Педагогічна етика - Васянович Г.П. - 4.2. Честь і гідність педагога

Моральну самосвідомість педагога характеризують його честь і гідність.

Уперше поняття "честь" і "гідність" спостерігаються в досократиків (Гомер, Гесіод, Солон, Фалес, Пері-андр, Піттак, Анаксімандр, Геракліт, Піфагор). У їхніх творах простежується тенденція до тотожності морально гідної поведінки з поведінкою розумною: "Гордість душі стримуй", "Будь кращим вчинками" (Гомер); "Наклепників очікує безчестя", "Присягу не порушуй" (Гесіод); "Богам - хвала, батькам - честь" (Солон); "Не багатій нечесними засобами" (Фалес); "Насолода тимчасова - честь безсмертна" (Періандр). Загальна справа за часів Гомера була основною в житті члена роду. Відчуття єдності з родом надавало індивіду впевненості у власних силах, гордості від належності до спільноти. Шанобливе ставлення до праці інших людей сприяло формуванню в нього самооцінки, схвалення чи засудження, задоволення чи відрази щодо власних дій. У такий спосіб в індивіда спорадично утвердилися почуття гідності та честі.

Із переходом до рабовласницького суспільства уявлення про честь і гідність радикально змінились. Ці характеристики особистості визначали за її зовнішніми якостями: суспільним становищем, походженням, сферою діяльності тощо. Розум і мудрість, гідне життя для багатьох можновладців часто ставали причиною для наруги і глузувань. Осмислюючи таке ставлення до найвищих людських чеснот, Геракліт зазначив, що основною якістю людини є її внутрішня здатність до мислення, пізнання і морального відродження. Мислення він вважав великою гідністю, а мудрість убачав у правдивих висловлюваннях, здійснених відповідно до людської природи. Гідні людські взаємини позбавлені погорди і зверхності. Виражаючи обурення співвітчизникам, які втратили людську честь і гідність, Геракліт закликав: "Та не залишить вас багатство, ефесці, щоб ви соромились своєю підлістю". Він наголошував, що вчитель є честю нації, його обирає сам Бог. У народу, який не поважає педагогів, відсутнє гідне виховання покоління.

Кодекс честі та гідності особистості сформулювали в школі Піфагора, який визначив нормативність поведінки гідної людини. Він наставляв учнів: "про природу божеств, демонів і героїв говорити і думати з повагою; батьків і наставників шанувати; законам підпорядковуватися", "...втікай від будь-яких хитрощів, відсікай вогнем, залізом і будь-яким засобом від тіла - хворобу, від душі - невігластво, від утроби - розкіш, від міста - заколот, від сім'ї - сварку, від всього, що є, - непомірність".

На ранньому етапі рабовласницького суспільства індивід ще не набув самостійного статусу і підпорядковувався роду, полісу. Тому поняття честі та гідності формувалися відповідно до його становища. Із часом було віднайдено та обґрунтовано критерії незалежності особистості. Це питання вивчали софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продик, Антифонт, Лікофрон, Трасі-мах), які вперше наголосили на важливій ролі освіти, виховання та культури в житті людини. Вони дотримувались погляду, що Бог створив людей рівними і природа нікого не зробила своїм рабом. Вільна від народження людина е досконалою, якщо вихована на засадах честі та гідності. Забезпечити таке виховання може освіта у взаємозв'язку із прагненням особистості до самоосвіти та самовиховання.

Софісти започаткували релятивістський підхід у розумінні сутності честі і гідності. Він розкритий у вислові грецького філософа із Абдер Протагора (прибл. 490-420 до н. е.) "Людина - міра всіх речей". Згідно з ним немає абсолютної істини та об'єктивної цінності в осягненні понять "честь" і "гідність". Проте навчання цим доброчесностям, на думку Протагора, є основним завданням виховання. Честь і гідність людини виявляються не тоді, коли за її вчинками спостерігають інші, а коли вони непомітні і відомі їй. Особистість повинна усвідомлювати їх наявність чи відсутність у своєму характері.

