Національна економіка - Носова О.В. - 20.3. Політика економічного зростання: стратегія, види

Економічне зростання у сучасних національних економіках, в основу господарювання яких закладено ринковий механізм, відбувається завдяки взаємодії зростаючим попиту і пропозиції та вільному ціноутворенню в конкурентному середовищі, що збалансовують економічну систему. Однак характерною рисою ринкової системи є циклічність, за якої періоди економічного зростання і піднесення змінюються періодами спаду і депресії, отже економіка здебільшого незбалансована, і зростання в межах ринкової системи є нестабільним.

Цю нестабільність визначають передусім інноваційні (оновлення технологій і продукції, науково-технічні дослідження тощо) і інвестиційні чинники (інвестиційна активність, ефективність капітальних вкладень, оновлення основних виробничих фондів та їх використання, структурна мобільність економіки), а також інституційні чинники - відсутність або недосконалість нормативно-правової бази, надмірна зарегульованість окремих напрямків діяльності, неконструктивна поведінка працівників під час конфлікту або незаконні дії роботодавців та ін. Усе це обумовлює необхідність державного регулювання, яке доповнює ринковий механізм, і у сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання господарської системи та підприємництва. У її межах держава законодавчо запроваджує систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб'єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, акціонерні товариства тощо.

Державне регулювання макроекономічних процесів - це особлива державно-інституційна діяльність, яка виконує функцію стабілізації економіки та стимулювання економічного зростання або ж коригування надмірних темпів економічного зростання. Діяльність державних структур та органів по підготовці та реалізації цілеспрямованих заходів складає сутність державної політики економічного зростання. У найбільш загальному визначенні політика економічного зростання - це частина економічної політики держави або створених нею спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку системотворних регуляторів для досягнення певних національних цілей.

Державна політика економічного зростання в національній економіці виходить з трактування економічного зростання як довгострокової тенденції збільшення потенційного рівня виробництва за умови збалансованості економічної системи, тобто повної зайнятості, регулярного стійкого розширення масштабів господарської діяльності, збільшення розмірів використаної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. Критерієм ефективності економічного зростання є повнота задоволення потреб усіх членів суспільства, виходячи з наявності економічних ресурсів, що використовуються. Державна політика економічного зростання базується на аналізі тенденцій, встановленні закономірностей, виявленні чинників і оцінці ступеню їх впливу на зростання національної економіки. Усі чинники економічного зростання мають свої особливості, пов'язані із взаємодією держави і підприємництва. Підприємницькі інноваційні рішення мають поєднуватись з державним регулюванням економіки, розробкою загальної стратегії соціально-економічного розвитку, формуванням певних пріоритетів у науково-технічній, структурній і соціальній політиці.

Стратегія політики економічного зростання у загальному вигляді полягає у визначенні системи цілей і пріоритетів економічного розвитку держави та принципів і засобів їх досягнення на довгострокову перспективу. Загальною метою політики економічного зростання є підвищення добробуту людей, розширення можливостей розвитку і примноження людського потенціалу та можливостей особистісної, професійної і соціальної самореалізації кожного з членів суспільства та людського потенціалу в цілому. Засобом досягнення цієї мети є створення та коригування системою заходів державної політики умов для довготривалого стійкого економічного зростання, що призводить до прогресивних якісних змін системи відтворення. Довготривале стійке економічне зростання можливе лише за умови дотримання вимоги закону господарської збалансованості, тобто рівноваги між національним попитом і національною пропозицією. Теоретичною основою державної політики економічного зростання є моделі макроекономічної рівноваги: класична, кейнсіанська та їх модифікації, що викладені у роботах багатьох зарубіжних та вітчизняних авторів [1].

За критерієм пріоритету державної політики на певний проміжок часу, що відбиває причину розбалансованості національної економічної системи, виділяють такі види економічної політики: антициклічна, структурна політика, амортизаційна, інвестиційна, науково-технічна та інноваційна, фіскальна (бюджетно-податкова), монетарна (кредитно-грошова), цінова, зовнішньоекономічна, соціальна, конкурентна, регіональна, екологічна. Політика економічного зростання є частиною державної економічної політики, отже вона включає перелічені види політики.

Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання через регулювання макроекономічної кон'юнктури. Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки, яка характеризується зростанням частки високотехнологічного сектору виробництва. За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, який є основою розширення й оновлення виробництва у майбутньому. Державна інвестиційна політика націлена на заохочення капіталовкладень, що сприяють процесам структурної перебудови, технічного та технологічного оновлення і модернізації виробництва. Науково-технічна та інноваційна політика держави полягає у стимулюванні державою розвитку науки й техніки, забезпеченні стратегічних наукових і технологічних проривних розробок і їх впровадження у виробництво. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика визначає джерела формування державних фінансів, напрямки державних видатків, формування податкової системи та державного бюджету. Монетарна (кредитно-грошова) політика - це заходи держави у сфері грошового обігу та кредиту, спрямовані на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Цінова політика полягає у регулюванні державою цін і процесу ціноутворення з метою обмеження інфляції, стимулювання модернізації виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів, здійснення кон'юнктурної та структурної політики, пом'якшення соціальної напруги у суспільстві. Зовнішньоекономічна політика держави охоплює регулювання зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів і робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення балансу зовнішньоекономічного сектору. Соціальна політика держави спрямована на формування сприятливих соціально-економічних умов життя суспільства, що попереджують зростання соціальної напруги, здійснюючи регулювання відносин між соціальними групами, формування системи мотивації економічної активності, забезпечення раціональної, повної і ефективної зайнятості населення, створення системи соціальних гарантій, підвищення добробуту громадян. Конкурентна політика держави спрямована на підтримання конкурентного середовища, захист добросовісної конкуренції, боротьбу з проявами монополізму в економіці тощо. Регіональна політика націлена на забезпечення збалансованого і комплексного розвитку окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом оптимізації використання потенціалу регіонів. Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.

