтересів різних елементів суспільної системи та тенденцій трансформації суспільно-політичних, економічних, соціальних відносин.

До переліку основних інституціональних чинників функціонування національної економіки належать: правові, власницькі, політичні, соціальні, управлінсько-владні, технологічно-інноваційні, структурні. Саме ці чинники є відправними в механізмі забезпечення економічного зростання.

Правові чинники відображають стан законодавчо-нормативної бази країни, яка розглядається з позиції розвитку законодавства, його стабільності та ефективності в регулюванні економічних відносин у суспільстві. Вони мають свій предмет, оскільки пов'язані з юридичним закріпленням інструментів і процедур реалізації державної влади. Предмет вияву правових чинників у національній економіці становлять: відносини між органами влади і суб'єктами економічної діяльності; відносини між владними структурами з приводу реалізації повноважень у сфері управління та регулювання розвитку економіки, окремих її складових; відносини між окремими суб'єктами господарювання, між якими формуються взаємозв'язки у таких форматах: замовник - підрядник, виробник - посередник, позичальник - кредитор, орендар - власник.

Позитивний вияв правових чинників, коли законодавчо-нормативні та інструктивні документи націлені на формування та практичну реалізацію соціально орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку економіки, забезпечується за умови чіткого законодавчого закріплення: стратегічних і тактичних цілей розвитку національної економіки з урахуванням ставу і тенденцій зміни середовища її функціонування; інструментів, засобів, умов, механізмів досягнення окреслених цілей; повноважень і функцій владних і громадських інституцій щодо управління та регулювання розвитку національної економіки в цілому та окремих її складових. Важливими вимогами до різних видів нормативно-правових актів, які становлять передумову забезпечення їх якості, є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість. Якість законодавчо-нормативних актів пов'язується з властивостями та умовами їх застосування і визначається роллю права у здійсненні політичних, економічних, соціальних перетворень у суспільстві. Саме такі три моменти, як право, соціальна справедливість, політична сила, які має уособлювати кожний законодавчо-нормативний акт, і є інтегральним показником його якості.

У цілому в Україні протягом останніх років відбулися суттєві зміни в напрямі законодавчого забезпечення функціонування національної економіки. Ще на початку 90-х років було прийнято та введено в дію низку нормативно-законодавчих актів щодо розвитку всіх форм власності: приватної, колективної, державної, кооперативної та ін. Це утворило правове підґрунтя корпоратизації державних підприємств, акціонування, приватизації малих та значною мірою середніх підприємств, зміни форми власності великих та стратегічних підприємств. Створено законодавчо-правове поле для розвитку підприємницьких структур різних організаційно-правових форм, які забезпечують нові інституціональні можливості розвитку регіонів, галузей, економіки в цілому. Інституційне середовище функціонування суб'єктів господарювання та розвитку економіки загалом сформоване з введенням Бюджетного, Господарського, Земельного, Митного, Цивільного кодексів України. Назріла гостра потреба у прийнятті Податкового, Житлового, Цивільного процесуального кодексів, проекти яких перебувають на розгляді у Верховній Раді України. Інституціональні зміни правової системи пов'язані з необхідністю швидкого адаптування законодавства до процесів формування ринкової економіки і громадянського суспільства.

У сукупності найважливіших інституціональних чинників функціонування національної економіки чільне місце посідають відносини власності. Розвиток її форм забезпечує інституціональну основу економіки приватної власності, так звану нову конституцію порядку, яка містить конституційні правила, що структурують відносини людей у суспільстві.

Формальні і неформальні правила реалізуються на основі розмежування прав власності як між органами влади, так і між суб'єктами господарювання. Права власності є основою конституційних прав в економічній сфері і становлять такі санкціоновані (економічні, юридичні, етичні) та прийняті у суспільстві (формальні й неформальні) поведінкові відносини між економічними агентами, які визначають перелік можливих прийомів використання обмежених ресурсів як виняткову прерогативу окремих індивідів або груп. Одним із варіантів способу структуризації прав власності є такі види правомочностей: право користуватися річчю; право отримувати від користування річчю дохід; право змінювати фізичну форму та субстанцію речі; право передавати зазначені правомочності іншій особі (дарувати, заповідати, продавати, передавати на певний час).

