Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 12.1. Грошова система і грошово-кредитна політика

12.1. Грошова система і грошово-кредитна політика

12.2. Інфляція в національній економіці

12.3. Цінове регулювання економіки

12.4. Валютний контроль у національній економіці

12.1. Грошова система і грошово-кредитна політика

Важлива роль у державному регулюванні економіки належить грошово-кредитній політиці як діяльності держави, спрямованій на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до поставлених цілей.

Об'єктом грошово-кредитної політики є пропозиція та попит на грошовому ринку. Обіг грошової маси (монет 1 паперових грошей), чеки, що створюються на основі депозитних вкладів у комерційних банках, та Інші фінансові документи і платіжні засоби становлять грошову систему країни. Вона історично сформована в кожній країні і є законодавчо встановленою формою організації грошового обігу. Держава визначає грошову одиницю, масштаб цін, види грошових знаків в обігу та порядок їх емісії, характер забезпечення грошей, форми безготівкового платіжного обігу, курс національної валюти.

Суб'єктом грошово-кредитної політики є Центральний банк України. Регулювання грошового обігу - головна функція центрального банку в усіх країнах світу з метою створення нормальних умов для ефективного функціонування суб'єктів економіки. Воно передбачає відслідкування не лише загальної кількості, але

й пропорцій між видами грошей. Інколи (в необхідних випадках) центральний банк, регулюючи грошовий обіг, використовує прямі дії на грошовому ринку шляхом емісії грошових знаків чи випуску нових боргових зобов'язань. Проте основною формою регулювання грошового ринку з боку центрального банку в умовах ринкової економіки є непрямий вплив на грошовий обіг через комерційні банки та інші кредитні інститути.

Для регулювання грошової пропозиції в світовій економічній практиці використовуються операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки процента і нормативу обов'язкових резервів комерційних банків. Шляхом купівлі чи продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів центральний банк може або здійснити вливання грошових резервів у грошово-кредитну систему країни, або частково їх вилучити. Зміною облікової ставки процента міжбанківський кредит, що надається центральним банком для комерційних банків, можна зробити дорогим або дешевим. Зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків призводить або до скорочення, або до збільшення надлишкових резервів і до відповідної зміни грошової пропозиції.

Грошово-кредитна політика являє собою частину, один з елементів загальної економічної політики держави І визначається пріоритетами і цілями уряду. Кінцевою метою зазвичай є: стабільність економічного зростання, низький рівень безробіття, низька інфляція, стабільність цін, стійкий платіжний баланс. Серед цілей грошово-кредитної політики держави виділяються довгострокові (безінфляційна економіка в умовах відсутності безробіття) та короткострокові (підтримка певного рівня грошової маси в обігу, розміру банківських резервів і облікової ставки проценту).

З приводу впливу грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому виділяється протистояння двох концепцій: неокейнсіанської та монетаристської. Якщо кейнсіанці вважають грошово-кредитну політику другорядним засобом стабілізації економіки порівняно із бюджетно-податковою, то монетаристи стверджують, що загальний стан економіки безпосередньо залежить від грошової пропозиції.

Грошово-кредитне регулювання полягає у впливі держави на грошовий обіг, обсяг грошової маси та ціну кредиту. Держава через центральний банк здатна регулювати емісію, загальну грошову масу, встановлювати граничні ставки банківського позичкового процента і впливати через облікову ставку, норму резервування та інші нормативи, що встановлюються центральним банком, надавати пільгові позички, випускати облігації та інші цінні папери. Таке регулювання здатне зміняти грошові потоки і нагромадження і, тим самим, впливати на економічні процеси, боротися з високим рівнем Інфляції.

Політика НБУ як суб'єкта грошово-кредитної політики в Україні в останні роки спрямована на підтримання купівельної спроможності гривні, стабілізацію фінансових ринків та розвиток банківської системи, що відобразилося у зростанні реальних грошей в економіці з метою задоволення попиту на гроші, який виник у результаті активізації економічної діяльності в цей період, зростанні кредитування реального сектора економіки. Відбулися позитивні тенденції у структурі грошової маси в напрямі певного скорочення готівки, зростання грошової маси в національній валюті. Така політика відіграла суттєву роль у забезпеченні фінансової стабільності та підтримці економічного зростання.

Сьогодні в світі поширені два підходи до грошово-кредитного регулювання. Перший підхід-більшою мірою розповсюджений у країнах, які мають масштабну економіку. В якості основного цільового орієнтира грошово-кредитної політики приймається граничний рівень інфляції. Інші цільові орієнтири відносно темпів девальвації можуть і не встановлюватися, основним інструментом грошово-кредитної політики виступає норма процента. В умовах другого підходу саме стабільність валютного курсу є найважливішою умовою як для досягнення низьких темпів інфляції, так і для стійкого розвитку зовнішньоекономічної діяльності і економіки в цілому. Цей підхід більш широко застосовується в невеликих країнах, економіка яких характеризується високим ступеннем відкритості (відношення експорту та Імпорту до ВВП при інших рівних умовах об'єктивно вище для малих економік).

