Національна економіка - Савченко В.Ф. - 5.1. Система інституціональних чинників - інститути права, управління та власності

5.1. Система інституціональних чинників - інститути права, управління та власності

Інтереси роботодавців, найманої робочої сили, домашніх господарств, держави і нації реалізуються шляхом функціонування системи економічних та соціальних відносин. Для діяльності цієї системи потрібні правова база, ефективне управління та впорядкування проблем власності.

Визначення сутності категорій інститутів дещо відрізняються. Ми за основу візьмемо класифікацію вітчизняного інституціоналіста В. Якубенка, який з усіх соціально-економічних інститутів виокремлює такі: владу, власність і управління.

Для становлення і розвитку національної економіки необхідне створення відповідного інституційного середовища, тобто тих правил і традицій, що дадуть змогу ефективно використовувати соціально-економічний та технологічний потенціали країни. Головною при цьому є роль держави, яка встановлює правила і формує громадянське суспільство, діючи відповідно до конституції та встановлених норм. Це дає можливість сформувати стабільне і передбачуване інституційне середовище.

Правове інституціональне забезпечення не гарантує гармонізації інтересів учасників господарської системи. Особливо це актуально для економіки України. Проте практика розвинених країн свідчить, що іншого шляху врегулювання відносин для ефективного функціонування економіки немає.

Стан і характер державної, політичної, економічної і соціальної організації держави визначає її Конституція - основний закон. Конституція має найвищу юридичну силу. її норми є нормами прямої дії. Поряд з іншими питаннями в ній особливу увагу звернено на місце і роль у національній економіці найважливіших чинників:

- земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси в межах території є об'єктами права власності українського народу;

- кожен має право на працю, відпочинок, соціальний захист, життя, охорону здоров'я, освіту, достатній життєвий рівень для себе та сім'ї (відповідне харчування, одяг і житло);

- кожен має право на підприємницьку, без виявів монополізму, діяльність, не заборонену законами.

Конституція України не конкретизує виробничі та соціальні відносини в державі. Це здійснюють так звані підконституційні закони, які охоплюють питання, що виникають у виробничій і соціальній сферах. Ці нормативно-правові документи мають динамічний характер, вони удосконалюються та доповнюються в силу змін в економічній ситуації, соціальній сфері, політичному становищі країни тощо. Загалом Конституція та закони становлять інститути права.

За функціональним призначенням закони поділяють на кілька спрямувань:

1) Закони, що регулюють відносини приватизації:

- "Про приватизацію майна державних підприємств";

- "Про приватизаційні папери";

- "Про приватизацію невеликих державних підприємств" та ін.;

2) Закони, що регулюють відносини у сфері ринкових послуг:

- "Про інноваційну діяльність";

- "Про товарну біржу";

- "Про банки і банківську діяльність" тощо;

3) Закони, що регулюють виробничі відносини:

- "Про інвестиції";

- "Про господарські товариства";

- "Про банкрутство";

4) Закони, що регулюють відносини у соціальній сфері:

- "Про підвищення соціальних гарантій для тих, хто працює";

- "Про працю і її оплату";

- "Про індексацію доходів грішми населення" та ін. Також щорічно приймається Закон України "Про Державний

бюджет".

До складу інститутів управління входять інститут законодавчої, господарської та законогарантійної влади.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України, до повноважень якої з питань економіки та соціальної сфери належать:

- затвердження загальнодержавних програм економічного, інноваційного, соціального розвитку, охорони довкілля;

- схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- затвердження Державного бюджету тощо.

Інститут господарської влади представлений Кабінетом Міністрів України, який згідно з Конституцією є найвищим господарським органом у системі управління економікою. В господарській діяльності Кабінет Міністрів відповідно до законів співпрацює з обласними та районними державними адміністраціями, органами місцевої влади в містах та сільських населених пунктах. Серед його напрямів діяльності визначають:

- розробку проекту Закону "Про Державний бюджет України", забезпечення виконання цього бюджету;

- фінансове і матеріальне забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності, здійснення внутрішньої і зовнішньої економічної політики;

- надання рівних умов розвитку всім формам власності;

- управління об'єктами державної власності та ін.

Інститут законо гарантійної влади, представлений Президентом України, гарантує конституційний лад у державі. Президент є главою держави і виступає від її імені. Водночас він є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. До сфери його впливу належать питання енергетичної безпеки, стабільності національної валюти, залучення прямих іноземних інвестицій, приватизації тощо. ,

Інститут власності, яка визнана найголовнішою економічною категорією, складається з двох інститутів - приватної та неприватної власності.

Інститут приватної власності може функціонувати в таких формах, як:

- індивідуальна - власником є одна особа;

- сімейна - власниками є члени сім'ї;

- колективна (корпоративна) - приватні власники здійснюють колективне управління.

Кожна людина має право бути власником засобів виробництва і результатів праці.

Інститут неприватної власності передбачає наявність суспільного чи колективного власника. При цьому власність має такі форми:

- державна - власником є держава (в Україні це Фонд державного майна);

- комунальна (муніципальна) - власником є міська (селищна, сільська) рада;

- кооперативна - власником є кооператив;

- колективна (змішана) - приватні та неприватні власники передають свою власність у колективне управління.

Інституціональні зміни можна класифікувати за такими ознаками (рис. 5.1).