Окрім того, за критерієм чинників економічного зростання можна виділити такі види державної політики: стабілізації, інтенсифікації, зовнішньоекономічної експансії.

Політика стабілізації (антициклічне регулювання економіки, антикризова політика) - це комплекс заходів держави, спрямованих на попередження, припинення та усунення негативних наслідків циклічних криз в економіці. Існує два типи політики макроекономічної стабілізації, які держава використовує на відповідних фазах (стадіях) економічного циклу: стримування та експансії. Політика стримування - це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту і використовуються, коли економіка країни перебуває на стадії піднесення. Політика експансії - це заходи держави, що спрямовані на розширення сукупного попиту і використовуються, коли економіка країни перебуває на стадії депресії.

До основних інструментів політики макроекономічної стабілізації належать: регулювання фінансово-бюджетної системи і регулювання грошово-кредитної системи держави. Регулювання фінансово-бюджетної системи передбачає застосування різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів.

Через розподільчу й контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи: а) створення фондів нагромадження та споживання; б) додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання для забезпечення економічного зростання економіки.

Фінансова система кожної країни має свою специфіку. Так, в Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економічного зростання є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: у Японії та Росії - близько 1/3, у Франції та Нідерландах - приблизно 1/2, у Швеції - понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30 % ВВП.

Регулювання грошово-кредитної системи - це політика оперативного і гнучкого доповнення бюджетної політики через посилення контролю держави над кредитною системою. їй належить центральний банк, що має монопольне право емісії банкнот і регулювання грошового обігу. Крім того, в багатьох країнах держава безпосередньо володіє низкою інших банків і спеціалізованих кредитних установ (або здійснює прямий контроль над їх діяльністю). Тим самим забезпечується можливість використання кредитної системи для впливу на банківські операції підприємців і споживачів.

Найважливішим інструментом такого впливу є державне регулювання рівня банківського процента. Змінюючи відсоткову ставку, держава впливає на інвестиційний процес, курс акцій та інших цінних паперів. Така політика Ґрунтується на принципах монетаризму і має переваги над фіскальною політикою. Негативний момент - ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати або збільшувати кредити.

Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна мета грошово-кредитної політики має бути підпорядкована загальним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації, а відтак, і зростанню сукупного обсягу виробництва і зайнятості та стримуванню цін.

Політика економічного зростання, яка реалізується в умовах коли основною причиною розбалансування виступає не циклічна, а політична, структурна, системна, трансформаційна криза, доповнюється інституційними, ідеологічними, культурно-просвітніми заходами, наприклад, законодавче встановлення відповідних правових норм, посилення ідеологічного впливу через ЗМІ, фінансування цільових освітніх, професійно-кваліфікаційних і науково-дослідних програм, створення додаткових механізмів взаємодії між суспільством, державним представництвом і підприємництвом, підтримка розвитку громадської ініціативи тощо.

Політика інтенсифікації економічного зростання спрямована на вироблення заходів, що стимулюють залучення складових інноваційного потенціалу з метою підвищення технологічного і організаційного рівня виробництва і якості продукції, сприяють зростанню інтелектуального потенціалу нації та створенню науково-технологічних інновацій, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва і споживання. Інструментами такої політики є цільове державне фінансування фундаментальних та прикладних науково-технічних досліджень, а також заохочення прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій у виробництво інноваційної продукції, відповідні інституційні заходи: адміністративні та правові документи, що забезпечують створення і діяльність науково-дослідних організацій, захист іноземних інвесторів, співпрацю з організаціями, які впроваджують інновації, розвиток інноваційних підприємств тощо.

Політика зовнішньоекономічної експансії передбачає систему заходів, що сприяють підвищенню конкурентоспроможності товарів і послуг національного походження, зростанню обсягу експорту національної продукції та збільшенню надходжень від зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарської діяльності та держави в цілому. Інструментами такої політики є девальвація національної валюти, експортні пільги та субсидії, усунення митних та адміністративних обмежень експорту, експортний кредит та ін. Однак така політика може бути ефективною при наявності потужного експортного сектору національного виробництва, який створюється в умовах політичної та макроекономічної стабільності, а також за підтримки державною промисловою, інноваційною та інвестиційною політикою держави.