Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 7.2. Ринок факторів виробництва: праця, капітал, земля

Ринки ресурсів і ринки готових товарів мають багато загальних рис з погляду принципі в їх самоорганізації та встановлення рівноваги. Проте деякі відмінності все ж таки є, і вони накладають певну специфіку на механізм їх функціонування.

Ринок праці" це система економічних, соціальних, організаційних і правових заходів та інструментів для координації і регулювання розподілу та використання робочої сили Як і будь-який ринок, ринок праці характеризується попитом І пропозицією, кон'юнктурою, резервом робочої сили. Основними суб'єктами ринку праці є:

- партнери у трудових відносинах - роботодавець та найманий працівник. Роботодавець - це особа, яка керує власним підприємством, фірмою, а також особа, яка здійснює діяльність на самостійній основі, а також людина, яка працює на власному підприємстві, постійно використовуючи найманих працівників. Найманий працівник - це особа, яка уклала трудовий договір з підприємством про умови праці та її оплати;

- посередники у відносинах між роботодавцем і найманим працівником - представники держави і органи влади, які забезпечують взаємодію між попитом і пропозицією робочої сили, контроль за дотриманням законів;

- представники інтересів працівників і роботодавців громадські організації (профспілки, асоціації або союзи).

Ринок праці може бути:

- відкритим, якщо більшість людей, які шукають роботу, працевлаштовується самостійно - за оголошенням або іншою Інформацією;

- фіксованим (упорядкованим), якщо більшість людей знаходить робоче місце за посередництвом організації з працевлаштування (служби зайнятості, біржі праці).

За територіальною ознакою ринок праці поділяється на:

o місцевий (регіональний);

o внутрішній (національний);

o зовнішній (світовий) ринок.

Оцінюючи ситуацію на ринку праці, розглядають такі категорії населення:

- економічно активне населення - частина населення віком 15-70 років, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг;

- зайняте населення, тобто та його частина, яка постійно виконує роботу на підприємствах, в організаціях, закладах за заробітну плату. До цієї групи населення не належать особи, які виконують роботу за допомогою власних засобів праці (рибалки, мисливці, селяни-одноосібники, дрібні ремісники та ін.);

- працездатне населення, тобто ті, хто за віком і станом здоров'я здатен працювати у різних сферах економіки;

- безробітні - частина населення, яка тимчасово не працює, але готова постати до роботи і займається пошуком роботи різними способами;

- економічно неактивне населення - частина населення (незалежно від віку), яка не підпадає під категорію економічно активних, тобто не належить до зайнятого і безробітного: домогосподарки, непрацюючі інваліди, учні і студенти працездатного віку, які не працюють і не шукають роботу, а також пенсіонери, які не працюють.

Історично склалися два "чисті" варіанти ринку робочої сили і зайнятості. Перший - ринок робочої сили з обмеженим попитом; другий - з обмеженими ресурсами. Класичний приклад першого - ринок країн, що розвиваються. Ринок робочої сили з обмеженим попитом також завжди має великий резерв робочої сили. Дійовим Інструментом ринку робочої сили є біржі праці.

Ринок капіталу-це група взаємозв'язаних ринків на яких формуються попит, пропонування та ціни на фінансові інструменти, зокрема ті, базовим активом яких є енергетичні та товарно-сировинні ресурси, а також відбувається перерозподіл вільних коштів інвесторів на користь тих суб'єктів, які мають у них потребу.

Ринки капіталу включають в себе ринок цінних паперів (фондовий ринок) та інших фінансових інструментів (крім інструментів грошового ринку).

Починаючи з 1995 року ідо цього часу, ринки капіталу в Україні розвиваються дискретно і фрагментарно, недостатньо виконують основні свої функції - зосередження попиту та пропонування інвестиційного капіталу, формування справедливих ринкових цін, використання фінансових інструментів для забезпечення розвитку економіки.

На ринках капіталу накопичилися проблеми, які потребують невідкладного розв'язання. Насамперед, це стосується розвитку інфраструктури ринків капіталу, зосередження укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондових біржах та Інших організаторах торгівлі цінними паперами, розбудови Національної депозитарної системи, вдосконалення механізму захисту прав інвесторів і системи розкриття інформації на ринку цінних паперів, випуску та обігу фінансових інструментів.