Демокріт вважав, що душа відповідає не лише за тіло, а й за честь та гідність людини. Той, хто живе не за правилами честі, нещасний, адже ці правила мають стати внутрішньою потребою кожної людини. Особистості важливо віднайти і зберегти внутрішню мотивацію честі, регулювати власну поведінку: "Не говори й не роби нічого негідного, навіть якщо ти знаходишся наодинці. Вчись більше соромитись самого себе, ніж інших". Як гідний вчинок не можна применшити чи знівелювати поганим словом, так і негідну дію неможливо виправдати хорошими словами. Лише морально незалежна особистість поціновує честь і гідність, завжди має гарний настрій. "Той, у кого хороший стан духу, - писав Демокріт, - завжди прагне до справедливих і законних справ, і тому він і наяву і у сні залишається радісним, здоровим і необтяженим турботами.

А той, хто не дотримується справедливості і не виконує своїх обов'язків, тому причиняє незадоволення спомин про власні негідні вчинки, і він знаходиться у стані (постійного) страху і самоосуду". Честь і гідність Демократ уважав вищим благом особистості. Не людина існує для честі, а честь для неї, у ній особистість самостверд жується.

Сократ започаткував утилітарний напрям у розумінні честі і гідності. Його суть полягає в тому, що людина із розвиненим почуттям честі та гідності корисна передусім для полісу, держави, друзів і близьких. Водночас це позитивно впливає на саму особистість, оскільки честь виявляє моральну автономію людини, її культуру та переконання. Зовнішній аспект честі має ґрунтуватись на внутрішніх переконаннях. Для Сократа ціннісний смисл життя вищий за саме життя. Гідних і чесних людей він називав щасливими, а несправедливих і негідних - нещасними. Так, у діалозі Платона "Гіппій більший" Сократ висміював зарозумілість учителя Гіппія за те, що він вимірював мудрість кількістю зароблених у процесі навчання грошей. Думки Гіппія суперечливі: він вважав себе найкращим учителем честі та гідності, визнаючи, що менше всього успіху мав у Лакедемоні, де ці якості людини найбільше вшановували. Його самовпевненість, пиха безмежні. Сократ, скромний, уважний у ставленні до своїх учнів, навпаки, не переймався власним матеріальним станом і життєвими вигодами, його цікавила лише Істина. Він іронізував над софістами в їх прагненні мати багато грошей і протиставляв їм наївну простоту древніх мудреців (зокрема, Анаксагора), які виявляли байдужість до грошей. Сократ визнавав високу гідність співрозмовника, кожного разу уважно перевіряючи його судження. Гроші не сприяють формуванню справжніх честі і гідності, але від честі і гідності в людей з'являються гроші, а також усі блага приватного і суспільного життя.

Сократ надавав надзвичайно важливого значення тому, хто виховує в дітей ці якості. Він уважав, що вчитель повинен мати ґрунтовні знання і подавати вихованцям власний приклад гідного життя.

Честь завжди має символізувати прекрасне, оскільки це етична та естетична категорія. Заради честі та гідності Сократ знехтував усім, про що піклується більшість: користю, домашніми справами, військовими чинами, промовами в народних зборах, участю в управлінні тощо. Честь як найкраща чеснота переважає не лише життя, а й смерть. Безчестя чинить той, хто порушує закон і відмовляється від власних внутрішніх переконань.

Після смерті Сократа його учні започаткували кіренську, мегарську і кінічну школи. До кіренської школи належали Арістип, Евгемер, Гегесій, Анніксе-рид, які проповідували гедонізм - філософсько-етичне вчення, прихильники якого метою життя людини вважали розумну насолоду. Пізнати честь і гідність особистість здатна лише керуючись власними відчуттями. Розумна насолода збігається з відчуттям честі і гідності та є природженою здібністю. Однак людина повинна розвивати в собі такі якості. Ці ідеї розвинув Епікур і його послідовники.

