Національна економіка - Носова О.В. - 11.2. Розвиток конкуренції в Україні

Для формування цивілізованих ринкових відносин конкуренція має навіть більше значення, ніж приватизація. Перша повинна передувати і забезпечувати умови для другої. Як зазначав В. Ойкен, "конкурентний порядок є передумовою того, що приватна власність на засоби виробництва не веде до економічних і соціальних негараздів. Приватна власність потребує контролю з боку конкуренції" [18, 359]. У протилежному випадку приватизація консервує монополістичні структури, які у подальшому закриють дорогу до конкурентного ринку.

Отже, особлива увага, що приділяється економічній конкуренції, обумовлена її ключовою позицією, як в системі ринкової економіки, так і в системі демократичної держави. Вільне змагання підприємців в цілях отримання за рахунок власних досягнень переваг над іншими забезпечує:

в економічній сфері:

- найбільш ефективний розподіл обмежених суспільних ресурсів;

- максимально ефективне використання кожним виробником частки суспільних ресурсів, якою він володіє;

- створення і впровадження нових товарів, послуг, технологій, сприяння науково-технічному прогресу;

у соціально-політичній сфері:

- підвищення сукупного суспільного добробуту як основи для формування добробуту і особистої свободи кожного члена суспільства;

- свободу вибору кожним членом суспільства своїх господарських і міжособистісних зв'язків;

- недопущення концентрації ринкової і, як наслідок, суспільної влади у окремих осіб або груп осіб.

У ході ринкових реформ в Україні була зруйнована державна монополія на господарювання, в результаті чого з'явилися різноманітні організаційно-правові види підприємств, засновані на різних формах власності. Основну роль у процесі становлення нових форм господарювання зіграла приватизація. Завдяки перетворенню відносин власності, вступу на товарні ринки нових суб'єктів господарювання відбулося певне розширення конкурентного сектора економіки. На більшості товарних ринків України виникли конкурентні відносини. У 1994-2000 роках кількість монополізованих загальнодержавних ринків продукції машинобудування і металообробки скоротилася на 16,5 %, металургійної продукції - на 23,8 %, продукції легкої промисловості - на 45 %, продукції лісової, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості - на 56 % [19]. В той же час можливості структурної демонополізації були в основному вичерпані.

Протягом наступних 10 років частка конкурентних ринків постійно зростала, а частка ринків з ознаками індивідуального домінування і монопольних - знижувалася. Ця позитивна тенденція була перервана лише фінансово-економічною кризою 2008 р. і змінилася на протилежну (табл. 11.1).

Таблиця 11.1. СТРУКТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ КОНКУРЕНЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

В той же час, в останні роки достатньо сильно проявилася тенденція до монополізації найбільш прибуткових ринків , усунення або обмеження конкуренції на них. З цією метою створюються державні і псевдо-приватні структури, а також обов'язкові схеми постачань із прямим обмеженням доступу на ринок. У цьому випадку формуванню конкурентного середовища перешкоджають обмежений доступ до ресурсів і високі трансакційні витрати входу на ринок нових підприємств. Причому це стосується як іноземних, так і тих вітчизняних інвесторів, що не входять до владної коаліції, яка контролює відповідний ринок.

Ще одним чинником, що ускладнює становлення конкуренції, є практика вибіркової підтримки державою підприємств державного і корпоративного секторів, що здійснюється як у відкритій (державне інвестування, дотації, субсидії, податкові пільги і пільгове кредитування), так і в прихованій формі (створення монопольних ніш, державні гарантії безнадійних кредитів, ціновий протекціонізм, реструктуризація заборгованості, взаємозаліки, стягування податків неліквідною продукцією тощо).