Ринки капіталу України суттєво відстають за середньостатистичними показниками від відповідних показників Російської Федерації. Польщі та Угорщини. Співвідношення капіталізації ринку акцій до ВВП у 2006 році в цих країнах становить 69 відсотків, тоді як в Україні -41,6 відсотка, а в країнах Західної Європи (Німеччина. Франція, Греція. Ірландія, Великобританія та Іспанія) -108 відсотків.

Середнє співвідношення обсягу торгів акціями на організованому ринку до капіталізації, що є однією з основних характеристик ліквідності ринку, в Російській Федерації, Польщі та Угорщині у 2006 році становило 58 відсотків, а в Україні - 3,1 відсотка.

Україна має всі об'єктивні передумови для динамічного поступу до цивілізованих ринків капіталу, але ті проблеми, які постійно виникають через недосконалість та безсистемність реформ, несумісність економічних методів управління І закономірностей розвитку ринкових структур, значні недоліки в правовому забезпеченні розвитку ринку цінних паперів та інших фінансових інструментів, справляють негативний вплив на економічний стан країни, позначаються на формуванні економічної політики і фінансовій безпеці держави.

Основними причинами відставання національних ринків капіталу є:

- відсутність скоординованої державної політики, спрямованої на перетворення ринків капіталу в один із головних механізмів реалізації інвестиційного потенціалу національної економіки;

- недосконалість законодавства, що регулює діяльність на ринках капіталу;

- недостатньо сформована інфраструктура ринків капіталу;

- наявність проблем у корпоративному секторі та незахищеність прав інвесторів;

- низький рівень торговельної активності на вітчизняному ринку акцій унаслідок того, що контрольні пакети акцій належать великим власникам, які не зацікавлені у додаткових їх випусках;

- нерозвинутість сектора інституційних інвесторів, зокрема відсутність інвестиційних банків, потужних Інвестиційних компаній, страхових компаній зі спеціалізацією на інвестиційному страхуванні, венчурних фондів інноваційного спрямування;

- недостатнє висвітлення інформації про емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів, ризиків стосовно фінансових інструментів, що перешкоджає оцінці інвестором реальної вартості і потенціалу українських підприємств, прийняттю ним інвестиційних рішень;

- відсутність належної концентрації торгівлі цінними паперами та іншими фінансовими інструментами в системі біржової торгівлі.

З метою забезпечення конкурентоспроможності ринків капіталу в Україні було створено Державну цільову економічну програму модернізації ринків капіталу шляхом проведення правового, Інституційного і технологічного реформування ринків капіталу в усіх його складових - ринку цінних паперів та Інших фінансових інструментів (крім Інструментів грошового ринку). В результаті виконання завдань Програми створюватимуться такі умови для фінансово-економічних відносин, за яких забезпечуватиметься безперешкодний рух та обслуговування вільних грошових коштів, перетворення їх в інвестиційний капітал, що приносить прибуток, забезпечує розвиток економіки в цілому, насамперед через її інноваційний розвиток. Мета Програми відповідає пріоритетним напрямам державної політики, визначеним у нормативно-правових актах.

Оптимальний варіант розв'язання проблеми модернізації ринків капіталу в Україні визначається на основі порівняльного аналізу розвитку світових ринків капіталу Світові ринки капіталу протягом останнього десятиріччя стрімко модернізувалися за всіма напрямами їх функціонування - правовим, інституційним та технологічним. Основними світовими тенденціями розвитку ринків капіталу є:

- створення глобальних торговельних І розрахунково-клірингових систем для обслуговування світової торгівлі;

- підвищення рівня використання новітніх інформаційних та фінансових технологій, впровадження фінансового інжинірингу;

■ універсалізація діяльності фінансових установ (як банківських, так і небанківських), внаслідок чого увага приділяється передусім якості, швидкості та мінімальній ризикованості послуг, а не спеціалізації цих установ за видами фінансових послуг;

- зростання ролі інституційних інвесторів (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній тощо) у здійсненні фінансових інвестицій через ринки капіталу;