Представники мегарської школи (Евклід, Евбулід, Алексін, Стільпон, Діодор Кронос, Епіктет, Філон) своє етичне вчення основували на єдиному благу, яке знаходиться в розумінні особистості. Тому кожна людина, яка підпорядковує свої дії розумній необхідності, є вільною і гідною. Це зумовлює її байдужість до слави і честолюбства.

Школу кініків репрезентували Антисфен, Діоген Синопський, Кратер та Зенон. Честь і гідність вони розглядали не лише залежно від знань, а й від волі та вчинків. На їх думку, ці чесноти позбавлені зовнішньої підпорядкованості. Внутрішня самовдоволеність, відірваність від світу та вміння задовольнятись малим додають честі людини. Натомість слава і почесті є ілюзіями, які суперечать справжнім доброчесностям особистості.

У класичній формі вчення кініків перетворилось на стоїцизм - напрям в античній філософії, що обстоював ідеї стійкості духу, милосердя, доброго ставлення до інших, на яких основувались честь і гідність людини. Його представниками були Сенека, Цицерон, Катов, Марк Аврелій.

Один із найкращих учнів Сократа - Платон, який створив власну школу - академію, де навчалися та виховувалися найобдарованіші і найбільш гідні учні. У своєму вченні, основаному на світі ідей, він наголошував, що в людській душі, навіть якщо вона позбавлена тіла, потенційно закладені блага, вищими із яких е добро, справедливість, честь і гідність. Платон уважав, що душу, яка набула тілесної форми, починають виховувати з народженням дитини; це триває усе життя. Становлення честі і гідності відбувається завдяки постійному самовдосконаленню душі. Набувши гідності, людина стає надійною опорою і захисником держави. Водночас і держава має надавати важливого значення честі та гідності своїх громадян, особливо вчителів. Позбавленою честі він вважав особистість, яка руйнує власну країну, незважаючи на те, на яких щаблях влади вона знаходиться.

Арістотель сформулював натуралістичну концепцію в етиці, яка полягає в тому, що честь і гідність слід шукати в природі людини та її життєдіяльності. У "Нікомаховій етиці" він зазначав: "...шляхетний, оскільки він гідний найбільшої шляхетності, буде, мабуть, і найбільш доброчесним: дійсно, більшого завжди гідний більш доброчесний і найвеличнішого - найбільш доброчесний". Арістотель спостеріг, що за відсутності доброчесності шляхетний у всьому буде лише посміховиськом. Честю він вважав нагороду за доброчесність.

Честь і гідність є наслідком взаємодії розумної та нерозумної душі. Це залежить від того, які звички прищеплюють людям із дитинства, до чого привчають. Внутрішні чинники визначальні в розвитку особистості, натомість зовнішні можуть сприяти або гальмувати його. Кожного разу честь і гідність виявляються різною мірою. Надмірність честі часом призводить до чванства, погорди та зарозумілості, недостатність - до приниження. Отже, найоптимальнішими якостями є поміркованість та виваженість.

Найкраще честь і гідність розкриваються в ставленні до батьків, друзів та інших людей. Неможливо віддати належну честь батькам, проте того, хто шанує їх, вважають добрим. Що б не зробив син, все одно не зробить того, що гідно отримано раніше (від батька), отже, він - вічний боржник. Ті, хто виявляють дружбу відповідно до гідності, є друзями постійними і справжніми. Людина честі захистить від небезпеки свого товариша, ризикуючи власним життям та вважаючи, що негідно за таких обставин залишитись живим. Хто найбільше цінує життєві блага, той найменше цінує душу.

Причинами переходу аристократії в олігархію є пороки управлінців, які розподілили між собою державну власність, знехтувавши власною гідністю, та присвоїли більшість благ, визначили керівні посади між вузьким колом осіб тощо. Це знівелювало гідність серед начальників. Значні матеріальні статки можновладців призвели до втрати ними найвищих духовних цінностей - честі і гідності. Знецінились й інші важливі людські якості.