Виокремлюють такі режими власності: загальна, комунальна, приватна і державна. Загальна власність означає, що жоден З індивідів, який претендує на один і той самий ресурс, не перебуває у привілейованому становищі і ніхто не має права виключати інших з доступу до цього права. Прикладами власності вільного доступу е паркова зона, озеро для вилову риби, ліс, де можна збирати гриби. Комунальна власність означає, що виключними правами власності на певний об'єкт володіє тільки частина економічних агентів (певна група, територіальна громада) з певної множини. Важливість комунальної власності визначається спільністю інтересів, що полегшує вирішення питання про регулювання доступу до ресурсів, зменшує опортуністичну поведінку у формі ухилення. Приватна власність встановлює виключні права, а отже, знімає інституціональну перешкоду над використанню ресурсів. Право приватної власності означає, що окрема фізична або юридична особа володіє всім набором правомочностей чи певною окремою правомочністю. В умовах приватної власності право відчуження реалізується через ринок. Проте може діяти і "розмите" право, коли є формальна заборона на відчуження, наприклад заборона на продаж землі в Україні. Державна власність означає, що всім набором правомочностей або різними його елементами володіє виключно держава. Система державної власності регламентується та захищається сукупністю формальних правил і передбачає існування режиму виключності доступу до ресурсів, причому не тільки для аутсайдерів, а й інсайдерів. Розпорядження державною власністю здійснюється опосередковано, через політичний процес і багаторівневу систему представників у вигляді державних організацій та їх керівників.

Дискусійним і таким, що залежить від специфіки соціально-економічних відносин кожної окремої країни, є питання оптимального співвідношення різних форм власності, її структури. Залежно від внутрішнього і зовнішнього середовища розвитку країна вибирає той чи інший варіант структури власності. Змінюючи частку державної власності та виробляючи політику впливу на приватний бізнес, держава визначає модель соціально-економічного розвитку. Беззаперечним є факт, що для успішного функціонування та розвитку національної економіки демократичного суспільства необхідна наявність різноманітних форм власності. Домінування будь-якої з них загрожує структурними деформаціями економіки внаслідок загострення суперечностей у системі відносин власності.

Потенціал позитивного впливу інституту власності на функціонування національної економіки може бути реалізований за умови формування економічної стратегії держави, зорієнтованої на створення умов для ефективної діяльності підприємств, конкурентного середовища, оптимізації структури власності, удосконалення механізмів управління державним сектором. Складними інституціональними проблемами української економіки залишаються: невиконання основного принципу ринкової економіки - розмежування власності та влади; переплетіння економічної та політичної влади; неефективність механізмів захисту прав власності та контрактів. Істотною є залежність перебігу економічних процесів від політичних чинників.

Вплив політики на економіку виявляється в таких моментах: 1) стабільність політичної ситуації становить передумову ста* більності економічного життя, формує привабливий інвестиційний імідж країни; політична нестабільність призводить до відпливу капіталу, втечі "розумової" еліти за кордон; 2) демократичний політичний режим забезпечує підпорядкування функціонування національної економічної системи досягненню суспільно-політичних і соціальних цілей суспільного розвитку; 8) рівень розвитку демократичних інститутів визначає дієвість механізмів досягнення компромісу інтересів різних елементів суспільної системи та залучення їх до вироблення цілей та проведення економічних і соціальних реформ; 4) політичний клімат визначає вектори трансформації середовища функціонування національної економіки, обґрунтування концепцій економічного розвитку та їх втілення в економічних реформах; 5) умови вияву політичної активності визначають рівень залучення потенціалу бізнесових і громадських інституцій до процесів реалізації економічної політики держави.

Особливо відчутним є вплив політичних чинників для української економіки. Політична нестабільність в Україні, невироб-лено чіткої економічної програми дій на довгострокову перспективу, значний рівень політизованості більшості економічних рішень призводить до послаблення регуляційної ролі держави. Саме тому усунення негативних виявів впливу політичних чинників на економічний розвиток нашої держави, на спрямованість та тактику державного регулювання економічного зростання розглядається як критерій покращання інституціонального середовища країни. Це передбачає здійснення політичних інституціональних перетворень, пов'язаних з розвитком політичних інститутів, які б забезпечували поглиблення демократизації сусшльства, дієвість громадського контролю, посилення громадських ініціатив.