Регулювання обсягів кредитування та грошової емісії здійснюється, насамперед, з метою впливу на господарську активність. Основними інструментами такого регулювання виступають процентна політика Національного банку (регулюванням облікової ставки, ставки рефінансування, ломбардної ставки, депозитної ставки), політика резервування (встановленням Національним банком норм обов'язкових резервів комерційних банків), операції на відкритому ринку, рефінансування банків та валютне регулювання.

Так, коли економічна ситуація в країні характеризується депресією і держава зацікавлена в активізації підприємницької діяльності. Центральний банк може піти на зниження процентних ставок (політика дешевих грошей) за своїми кредитами. Ці заходи викличуть зростання депозитів банків. Збільшення грошової маси в комерційній мережі проявиться у більш дешевих кредитних грошах. Доступний кредит, низький процент за позиками, облігаціями і закладними створюють сприятливі умови потенційним інвесторам (підприємцям, уряду, населенню) для здійснення інвестицій у виробництво, соціальну сферу та купівлю в кредит предметів довготривалого користування. Підвищення облікової ставки (політика дорогих грошей) знижує попит на кредити, гальмує господарську активність.

Політика регулювання норми резервів - це інструмент контролю державою за обсягом банківських депозитів І сукупною кредитною грошовою масою. Встановлення обов'язкових мінімальних резервів комерційних банків являє собою мінімальну гарантію стабільності банківської системи і має на меті не допустити кризи неплатежів, компенсацію дрібних і середніх внесків вкладників, підтримку резервів центрального банку.

По мірі того, яку держави з'являється необхідність отримання процесу кредитування в країні. Центральний банк підвищує тією чи Іншою мірою норми обов'язкових резервів, внаслідок чого скорочуються сукупні банківські гроші. Наслідком такої політики буде скорочення сукупного кредиту. Це призведе до зменшення Його доступності через зростання вартості. Норма банківського кредитного процента як для підприємців, так і для населення при цьому зросте, приватне і державне інвестування скоротиться. Зниження норми обов'язкових резервів призводить до зростання розмірів реального капіталу в розпорядженні банків, що означає додаткове влиття капіталів в економіку і стимулюватиме ділову активність.

Світовий досвід свідчить, що резерви використовують для вирішення довготривалих проблем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. При цьому для підтримки ліквідності й ефективного регулювання норми резервування не повинні бути високими. Для розвинутих країн спостерігається тенденція до мінімізації (1-2 %) або повного скасування резервних норм за строковими вкладами. Така ж тенденція характерна І для постсоціалістичних країн. Наприклад, у Чехії - за строковими депозитами - 2 %, за депозитами до запитання - 8 %: в Росії - відповідно 5 і 5 %. В Україні норми резервування також знижуються, що поступово розширює можливості для кредитування.

Ще один інструмент регулювання грошової маси - операції Центрального банку на відкритому (фондовому) ринку. Здійснення таких операцій означає зміну позичкового капіталу в країні шляхом купівлі або продажу Центральним банком цінних паперів юридичних чи фізичних осіб. ЦІ операції тісно пов'язані з функціонуванням ринку цінних паперів. Купуючи чи продаючи державні цінні папери (процентні державні облігації) на їх ринку. Центральний банк здатен обмежувати чи звільняти кредитні ресурси комерційних банків. Якщо держава хоче дещо знизити Інфляцію, обмежити вільну грошову масу, то Центральний банк може "викинути" на відкритий ринок певну кількість державних облігацій з метою спрямування на їх купівлю вільних грошей. Ринкова ціна облігацій знизиться, дохідність за ними збільшиться, і інвесторам з урахуванням доходів через купони стане більш вигідно купляти державні облігації, ніж Інші цінні папери, наприклад, акції. Таким чином, кошти інвесторів будуть "зв'язані", в тому числі зв'язаними стануть і банківські гроші, що викличе ланцюгову реакцію по всій банківській системі. Але. природно, що в подальшому Центральному банку буде необхідно сплачувати відсотки за облігаціями і потім їх викупляти, що вимагатиме додаткових бюджетних коштів. Тому емісія державних цінних паперів тільки тимчасово здатна зменшити Інфляцію.

Неодмінною умовою успішного реформування ВІТЧИЗНЯНОЇ грошово-кредитної системи є здійснення державою зваженої, послідовної та здійснюваної на єдиних принципах політики, створення умов для розвитку ринку банківських послуг на основі здорової галузевої і міжгалузевої конкуренції, невтручання (окрім випадків, передбачених чинним законодавством) в оперативну діяльність банківських установ, уникнення прийняття рішень під політичним тиском чи лобіювання інтересів окремих господарюючих суб'єктів, створення рівних для банків усіх організаційно-правових форм, а також всебічного розвитку конкурентного середовища. Така політика має базуватися на зміцненні ринкових засад діяльності комерційних банків на основі формування адекватної нормативно-правової бази з одночасним посиленням контролю за виконанням вимог чинного законодавства та нормативних актів.