В епоху Середньовіччя домінував теологічний підхід до визначення честі і гідності особистості. Він указував пріоритет духа над тілом, на якому ґрунтувались культура взагалі і виховання молоді зокрема. У цей період існували дві системи виховання: лицарська і монастирська. Монастирське виховання зосереджувалось у монастирях або при церквах і формувало лише християнські чесноти. Головним завданням учителя було привчити вихованця переборювати тілесні пристрасті і підпорядковувати їх духовним чеснотам. Теоретичні основи монастирського виховання розкрито в працях філософів, отців церкви та педагогів (Орігена, Квінта Тертулліана, Августина Блаженного, Северина Боеція, П'єра Абеляра, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Мейстера Бкхарта та ін.). їх педагогічне кредо формувалось так: Бог е Вчителем учителів і учнів. Він возвеличив людину, яка стала подібна до Нього, і оберігає людську душу і позбавляє її погорди та самолюбства. Любов і віра людини в Бога підносить її честь і гідність.

У морально-дидактичних настановах учителів епохи Середньовіччя визначено такі вимоги до гідної поведінки учнів у щоденному житті: "Прагни лише до того, що справедливе і чесне"; "Нехай не турбує тебе, що щастя іде до негідних"; "Будь кращим від усіх, а якщо не зможеш - йди за кращими"; "Час часові різний, але честь у душі незмінна" (Марк Катон). Ритор і педагог Децій Авсоній (прибл. 310-394) заповідав своєму онукові:

Ти ж бо від нас наслідуєш честь;

То нехай вона буде легкою тобі,

А не тяжкою і дасть тобі сили піднятись

Високо, де готує життя тобі

Власний консульський жереб!

Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265-1321) у своїй творчості возвеличив Вергілія, якого вважав учителем, вплив котрого на формування особистості поета був визначальним.

Законодавчі акти епохи Середньовіччя охороняли честь і гідність педагога. Так, наприкінці XIV ст. іспанський король Енріке П підписав грамоту, у якій наголошувалося, що ніхто не має права протидіяти педагогам у виконанні їх учительських обов'язків; заборонялося притягати педагогів до суду; вони могли користуватись усіма пільгами, які надавали дворянам та лицарям; судді мали розглядати першими справи вчителів; коли приймали педагогів, то були зобов'язані вийти на три кроки вперед, запросити їх сісти і чинити справедливо, інакше на них чекав штраф розміром у тисячу золотих дублонів. Учителям дозволяли носити зброю для самозахисту, тримати чотирьох слуг зі шпагами. Заборонялося примушувати їх до участі в публічних акціях, якщо вони того не бажали. Ті педагоги, які з честю і гідністю виконували свій обов'язок протягом 40 років, мали пільги, що дорівнювали пільгам герцогів, маркізів та графів.

Лицарське виховання, на противагу монастирському, спрямоване на фізичний розвиток особистості. Його ідеалом був лицар - людина фізично здорова, міцна і спритна, яка добре володіє зброєю. В Україні лицарями називали себе запорозькі козаки, наголошуючи на власних правах на волю та військову організацію, козацьку доблесть і воєнне мистецтво. Духовні чесноти лицарів - віра в Бога, вірність і відданість своєму суверенові, хоробрість, шляхетність, чесність, гідність, захист слабких, старих і жінок.

Історію моралі лицарства дослідила польська соціолог і філософ Марія Оссовська (1896-1974) в праці "Лицар і буржуа". Вона підтвердила, що від учителя, який виховував лицаря, вимагали бути взірцем у дотриманні честі і гідності, а також власної фізичної і бойової підготовки. У "Дзеркалі лицаря" Ротера (1460 р.) наголошено на "семи благородних пристрастях", які основувались на фізичному вихованні, а в моральному катехізисі для шляхетної молоді Адама Чарторийського (1774 р.) особливу увагу звернено на такт і делікатність. Згідно з нормами катехізису, лицареві заборонялося підслуховувати тихі розмови двох; розкривати чужі листи; читати папери, розкладені на чужому столі; заглядати через плече, коли хтось читає чи пише певний документ тощо.