- комерціалізація центральних ринкових інституцій, тобто остаточний перехід від публічних форм управління системоутворюючими організаціями до приватних;

- консолідація корпоратизованих інституцій інфраструктури ринків капіталу, яка відбувається згідно з утвореною природним шляхом формою того чи іншого регульованого ринку (горизонтальна консолідація), що має здебільшого наднаціональний характер, або здійснювана за ініціативою держави і за згодою учасників ринків у межах однієї країни (вертикальна консолідація);

- консолідація системи державного регулювання всіма складовими ринків капіталу, що завершилася в багатьох країнах утворенням єдиного державного органу консолідованого нагляду за фінансовими послугами і ринками, з одночасною де регуляцією окремих складових ринків капіталу та посиленням їх саморегулювання.

Альтернативними варіантами формування ринків капіталу можуть бути:

1) варіант пасивної державної політики, що передбачає невтручання держави у розвиток ринків капіталу та надання пріоритету законам ринку;

2) варіант залучення іноземних коштів, що передбачає відкриття ринку для притоку іноземного фінансового капіталу без будь-яких законодавчих обмежень на впровадження в Україні іноземними інвесторами сучасних технологій та інституцій;

3) варіант, що передбачає активну участь держави у регулюванні розвитку ринків капіталу і дасть можливість забезпечити конкурентоспроможність національної економіки та її сталий розвиток.

Варіанти пасивної державної політики або залучення іноземних коштів означають остаточну втрату конкурентоспроможності і поглинання ринку капіталів України більш структурованими І капіталізованими ринками Росії, Близького Сходу або географічно близьких країн Європейського Союзу. Отже, варіант, що передбачає активну участь держави у регулюванні розвитку ринків капіталу та забезпечить реальний сектор економіки необхідними фінансовими ресурсами, є найбільш прийнятним.

Модернізація ринків капіталу повинна ґрунтуватися на одночасному розв'язанні на законодавчому, інституційному та технологічному рівнях таких завдань:

- проведення інституційної реформи ринків капіталу, що передбачає творення нових потужних фінансових інститутів (інвестиційних компаній та інвестиційних банків), підвищення ролі інститутів спільного інвестування, пенсійних фондів і страхових компаній для акумуляції сукупних національних накопичень та їх спрямування в реальний сектор економіки;

- консолідація біржової системи України на принципах регульованих ринків, передбачених Директивами Європейського Союзу;

- завершення розбудови Національної депозитарної системи з урахуванням світового досвіду інтеграції обліково-розрахункової інфраструктури;

- вдосконалення системи захисту прав інвесторів, корпоративного законодавства, способів оприлюднення інформації для громадян-інвесторів та професійних користувачів;

- забезпечення розвитку фінансових інструментів як об'єктів розміщення інвестиційних ресурсів, у тому числі шляхом розбудови ринків похідних фінансових інструментів (деривативів), законодавчого вдосконалення умов провадження діяльності з рейтингування, зокрема на основі добровільності проведення рейтингових оцінок;

- забезпечення податкового стимулювання ринків капіталу;

- реформування системи державного регулювання ринків капіталу на засадах консолідованого пруденційного нагляду за діяльністю фінансових установ. В результаті виконання Програми передбачається консолідація біржової та депозитарної систем на принципах регульованих ринків ЄС та світового досвіду інтеграції обліково-розрахункової Інфраструктури, в результаті чого будуть створені:

- єдина національна фондова біржа;

- центральний депозитарій цінних паперів;

- централізована клірингова палата;

- електронні торговельно-інформаційні системи, що увійдуть до складу торговельної платформи, та система передачі і обробки даних;

- суттєве та якісне збільшення розмірів організованого сегменту ринків капіталу, а саме:

- сформується публічний ринок акцій і водночас відбудеться значне підвищення капіталізації організованого ринку відносно внутрішнього валового продукту із суттєвим збільшенням кількості приватних та публічних компаній (включаючи іноземні компанії), активи яких перебувають в обігу на регульованому ринку;

- співвідношення капіталізації ринку акцій до внутрішнього валового продукту досягне у 2012 році не менш як 60-70 відсотків.