До відправних елементів інституціонального середовища функціонування національної економіки належать соціальні чинники. Вони є відображенням впливу соціальних явищ і процесів, соціальної структури суспільства на економічний розвиток. Соціальні чинники як суто внутрішні можуть сприяти економічному зростанню або, навпаки, стримувати його.

Сприятливе інституціональне середовище розвитку економіки формують такі соціальні чинники: очікувана середня тривалість життя людини (що є передумовою формування структури трудових ресурсів); частка трудових ресурсів, які мають середню спеціальну і вищу освіту (що є характеристикою кваліфікаційного рівня зайнятих); зростання частки оплати праці у структурі ВВП (що є відображенням мотивів працюючих до високопродуктивної праці з погляду очікуваних доходів). Обмежувальні рамки функціонування національної економіки формують такі соціальні чинники: початковий рівень доходу на одну особу (чим він нижчий, тим більше можливостей для їх зростання з використанням вже застосовуваних у світі технологій та форм організації виробництва); середній темп приросту населення (оскільки за вищих темпів його приросту менший середній дохід припадає на одну особу); нерівність у розподілі доходів і поширення бідності серед населення, що супроводжується соціальною нестабільністю, соціальними конфліктами.

Соціальні чинники є базисом формування соціального капіталу та його залучення для забезпечення темпів економічного зростання. За визначенням Світового банку, соціальний капітал - це інститути, відносини і норми, які якісно і кількісно формують соціальні взаємодії в суспільстві. Соціальна єдність - визначальний чинник економічного процвітання та сталого розвитку суспільства. У праці "Соціальний капітал і світова економіка" Френсіс Фукуяма зазначає, що "здорова капіталістична економіка спирається передусім на досить високий рівень соціального капіталу громадянського суспільства, що сприяє підвищенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях і подібних структурах. Саме тенденція до самоорганізації життєво необхідна для ефективної діяльності демократичних політичних інститутів"¹.

Вироблення дієвих механізмів розвитку і залучення соціального потенціалу до забезпечення динамічних темпів економічного зростання є пріоритетом діяльності урядів більшості країн. В Україні, попри суттєві позитивні зрушення в соціальному розвитку, стримувальний вплив на функціонування національної економіки справляють такі соціальні чинники, як низька вартість робочої сили та низька платоспроможність населення, значна диференціація доходів населення та високий рівень бідності, не-проведення системної політики розвитку людського капіталу.

На заваді формуванню здорової економіки в Україні постає несформованість середнього класу. За оцінками експертів, до середнього класу в Україні належить не більше п'ятої частини населення. Водночас у розвинутих країнах він становить 60- 70 %. Як основний прошарок економічних донорів середній клас формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і параметри внутрішнього ринку, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях визначає поведінку електорату та моральні стандарти суспільства, беручи участь у виборчому процесі, виконує функції носія демократії та політичних свобод. З огляду на це формування середнього класу в Україні є невідкладним завданням проведення економічних і соціальних реформ.

Сьогодні зростаюча роль управління в забезпеченні суспільного розвитку очевидна. Воно розглядається як один з основних видів ресурсів, якісний рівень якого в кожній країні визначається інтелектуальною стратегією, сучасною інформаційно-аналітичною базою, використанням прогресивних управлінських технологій суб'єктами управління різних рівнів.

Вплив управлінської системи на розвиток національної економіки визначається якістю формування та взаємоузгодженістю таких її основних елементів, як цілі, механізми управління, організаційні структури, представлені владними інститутами. Так, цілі розвитку національної економіки, на реалізацію яких спрямовується діяльність управлінської системи, мають формуватися з урахуванням внутрішнього і зовнішнього середовища її функціонування, орієнтуватись на створення економічного під-ґрунття забезпечення суспільно-політичних цілей, будуватися за чіткою ієрархією, охоплюючи стратегічні, тактичні, оперативні цілі. Неналежне врахування цих моментів, орієнтація на досягнення нереалістичних або тимчасових цілей, невизначеність стратегічних цілей розвитку національної економічної системи і, як наслідок, непослідовність у проведенні економічних реформ, стали причиною незадовільної соціально-економічної ситуації в Україні.