До пережитків лицарства належить дуель, яка в деяких європейських країнах (Росія) існувала до Першої світової війни. Лицар не підпорядковувався чужій волі: він бажав захищати свою честь. Нині лицарство відроджується у Львові, Чернівцях, Черкасах, Запоріжжі, Одесі та інших містах України.

Гуманістичного підходу в розумінні честі і гідності людини дотримувалися мислителі, педагоги епохи Відродження і Нового часу: Мішель де Монтевь (1533- 1592), Еразм Роттердамський (1486-1536), Джон Локк (1632-1704), Світторіно да Фельтре (1378-1446), Гуарино да Верона (1374-1460). Проблему гідності вони розглядали як одну з основних у філософських, етичних, естетичних і педагогічних працях. Італійський педагог-гуманіст Джіаноццо Манетті (1396-1459) в трактаті "Про гідність і вищість гідності", італійський філософ Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) у творі "Про гідність людини" проголосили принцип високого покликання людини. Згідно з їхніми поглядами, особистість повинна опиратися не на Бога і своє походження, а лише на себе і власну гідність. Гуманісти критикували феодальне розуміння честі і гідності, які основувалися на знатному походженні. Еразм Роттердамський у "Похвалі глупоті" зазначав, що феодали нічим не відрізняються від ремісників, тільки хизуються походженням, виводять свій родовід від часів Енея, Брута або короля Артура. Крім того, існують дурні, які шанують цих осіб як богів. Також він критикував неві-гласів-учителів, які не лише позбавлені честі і гідності, а й принижують її в учнів.

Діячі епохи Відродження і Нового часу намагались оцінити значення особистості з погляду розуму і вимог людської природи. Англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679) розглянув честь і гідність людини залежно від особистих здібностей та доброчесностей, які утворюють її могутність. Честь можновладців слід поціновувати за благодіяннями і допомогою, які вони надають людям нижчого соціального та матеріального становища. Засудивши насильні дії чиновників, він довів, що втрата ними честі і гідності дуже небезпечна для держави:

"Насилля, яке вони чинять, гноблення і образи не пом'якшуються, а навпаки, поглиблюються високим становищем цих осіб, адже вони менше всього здійснюють це із потреб. Наслідки небезсторонності стосовно знатних людей розгортаються у такому порядку. Непокараність народжує нахабство, нахабство - ненависть, а ненависть породжує зусилля скинути будь-яку знать, що пригнічує, хоча б і ціною загибелі держави".

Гідність людини Т. Гоббс оцінював передусім за її інтелектуальними здібностями. Він уважав, що гідністю є найвище в людині, воно піддається порівнянню. Людям властиві різні інтелектуальні здібності, вони бажають мати найвищий їх рівень, адже за ними оцінюють особистість. Поціновуючи гідність як найвищу чесноту, людям, які нею володіють, надають військових, судейських і державних посад, імен, титулів.

Французький філософ П'єр Бейль (1647-1706) честь і гідність особистості вбачав у її природі. Він стверджував, що у світському розумінні поняття "честь" з'явилося раніше, ніж у релігійному. Спочатку її вважали дорогоцінною для хоробрих, однак християни їй противились.

Б. Спіноза вказував, що лише вільна людина знає, у чому суть честі і гідності. Соціально та інтелектуально пригноблена особистість втрачає почуття честі і гідності, гордість, стає заздрісною.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632- 1704) зазначив, що людина, позбавлена гідності, схожа на тварину. Вільна особистість честь ставить вище за життя, знехтувавши нею, вона нищить у собі все людське. Чуттєвий досвід він вважав основним у пізнанні честі і гідності. Учитель повинен володіти ґрунтовними знаннями із психології, щоб вивчати чуттєву сферу вихованців і позитивно впливати на їх волю, характер та розум. Це дасть змогу виховати справжнього джентльмена. Отже, у вихованні честі і гідності Дж. Локк дотримувався сенсуалістичного підходу. У його думках спостерігається певна суперечливість: він стверджував, що слід не пригнічувати, а розвивати особистість, і водночас наполягав на "абсолютній владі" вчителя над учнями, вимагав силою і покаранням долати непослух дитини.

