Національна економіка - Старостенко Г.Г. - ТЕМА 13. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

13.1 .Тенденції і фактори міжнародної економічної інтеграції

13.2. Форми і механізми інтеграції

13.3. Інтеграція України у світовий простір

13.1. Тенденції і фактори міжнародної економічної інтеграції

Характерною особливістю розвитку світової економіки 1 системи міжнародних відносин в останній чверті XX ст. та на початку XXI ст. є перетворення світового господарства в систему взаємопов'язаних національних економік та їх об'єднань, що розвиваються на основі регулюючих впливів з боку міжнародних економічних організацій, транснаціональних компаній (ТНК), фінансово-промислових груп (ФПГ) та урядів. Сьогодні ТНК практично відбирають у держави функції розв'язання економічних проблем та досягнення взаємозалежності і взаємодоповненості. У міжнародній торгівлі їх частка перевищує 50 %, а в експорті та імпорті окремих країн досягає 80 %.

Інтернаціоналізація господарської діяльності це процес об'єднання окремих країн на основі раціонального міждержавного розподілу праці і формування стійких зв'язків у різних формах: торгівлі товарами та послугами, вивозу капіталу, науково-технічної взаємодії, виробничого кооперування, міграції робочої сили. В її ході відбувається взаємозв'язок процесів відтворення, формування тісних господарських, науково-виробничих та торгових зв'язків, що забезпечує сприятливі умови для кожної країни, яка бере в ній участь. На основі інтернаціоналізації продуктивного капіталу сформувалися міцні ТНК, ФПГ, посилилася міжкраїнова та світогосподарська інтеграція (табл. 13.1).

Таблиця 13.1

Фактори розвитку міжнародної економічної янтеграції

Основними чинниками інтеграції є: близькість рівнів економічного розвитку та рівня ринкової зрілості країн, які інтегруються; географічна близькість, наявність загальної межі і тісних економічних зв'язків, що склалися Історично; спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами в певних сферах (фінансів, регулювання економіки, політичної співпраці тощо); демонстраційний ефект і економічні зрушення. У різних регіонах світу сформувалося декілька десятків інтеграційних об'єднань. Вони істотно відрізняються за характером відносин, організаційними формами, результатами господарської діяльності. Одне з них - Європейський союз (ЄС). основи якого в 1957 р. сформували шість західноєвропейських країн (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди. ФРН, Франція). З часом ЄС розширювався завдяки залученню нових держав. Станом на 2009 рік до ЄС входять 27 країн-членів: Австрія. Бельгія, Болгарія, Кіпр (грецька частина), Чеська Республіка, Данія. Естонія. Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція. Угорщина. Ірландія. Італія, Латвія, Литва, Литва, Люксембург, Мальта. Нідерланди. Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія. Іспанія. Швеція, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Країнами-кандидата ми є Македонія, Туреччина, Хорватія.

Серед Інших інтеграційних об'єднань слід виділити: у розвинених країнах - НАФТА (Північна Америка), в країнах, що розвиваються, - МЕРКОСУР у Латинській Америці, в країнах з перехідною економікою - СНД на території колишнього СРСР, АТЕС - азіатський-тихоокеанських регіон. Регіональні об'єднання сприяють глибоким, взаємопромикаючим економічним зв'язкам національних економік різних країн.

У деяких регіонах світу створюються торгові блоки, функціонують організації щодо реалізації спільних проектів. Особливо активно останнім часом діють валютні союзи. Координувати економічну політику в межах обсягів виробництва відповідних товарів і встановлення цін покликані такі асоціації, як ОПЕК, Євроатом т. д. Ці асоціації беруть участь у розробці договорів, їх можливості залежать від особливостей поточної фази відтворення в світовому господарстві, кон'юнктурних коливань, а також від політики торговельно-промислових корпорацій, які монополізують ринок або ціну.

Успіхи європейської інтеграції стимулювали формування інтеграційних об'єднань й у Інших частинах земної кулі. У 1992 р. США, Канада, Мексика підписали угоду про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі. Були створені також Загальний ринок південноамериканського конуса, Західно-Африканський економічний і валютний союз. Південноазіатську асоціацію регіонального співробітництва.

Про глобалізацію інтеграційних процесів свідчить формування Азіатсько-Тихоокеанської економічної співпраці (АТЕС), який об'єднує понад 20 країн.

Розпад СРСР та соціалістичної системи призвів до утворення нових інтеграційних об'єднань - у 1991 р. - Співдружність незалежних держав (СНД), у 1992 р. - Балтійська зона вільної торгівлі (Латвія, Литва, Естонія), у 1992 р.- Центрально-Європейська зона вільної торгівлі (Угорщина, Польща, Словаччина і Чехія), у 2003 р.- Єдиний економічний простір (ЄЕП) - на території України, Білорусії, Росії і Казахстану.