Поряд із вибірковою підтримкою, існує також практика селективної дискримінації суб'єктів господарювання органами влади. Якщо у 19941998 рр. середньорічна кількість зафіксованих Антимонопольним комітетом України (АМКУ) антиконкурентних дій органів влади становила 220, то у 1999-2003 рр. - 451, у 2004-2008 рр. - 737, а у 20092010 рр. - 648 (18 % від загальної кількості порушень антимонопольного законодавства)1. Тому не дивно, що за показником індексу економічної свободи в 2011 р. Україна посідає 164 місце з 179 країн світу [22].

Велике значення для становлення інституту конкуренції має наявність законодавства, що гарантує захист економічної конкуренції та обмеження монополізму. В Україні воно почало формуватися у 1992 р. з прийняттям закону "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" і набуло завершеності із закріпленням у ст. 42 Конституції України [23] принципу державного захисту добросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності, а також із прийняттям у 2001 р. Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Законодавство України містить ряд положень, що визначають характер і зміст діяльності держави в області захисту економічної конкуренції і протидії монополізму. Так, Закон України "Про Антимонопольний комітет України" визначає в числі завдань і повноважень АМКУ участь у формуванні і реалізації конкурентної політики (4.2 ст. 1, ст. 3, 7, 20, 26) [24]. Ст. 10 Господарського кодексу України [25] в числі основних напрямів державної економічної політики називає антимонопольно-конкурентну політику, спрямовану на:

- створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання; забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, перш за все у сфері монопольного ціноутворення і за рахунок зниження якості продукції і послуг;

- сприяння зростанню ефективної, соціально орієнтованої економіки.

4.1 ст. 18 Господарського кодексу України [25] відокремлює державну політику у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції. Отже, базовими елементами антимонопольно-конкурентної політики є: обмеження монополізму; розвиток економічної конкуренції; державний захист економічної конкуренції. Діяльність держави по розвитку і діяльність по захисту економічної конкуренції разом складають конкурентну політику, або політику у сфері економічної конкуренції.

Антимонопольне регулювання спрямоване, перш за все, на захист інтересів підприємств та споживачів від суб'єктів господарювання, що зловживають своїм монопольним становищем. Для визначення останнього використовуються певні кількісні показники. Становище вважається монопольним, якщо частка на ринку одного суб'єкта господарювання перевищує 35 %, трьох - 50 %, п'яти - 70 %.

Інструментами антимонопольної політики є:

o державне регулювання цін (тарифів) на товари і послуги суб'єктів природних монополій, введення граничних нормативів їх рентабельності;

o державне регулювання цін (тарифів) на товари і послуги окремих суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище, зокрема, у разі здійснення ними зловживань цінового характеру;

o регулювання злиття і поглинання фірм, якщо воно призводить до перевищення їхньою сукупною часткою на ринку рівня 35 %;

o застосування санкцій, аж до примусового поділу монопольних утворень, при зловживанні монопольною владою;

o примусове відшкодування завданої внаслідок зловживання монопольною владою шкоди тощо.

Розвиток конкуренції передбачає, перш за все, систему позитивних стимулюючих заходів. Вони тісно і нерозривно пов'язані з аграрною, промисловою, податковою, регуляторною, інвестиційною, фінансовою політикою, політикою у сфері приватизації. Ці заходи передбачають, зокрема, здійснення фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультаційної і іншої підтримки суб'єктів господарювання.

Важливою складовою конкурентної політики є боротьба з проявами недобросовісної конкуренції, до яких відноситься неправомірне використання позначень або товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду виробу, порівняльна реклама, дискредитація суб'єкта господарювання, схилення до бойкоту суб'єкта господарювання, схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника), підкуп працівника, посадової особи постачальника/покупця (замовника), досягнення неправомірних переваг у конкуренції, поширенням інформації, що вводить в оману, неправомірне збирання, використання, розголошення, а також схилення до розголошення комерційної таємниці [25].

Головне завдання конкурентної політики - формування такого середовища, в якому дії ринкових агентів, що порушують конкурентні правила, стають економічно невигідними. Тільки в такому середовищі можливий нормальний розвиток ще одного важливого інституту ринкової економіки - підприємництва.