Ринок землі Як було сказано раніше, термін "земля" вживається в широкому сенсі слова, тобто охоплює всі корисності, які дані природою в певному обсязі і над пропозицією яких людина не владна, чи то сама земля, водні ресурси або корисні копалини.

В умовах ринкової економіки земля набуває товарної форми: вона купується і продається. На землю пред'являється попит, так само, як і на інші чинники виробництва - працю і капітал. У зв'язку з цим важливо з'ясувати, чим же визначається ціна землі. Якщо земельну ділянку розглядати як капітальне благо, що приносить потік доходів, то стає зрозуміло, що ціна землі залежить від двох величин:

- розмірів земельної ренти, яку можна отримувати, ставши власником даної ділянки;

- ставки позикового відсотка.

Покупець земельної ділянки прагне придбати ЇЇ не заради ґрунту як такого, а заради тієї ренти, того постійного щорічного доходу, який приносить земля. Тобто тут купується право на отримання регулярного доходу протягом невизначеного періоду часу.

У зв'язку з цим стає зрозумілим залучення розміру позичкового відсотка для визначення ціни землі. Адже в економічній теорії все, що приносить дохід, розглядається як капітал. Власник грошей, маючи певну суму, може покласти її в банк і отримати дохід у вигляді відсотка. Але він може і витратити ці гроші на покупку земельної ділянки. Отже, ціна землі повинна розраховуватися як дисконтована вартість, за аналогією з придбанням будь-якого капітального блага, що приносить регулярний дохід. Формула поточної дисконтованої вартості землі буде рівна;

VP = розмір орендної плати - ренти * 100%

величина позикового відсотка

З цієї формули видно, що ціна землі буде зростати, якщо збільшується розмір ренти 1 падати, якщо підвищується норма відсотка.

Дане визначення ціни землі є теоретичним. На практиці ціна землі залежить від безлічі чинників, що впливають на попит І пропозицію земельних ділянок. Наприклад, зростання ціни на землю може пояснюватися попитом, що росте, на неї для несільськогосподарських цілей. Різко зростає попит на землю (і взагалі на нерухомість) в умовах інфляції і особливо гіперінфляції, а це веде відповідно до зростання ціни землі.

На сьогодні в Україні існують декілька проблем, що гальмують розвиток земельного ринку. По-перше, це непрозорість механізмів відведення ділянок і операцій з ними; часте дублювання функцій земельних комісій міських рад і спроби створення різноманітних додаткових органів типу земельних палат тільки збільшують корупційний фон, що фактично став національною рисою. По-друге, надмірна складність місцевих фінансових механізмів, яким із метою оптимізації збору податків надали спотворених форм, призводить до недовіри іноземних інвесторів. По-третє, існують значні обмеження щодо використання певних категорій земель. Особливо це стосується земель сільськогосподарського призначення. Наприклад, іноземні громадяни можуть мати земельні ділянки для особистого сільського господарювання тільки на умовах оренди. Іноземні юридичні особи можуть отримати право власності тільки на земельні ділянки несільськогосподарського призначення і тільки під час придбання об'єктів нерухомого майна, а також для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності (в межах населених пунктів)24.

Земельний кодекс України забезпечує раціональне використання й охорону земель і передбачає штрафні санкції, а також потенційні можливості зміни цільового призначення ділянки з метою підвищення раціональності її використання. Перспектива ринку землі полягає у формуванні базових принципів оцінки вартості й призначення земель із використанням зонування територій. Крім того, важливу роль повинні відігравати фінансові інституції (біржі та банки), через які відбиватиметься активна купівля-продаж ділянок і які нестимуть солідарну відповідальність із питань початкових прав власності (можливо, пропонуватимуть титульне страхування). Не секрет, що земельні торги в нас не є публічними, тож часто аукціони проходять за попередньої домовленості учасників. Майбутнє - за такими фінансовими інструментами, як іпотека, яка здатна підвищити прозорість земельних відносин. Вона повинна стати об'єднувальною ланкою між землею як економічною категорією і фінансовим ринком. Предметом іпотеки може бути і право оренди або землекористування, яке в рамках закону визначається як нерухомість.