Майже всі інтеграційні об'єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, суть яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, створення сприятливого зовнішньополітичного середовища, пов'язання проблем торгової політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримці молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових. Крім того, економічне зближення країн в регіональних рамках створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної Інтеграції, певною мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн. Інтеграційна взаємодія дає можливість державам-учасникам спільно вирішувати найгостріші соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом'якшення положення на ринку праці), проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств здійснюється з різною інтенсивністю в різних масштабах.

Фундаментальною ознакою сучасної інтернаціоналізації став її новий етап - економічна глобалізація світового розвитку. В останні роки вона особливо активізувалася, про що, зокрема, свідчить перевищення темпів росту експорту товарів та послуг над темпами зростання ВВП. Так, у 1991-2000 рр. середньорічні темпи зростання ВВП у світі становили 3,7 %, а експорту товарів і послуг - 5,6 %. У 2002 р. експорт товарів і послуг досяг у цілому у всіх країнах світу 24 % ВВП, тоді яку 1990 р. становив 19 Уо34.

У 80-90 рр. XX ст. відбулося значне посилення ролі фінансового капіталу. Глобалізовані світові фінанси стали здійснювати ключовий вплив на світову відтворювальну систему. Стрімке зростання кількості різних фінансових інструментів призвело до появи власних джерел розвитку фінансового ринку та швидкого розвитку світової фінансової системи. Експерти консалтингової корпорації РricewaterhouseCoopers прогнозують у найближчі 10 років десятикратне зростання світового ринку капіталів - до 200 трлн дол. У результаті темп росту світової економіки перевищить 20 %. Як повідомляється у прес-релізі компанії, такий прогноз зроблений експертами у галузі управління РricewaterhouseCoopers у дослідженні "Метакапіталізм - революція в електронному бізнесі 1 структурі компаній та ринків XXI століття".

Найбільшим серед усіх інших ринків виявися світовий валютний ринок. Його щоденний обіг становить сотні мільярдів доларів, що в десятки разів перевищує обсяги всіє! світової торгівлі товарами І послугами. Це свідчить про те, що переважна частина валютних операцій не пов'язана безпосередньо з обслуговуванням світової торгівлі, а являє собою фінансові трансферти та спекулятивні операції.

У зв'язку з цим першочергового значення набувають регулювання фінансово-кредитної сфери, боротьба з фінансовими злочинами. Величезні кошти фінансових спекулянтів, що обертаються на світових ринках, здатні завдати великих збитків зусиллям національних урядів у галузі макроекономічної стабілізації, насамперед, на грошово-кредитному та валютному ринках, експортно-імпортних операціях, викликати фінансові кризи. Це вимагає посилення регуляторної діяльності державних інститутів. Необхідні створювати нові інститути для врегулювання фінансових потоків, протидії відмиванню брудних грошей. Для протидії негативним тенденціям важливе формування узгоджених правил та норм у банківській діяльності, посилення контролю за фінансовими перетоками коштів, діяльністю інвестиційних компаній, страхових фірм тощо. Сучасна держава не може ефективно функціонувати, не узгоджуючи свої регуляторні функції з вимогами міжнародної конкурентності, певної уніфікації макроекономічної діяльності, податкової, зовнішньоторговельної, митної політики з Іншими країнами.

Загалом у науці та практиці прийнято розглядати дві моделі зовнішньоекономічного розвитку: експортоорієнтовану та ім-портозамінну. Проте жодна з цих моделей, якщо вона розглядається ізольовано одна від одної, не здатна відповідати специфічним умовам України. Тому оптимальним є гнучке поєднання обох варіантів зовнішньоекономічної стратегії.

Стосовно імпортної політики, та така необхідність викликана тим значенням, яке здатен відіграти імпорту технічній модернізації вітчизняної промисловості, а також інтересами зміцнення економічної безпеки країни. Виділяються два основні завдання, що стоять перед вітчизняним імпортом. Перше - сприяти структурній перебудові й технічному переозброєнню економіки. Друге - забезпечити продукцією, яка або не виробляється в країні, або виробляється в недостатній кількості. На практиці частково виконується друге завдання, однак, насамперед, за рахунок ввозу споживчих товарів, що підриває засади економічної безпеки країни. Для кардинальних змін такої ситуації доцільно у середньостроковій перспективі збільшити імпорт машин, устаткування, передових технологій, життєво важливих для модернізації І структурної перебудови вітчизняної економіки.