Сенсуалістичних позицій у розумінні честі і гідності дотримувався також Я.-А. Коменський. Честь і гідність учителя він убачав у високому професіоналізмі, компетентності та творчості. Ґрунтовна освіченість педагога, самопізнання, творчий підхід до справи здатні виховати справжню особистість. Натомість схоластика і догматика спроможні лише покалічити дитину. Учитель має навчати легко і приємно, підтримувати прагнення особистості до навчання, самовдосконалення, бути прикладом високої порядності і гідності.

В основу честі і гідності людини французький педагог Жан-Жак Руссо (1712-1773) також покладав принцип свободи. Відмову від свободи він уважав відмовою від людської гідності, прав і обов'язків, що несумісно з природою людини. Представники французького просвітництва (П. Гольбах, К.-А. Гельвецій, Ж .-О. де Ламетрі, Д. Дідро) гідність особистості вбачали в забезпеченні її інтересів, що можливо лише за розумного задоволення загального інтересу та блага всіх людей. Так, Д. Дідро стверджував, що моральної доброчесності та гідності немає там, де відсутні зрозумілі і чіткі уявлення про загальне благо, добро і зло, про те, що гідне захоплення, а що - ненависті, справедливості і несправедливості. Він наголошував, що честь не може бути привілеєм тільки одного стану суспільства, вона стосується всіх людей.

У німецькій класичній філософії принцип гідності особистості найточніше проголосив І. Кант. Формулюючи положення категоричного імперативу, він утверджував самоцінність людської особистості. Згідно з його позицією, людина повинна бути гідною, володіти самоповагою, що надає їй честі та є її обов'язком. Гідності протистоять погорда, пиха і зверхність. Вони притаманні людям, які хочуть вивищитись над іншими, отримати кращу оцінку, ніж заслуговують. У праці "Про педагогіку" І. Кант наголосив, що вчитель повинен навчати і виховувати дитину так, щоб вона оцінювала себе адекватно, а не порівняно з іншими людьми: "Бажання мати шану інших за те, що зовсім не становить гідності людини, є марнославством".

У статті, присвяченій І. Канту, В. Соловйов погодився із його поглядами і наголосив, що безумовна гідність не залежить від відносної ціни, а є моральним обов'язком особистості. Уміння і розсудливість не належать до показників моральності: вона притаманна тому, хто своє життя підпорядкував моральному обов'язку і вимогам совісті. Німецькі філософи розглянули поняття "гідність" у зв'язку з проблемою свободи, яку вважали свободою духу. Таке розуміння гідності характерне для Ф. Шиллера, І. Фіхте та ін. Владу моральної сили над інстинктами Ф. Шиллер убачав у свободі духу, вияв якої є гідністю. Досягнення єдності моральної сили та естетичної досконалості, гідності і грації він вважав обов'язковим та зазначав, що вони взаємопов'язані: грація підтверджує гідність, а гідність надає цінності грації.

Г.-В.-Ф. Гегель указав на об'єктивість честі і гідності, не відкинувши їх суб'єктивного аспекту. У "Філософії духу" він як триєдине ціле розглянув честь - свободу - державу. "В державі громадянин отримує належну йому честь завдяки посаді, на яку він поставлений, завдяки професії, якою він займається, і завдяки будь-якій іншій своїй трудовій діяльності. Його честь отримує внаслідок цього субстанційне, загальне, об'єктивне, від пустої суб'єктивності вже незалежний зміст. У природному стані, в якому індивіди - які б вони не були і що б вони не робили - хочуть силою вибороти для себе визнання, нічого подібного ще нема". Усупереч І. Канту Г.-В.-Ф. Гегель наголосив, що держава тримається не на обов'язку, а на честі. Людина, яка втрачає почесне право забезпечити своє існування власною працею, втрачає честь. Зневажання честі і гідності громадян державою позбавляє її саму честі, адже це грубе порушення прав і свобод індивідів. Громадянське суспільство зобов'язане сприяти розвитку честі і гідності своїх членів, дбати про честь народу і нації загалом. На думку Г.-В.-Ф. Гегеля, незалежність держави робить честь народу: "Індивідуальність як виключене для себе буття є ставленням до інших держав, кожна із яких є самостійною відносно інших. Оскільки у цій самостійності має своє наявне буття для себе буття справжнього духу, то вона є першою свободою і вищою честю народу". У незалежній державі повинен бути незалежний учитель, діяльність якого набуває форми всезагальності.