Неодмінною умовою реалізації стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є формування дієвих механізмів управління в контексті реалізації економічної політики. Такі механізми стають чинником оновлення економіки, коли адаптуються та вдосконалюються залежно від специфіки стратегічних цілей і пріоритетів та умов їх реалізації, що постійно змінюються. Механізм управління економікою - це практичні заходи, засоби, важелі, стимули, за допомогою яких владні інститути впливають на розвиток економічної системи з метою досягнення поставлених цілей. Схема реального механізму управління містить цілі, рішення, впливи, дії, результати. Вироблення та реалізація механізмів управлінського впливу на процеси економічного розвитку базуються на відносинах між економічними агентами, що містять владну складову. Це зумовлено тим, що в загальному вигляді влада є одним з аспектів у відносинах між людьми, який полягає в здатності однієї людини чи групи нав'язувати свої цілі іншим. З економічного погляду владу розглядають як результат прагнення економічних агентів до максимізації власної вигоди шляхом підпорядкування цій меті поведінки та ресурсів інших агентів. Інституціональні умови функціонування національної економіки формують такі інститути влади: державна влада, влада ринку, влада фірми (корпоративна влада), влада економічних коаліцій, фінансова влада, влада міжнародних суб'єктів.

Державна влада - це важливе політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи, хоча б формально, волю всіх громадян держави, влада здійснює спрямувальний, організуючий вплив на суспільство. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а відтак владні функції кореспондуються з окремими гілками влади.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади формує інституційне середовище розвитку національної економіки в процесі законотворчої діяльності.

Основні функції з вироблення та реалізації механізмів державного владного впливу на розвиток економіки здійснюють органи виконавчої влади, які формують своєрідну систему і забезпечують практичну організацію виконання законодавчо-нормативних актів. Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів: 1) вищий рівень - Кабінет Міністрів України; 2) центральний рівень - центральні органи виконавчої влади: міністерства; державні комітети; центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів; центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; 3) місцевий рівень - органи виконавчої влади загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації; територіальні' органи центральних органів виконавчої влади.

Судова влада є частиною доктрини поділу влади у правовій державі. Основу судової влади в Україні становлять суди, що є різними за компетентністю та юрисдикцією. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територі-альності та спеціалізації, забезпечує захист прав і свобод громадян через розгляд цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ.

Влада ринку виражається в здатності суб'єкта ринкових відносин впливати на ринкові ціни і збільшувати економічний прибуток, обмежуючи обсяги виробництва і збуту. Ринкова влада виявляється також в інноваційній конкуренції, у процесах злиття і поглинання. Максимальною є влада монополіста, потім - у напрямі зменшення - олігополістів, компаній на ринках монополістичної конкуренції і компаній на ринках досконалої конкуренції. Об'єктами влади є інші компанії, що функціонують на певному ринку. Через владу ринку реалізується влада споживача, оскільки за посередництва ринку вираження волі одного споживача передається виробнику поряд з аналогічним вираженням волі інших споживачів. Ресурс влади, яким володіє споживач, - це можливість відмовитись від придбання блага, яке його не влаштовує.

В економічній сфері носіями влади є фірми (підприємства, корпорації). Влада фірми виражається в її можливості справляти прямий вплив на поведінку ринкових та державних агентів. Підґрунтя влади фірми становлять економічні ресурси, якими вона володіє, монопольне становище, розміри власності, чисельність зайнятих, функціональна і технологічна залежність від неї інших економічних агентів. Основними формами вияву влади фірми є: монопольна влада на ринку через контроль за цінами з метою одержання монопольного прибутку; лобіювання інтересів під час прийняття рішень державними органами влади; вплив на споживачів шляхом формування в них споживацьких переваг; влада над технологічно пов'язаними фірмами при визначенні обсягів і номенклатури виробництва¹.