Рис, 5.1. Класифікація інституціональних змін

Інституціональні зміни можуть бути розмежовані на дискретні та поступові, або інкрементні. Перші пов'язані зі змінами відповідних формальних обмежень, що належать до рівня інституціонального середовища людських взаємин, другі - зі змінами інституціональних угод, локальних неформальних правил поведінки.

Важливим для характеристики інституціональних змін, які відбуваються в Україні, є їх поділ на спонтанні та цілеспрямовані. Спонтанні - це зміни, що реалізуються без задуму їх здійснення. Так, якщо випадкове відхилення від поведінкового зразка, що принесло суб'єкту вигоду, не завдасть шкоди, а отже, йому не протидіятимуть, пошириться серед учасників ситуації, матиме місце спонтанна інституціональна зміна. Цілеспрямовані зміни у навпаки, відбуваються відповідно до певного свідомо розробленого плану. Розрізняють також змішані інституціональні зміни, тобто вони з'являються випадково, а потім цілеспрямовано поширюються. Прикладом таких змін є коригування правового поля на основі прецедентних судових рішень щодо нових конфліктних ситуацій, впровадження яких у практику забезпечується механізмами судової гілки державної влади.

Інституціональні зміни класифікують за причинами виникнення. Зважаючи на загальну схему змін, можна сказати, що вони пов'язані з зовнішніми стресами, а також із внутрішніми стимулами до змін "правил гри", які з'являються серед зацікавлених груп осіб. В результаті відбуваються не лише інституціональні зміни, унаслідок яких поліпшуються умови створення вартості, але і ті, що їх погіршують. Прикладом останніх можуть бути адміністративні бар'єри в економіці.

Є також індуковані інституціональні зміни, коли екзогенні фактори змінюються в одній сфері суспільного життя, а зміни реалізуються в іншій. Тому під час проведення економічних реформ слід враховувати, що зиск від можливої зміни, яка сприяє нарощуванню створеної вартості, отримуватимуть одні суб'єкти економіки, а витрати, пов'язані зі здійсненням цієї зміни, - інші, що може перешкодити її реалізації.

Перехідний етап економіки при його розгляді в інституціональному аспекті характеризується нерівновагою, що відображає дискретний тип відповідних змін. Ознаками цього стану є діяльність інституціонального ринку, на якому пропонуються і мають попит "правила гри", що належать до різних типів обміну, а також значна частка неформальних обмежень поведінки. Постійне відтворення цих ознак дає підстави стверджувати про стаціонарний перехідний стан економіки.

Розрізняють такі варіанти здійснення інституціональних перетворень перехідних економік:

- екстремальні, що пов'язані з переходом до нової інституціональної структури за досить короткий період часу, що викликає не завжди адекватну реакцію суб'єктів господарської діяльності;

- граничні - додаткові перетворення інституціональних структур;

- комбіновані, що припускають багатоплановий вибір альтернатив і враховують конкретні механізми вибору залежно від перебування соціально-економічної системи на стійкому чи нестабільному етапі розвитку.

Вибір конкретного спрямування проведення інституціональних змін визначається інтенсивністю взаємодії між індивідами, підприємствами та організаціями і державою, характером і силою явищ та перетворень, що виходять із внутрішнього чи зовнішнього середовища, мотивацією суб'єктів економіки, рівнем їх інформованості щодо варіантів у напрямі проведення інституціональних реформ, а також величиною позитивних синергетичних ефектів.

Головні складові ринкових перетворень у взаємозв'язку з інституціональними цілями та організаційними заходами, спрямованими на їх досягнення, розглянуто в табл. 5 .1.

Таблиця 5.1. Основні складові системних ринкових перетворень

Закінчення табл. 5.1

Необхідною умовою політики інституціональних змін є те, що вони не повинні мати хаотичний, стихійний характер, оскільки це може призвести до колапсу інститутів, не повинні бути надто швидкими, але й не відставати від завдань через занадто повільні дії. Відставання інституціональних змін від конкретних заходів економічної політики поглиблюватиме антагоністичні суперечності в суспільстві, а не сприятиме вдосконаленню ринкового середовища.

Важливим завданням інститутів, які здійснюють трансформацію, є згладжування суперечностей (антагоністичних, національних та ін.) усередині економічної системи.

Складовою такого згладжування є виявлення першопричин деструкційних тенденцій, які можуть спричинити революційні перетворення. При цьому інтегруючим елементом виступає колективний рефлекс, тобто людський чинник є визначальним фактором системних позитивів чи негативів як у національній економіці, так і в її окремих секторах.

Сучасна інституціональна структура національної економіки України певною мірою не відповідає новим викликам перетворень, що пов'язано із значними системними суперечностями, які виникають у результаті низької пристосованості до сучасних ринкових реалій інститутів, що залишились від командно-адміністративної системи централізованого управління, та слабкою здатністю активно входити у відтворювальний процес інститутів, породжених ринковою економікою.

Основною проблемою економіки України є брак інституційного соціально-економічного порядку, що залежить від загальної моральної свідомості учасників ринку та формальних правил поведінки, яких слід дотримуватись кожному учаснику, оскільки вони є частиною ментальності і культурною складовою нації. В противному разі маємо порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати в процесі контрактації.