Національна економіка - Савченко В.Ф. - 4.4. Виробничий потенціал національної економіки

Трудовий потенціал розглядається як система, що має просторову і часову орієнтацію, складовими якої є трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їх кількісних та якісних характеристик, зайнятості і робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційними процесами та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі і, відповідно, можливостями задоволення потреби працездатного населення у робочих місцях. Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, або робочої сили.

Розподіл населення в динаміці за останні сім років за економічною активністю, статтю та місцем проживання (міське і сільське населення) подано в табл. 4.1.

У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що зумовить потребу у впровадженні трудозберігаючих технологій. Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва потребують наукових досліджень і практичних заходів щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і загалом у державі.

4.4. Виробничий потенціал національної економіки

Україна станом на початок 80-х років XX ст. вважалася розвиненою індустріальною складовою Радянського Союзу, що мала потужну важку і добувну промисловості, досить розвинене машинобудування та ін. Водночас це була мілітаризована економіка, яка характеризувалася непомірними енерго- та матеріаломісткістю, величезними трудовими затратами на одиницю продукції.

Якщо розглядати соціально-економічні трансформації у виробничому секторі в нашій державі через призму макроекономічних показників, можна виокремити чотири основні етапи:

1) 1991-1994 рр. - повне розбалансування старої адміністративно-командної системи, що характеризувалося прискореними темпами падіння ВВП, обсягів промислового виробництва, гіперінфляцією, зубожінням населення;

2) 1995-1999 рр. - активне становлення ринкової інфраструктури, спостерігалося зниження інтенсивності падіння ВВП та обсягів промислового виробництва, укріплення національної грошової одиниці, загострення демографічної кризи;

3) 2000-2007 рр. - держава вийшла на траєкторію економічного зростання;

4) 2008-2009 рр. - фінансово-економічна криза.

Під час формування макроекономічної політики було допущено низку помилок, зокрема:

- невдало проведена приватизація. Не виправдала себе сертифікатна приватизація, яка не забезпечила структурну перебудову економіки. Не з'явився ефективний власник. Не сформовано середній прошарок, що мав стати генератором ринкових перетворень, основою економічної і політичної стабільності в суспільстві;

- податкова система не зорієнтована на ринок. Через надто високі податки вона руйнує, а не стимулює виробництво;

- не створена законодавча база, яка регулювала б діяльність природних монополій, що вносить дисбаланс у ціновий паритет між окремими галузями і негативно впливає на розвиток економіки;

- не вдалося сформувати дієздатний апарат управління ринковими перетвореннями, перебудувати функціональні структури і методи їх роботи. Не вирішене питання переходу від галузевого до функціонального управління просторовим розвитком;

- У державі досягнута грошова стабілізація, не підтверджена фінансовою і бюджетною стабільністю, в основі яких має бути реальне зростання ВВП, його достатність для подальшого розвитку;

- слід здійснити зміни у законодавчій сфері щодо зменшення трансакційних витрат, що визначають умови і межі ринкової діяльності. Йдеться про витрати, не пов'язані з укладанням господарських договорів - пошук необхідної інформації, дозвіл санепідемстанції на певний вид діяльності тощо.

Унаслідок цих та багатьох інших причин економічна стагнація розтягнулася на 10 років. І хоча з 2000-го спостерігається щорічне зростання ВВП, у 2007 р. обсяг реального ВВП становив лише 73,9 % від рівня 1990 р. (рис. 4.1). Потім на результати діяльності в країні негативно вплинула фінансово-економічна криза 2008-2009 рр.

У роки економічного зростання (2000-2007 рр.) у структурі промислового комплексу відбулися деякі позитивні зрушення, проте частка сировинних галузей залишається високою. Піднесення економіки здійснюється в межах діючої структури без радикальних технологічних змін. Так, у 2007 р. структура промислового виробництва була такою: переважали металургія та оброблення металу - 25,2 %, харчова промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів - 15,7, виробництво та розподілення електроенергії, газу і води - 13,4, машинобудування -12,8, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки - 9,3, добувна промисловість - 9,1, хімічна і нафтохімічна промисловості - 6,7, виробництво інших неметалевих мінеральних виробів -3,1, целюлозно-паперова, поліграфічна промисловості - 2,0, легка промисловість - 1,0 %.

Разом з тим, реалії трансформаційної економіки потребують об'єднання в середньостроковому періоді механізмів оптимізації індустріальної структури економіки з інструментами, що забезпечують формування складових економіки, заснованої на знаннях. Наприклад, в ЄС промислове виробництво становить 18,7 % ВВП, тоді як на сферу послуг припадає 66,9 %. В Україні у 2007 р. у структурі валової доданої вартості частка промисловості становила 31,8 %, а у загальному обсязі випуску продукції - 50,1 %, що свідчить значною мірою про індустріальний характер національної економіки.

Отже, основним завданням у цій сфері є розробка відповідної стратегії структурно-інноваційних перетворень, яка має втілитися в адекватній промисловій політиці. Структурні перетворення передбачають інноваційну активність підприємств і значний обсяг інвестиційних ресурсів.