Проблемі честі і гідності особистості значну увагу приділили В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен, Т. Шевченко, І. Франко та інші революціонери-демократи. Наприклад, О. Герцен наголошував, що людина настільки є людиною, наскільки сама себе визнає такою.

Марксистський підхід у розумінні честі і гідності особистості € раціоналістсько-утилітарним, оскільки оснований на розумності і корисливій ідеологічній спрямованості: честь і гідність мають служити суспільству, точніше тоталітарній державі, її бюрократичній верхівці. Спершу німецький мислитель Карл Маркс (1818-1883) поняття "гідність" сформулював як те, що вивищує людину та надає її діяльності і прагненням вищого благородства, підносить над натовпом, викликаючи в неї подив. Орієнтуючи робітничий клас на досягнення свободи від гніту капіталу, він зазначав, що для пролетаріату, який не хоче, щоб до нього ставились як до рабів, сміливість, усвідомлення власної гідності, почуття гордості і незалежності - важливіше хліба.

Етичною теорією, яка категорію гідності визнала головною проблемою свого вчення, є прометеїзм. Його основні ідеї викладено в працях французького етика Петра Боранецького (1900-1975) "Про гідність людини" і "Про головне. Кінцеве призначення людини". Він розглянув гідність як основну категорію етики, яка оцінює добро і зло, справедливе і несправедливе. Без цієї категорії "...у світі все було б аксеологічно байдужим і тому мертвим".

П. Боранецький розширив значення гідності, підпорядкував їй категорію добра, яку розглянув як "абсолютне добро з боку гідності". Він уважав, що гідність Є основною властивістю буття, яка надає йому цінності. Без цієї категорії у світі не існувало б любові, прагнень, досягнень, боротьби, цілей, ідеалів, надій. Гідність постає в розвитку, від якого залежить і розвиток моральності. Він розпочинається від напівтваринного стану і триває аж до вияву свідомості як вищої абсолютної гідності. У зростанні гідності П. Боранецький убачав наближення до вищого предмета моральності - абсолютного. Людина, відповідно до поглядів етики прометеїзму, за своєю ідеєю наділена абсолютною гідністю, тому її розглядають як істоту нескінченну і незнищенну.

На сучасному етапі у філософській, етичній і педагогічній літературі аналіз честі і гідності здійснили вітчизняні вчені (В. Малахов, В. Мороз, В. Грищук, А. Будкевич,) і зарубіжні (А. Гусейнов, I. Кон, В. Куро-патов, Ю. Феофанов та ін.).

А. Гусейнов та I. Кон визначили поняття "гідність" як моральну категорію, яка відображає уявлення про цінність кожної людини, особливе моральне ставлення особистості до самої себе і ставлення до неї суспільства, у якому визнається її цінність. Поняття "честь" характеризують як категорію моральної свідомості, яка розкриває ставлення людини до самої себе і ставлення до неї суспільства.

Трактування понять "честь" і "гідність" сучасними вченими потребує доопрацювання. Більшість із них наголошує на їх спорідненості, водночас намагаючись виявити відмінності. Наприклад, сучасні учені-етики Валентина Добриніна та Юрій Смолєнцев зазначають: " Честь і гідність... це близькі за своїм змістом поняття, які розкривають ставлення людини до самої себе і ставлення до неї суспільства, служать виявом моральної цінності людини. В той же час між ними є певна відмінність.

Моральна цінність особистості, що виражається у понятті "честь", пов'язана з конкретним суспільними станом людини, родом її діяльності і соціальними ролями, які вона виконує.