У сучасних умовах посилюється вплив на розвиток національної економіки влади економічних коаліцій. Влада економічних коаліцій - це влада різних приватних економічних груп і громадських об'єднань, створених для захисту інтересів своїх засновників на загальнонаціональному рівні. Прикладом суб'єктів такого виду владних відносин є профспілки, асоціації захисту прав споживачів, асоціації підприємців, асоціації виробників певних видів продукції. Однією з основних форм вияву влади коаліцій є лобіювання інтересів їх засновників шляхом впливу на процеси прийняття рішень органами державного управління.

Серед інститутів влади особливий вплив на функціонування національної економіки справляє фінансова влада, яка включає владу фінансових організацій (банків, кредитних спілок, страхових компаній) і фондового ринку (ринку капіталів). Влада фінансових організацій виявляється у формуванні умов доступу економічних агентів до фінансових ресурсів. Влада фондового ринку має безособовий характер і виявляється через біржові курси акцій. Так, результати функціонування відкритих корпорацій постійно оцінюються на ринках капіталу, містять інформацію про комерційні успіхи фірми і якість управління нею, впливають на поведінку акціонерів і менеджерів відкритих корпорацій.

З розвитком глобалізаційних процесів посилився вплив на функціонування національної економіки влади міжнародних суд"ектів. Під нею розуміється вплив на поведінку економічних агентів конкретної національної економіки з боку світової господарської системи. Суб'єктами владного впливу виступають іноземні держави, світовий ринок, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Становлення постіндустріального суспільства підвищує значущість впливу на розвиток національних економік технологічно-інноваційного чинника. У світовому розвитку намітилась чітка тенденція широкого впровадження в життя досягнень великомасштабної технологічної революції, що зумовлює переважання високотехнологічних галузей виробництва у структурі економіки. Виникнення в результаті розвитку інформаційно-комунікативних технологій єдиного світового ринку науково-технічних знань та новітніх технологій як нового економічного ресурсу дає можливість ефективно використовувати його для модернізації національної економіки та забезпечення сталого економічного розвитку. Технологічний прогрес вже давно став (поряд з працею і капіталом) основним фактором економічного зростання. Конкурентоспроможність національної економіки у XXI ст. визначається розвитком ключових виробничо-технологічних систем новітнього технологічного укладу, здатністю господарського механізму генерувати високу інноваційну активність.

Ефективне використання вітчизняного та світового науково-технічного й освітнього потенціалу в напрямі формування сприятливого інституціонального середовища розвитку національної економіки на засадах підвищення її конкурентоспроможності базується на інноваційній моделі розвитку.

За обставин, коли адекватне реагування на всі виклики, що виникають перед соціально-економічною системою, можливе за умови застосування інноваційного підходу, особливо зростає роль інноваційної суспільної культури в забезпеченні ефективного інноваційно-технологічного розвитку національної економіки. Так, у Законі України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" закріплено, що інноваційна культура - складова інноваційного потенціалу, яка характеризує рівень освітньої, загальнокультурної та соціально-психологічної підготовки особистості і суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах. Головне завдання щодо розвитку інноваційної культури суспільства в системі економіки знань полягає у стимулюванні трансформації суспільних цінностей відповідно до визнання пріоритетів творчої праці, самовдосконалення, соціально відповідального підприємництва, законослухняності та правової компетентності.

З огляду на те, що в структурі економіки, як доводить досвід економічно розвинутих країн світу, закладений найважливіший резерв економічного зростання, структурна трансформація національної економіки є важливим інституціональним чинником досягнення нової якості економічного зростання, встановлення тісного взаємозв'язку структури економіки зі зростанням добробуту людей, підвищенням рівня і якості їх життя. При цьому як критерій оптимальності структури економіки виступає відповідність поділу окремих сфер прикладання суспільної праці кількісно визначеним потребам суспільства. За наявного середовища функціонування економіки і розвитку соціальної сфери в Украї-

ні ефективності структурних трансформацій можна досягнути за умови розроблення державою дієвої структурної політики із залучення потенціалу всіх суспільних інституцій.

Діагностика вияву інституціональних чинників функціонування національної економіки, моніторинг їх взаємозалежності та взаємозв'язку, визначення механізмів коригування їх впливу є основою об'єктивізації формування стратегії соціально-економічного розвитку країни.