."Поняття "гідність" також виражає моральну цінність особистості, але при цьому воно виходить із принципу рівності всіх людей. Це більш широке поняття, ніж поняття "честь", оскільки воно містить оцінку людини, не дивлячись на те, у якій соціальній ролі вона знаходиться, яку функцію виконує". Автори висловили думку, що в понятті "честь" людину оцінюють диференційовано, і це відображено в репутації особистості і колективу та їх соціальному престижі. Тому честь передбачає таку поведінку і вчинки вчителя, які підтримують і виправдовують суспільний престиж, репутацію самої особистості або педагогічного колективу. Формою самосвідомості і самоконтролю людини є гідність, що передбачає здійснення відповідних вчинків і недопустимість ганебної поведінки педагога. Гідність особистості вчителя потребує поваги до неї і від інших людей, визнання певних прав і реальних можливостей. В індивідуальній моральній свідомості вона має форму почуття власної гідності, яке спрямовує людину до відповідних форм поведінки.

Згідно з поглядами російського філософа, етика Володимира Блюмкіна (1931-1990), категорія "гідність" охоплює такі значення:

- цінність людини взагалі (людська гідність);

- цінність певної конкретної особистості (особистісна гідність);

- цінність представника певної спільноти людей;

- цінність певної спільноти людей (гідність країни, національна гідність, гідність колективу);

- свідомість і почуття власної гідності;

- зовнішній вияв свідомість своєї значущості, поваги до себе (поводити себе гідно);

- синонім честі.

Із погляду загальнолюдських ідеалів поняття честі і гідності розглянув В. Малахов. Він зазначив, що поняття "честь" диференціює людей у суспільстві, а поняття "людська гідність" утверджує гідність індивіда як особистості. Людина може утвердити, обстояти або втратити свою гідність лише в проекції індивідуального Я на загальнолюдські потенції, цінності та ідеали.

Честь і гідність особистості охороняє закон. Так, у Конституції України проголошено: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах" (ст. 21), "Кожен має право на повагу до його гідності" (ст. 28), "Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" (ст. 68).

Узагальненим показником честі і гідності громадянина є його відданість Батьківщині.

Честь - моральне ставлення людини до самої себе, що виявляється в усвідомленні власного статусу в соціумі, моральних заслуг, роду діяльності, і ставлення до людини суспільства, яке враховує її репутацію.

Вона пов'язана з конкретним місцем людини в суспільстві, діяльністю і визнанням певних моральних заслуг.

Гідність - моральне ставлення людини до себе, яке відображає уявлення про власну цінність, моральну рівність з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, які визнають її цінність.

Учитель як представник народу всі сили, знання та вміння віддає дітям свого народу, живе долею

Батьківщини, проходить найтяжчі випробування задля її покращення. Реалізує це педагог у професійній діяльності, у якій формує честь І гідність молодих поколінь. Незважаючи на те що результати своєї праці вони побачать значно пізніше, поваги заслуговують учителі, які виховали патріотів Батьківщини, котрими можна гордитись.

Виявом честі і гідності особистості, глибоким почуттям самоповаги, відмовою від компромісів, дотриманням власних поглядів є гордість. Вона - обов'язкова властивість цілісної натури, що спонукає вчителя до духовного і морального зростання, не дає змогу кривити душею і намагатися бути іншим.

Вільній людині притаманні гордість і гідність. Пристосуванець, кар'єрист і користолюбець не здатний виявити справжніх патріотичних почуттів.

Горда людина не дозволить собі чинити наругу над іншими, зокрема і над дітьми. Учитель, який принижує гідність учня, принижує її передусім у собі, часто навіть не усвідомлюючи цього.

У статті ""Кобзар" Тараса Шевченка" російський письменник і педагог Микола Добролюбов (1836-1861), високо оцінюючи поезії українського генія, висвітлює життя поета як постійне потерпання від знущань, принижень гідності можновладцями та невігласами.

Тривалі збиткування, які терпів Т. Шевченко від дячка, здатні були вбити молоду душу, розбестити моральні сили, загубити і затоптати людину. Однак він гідно подолав несприятливі обставини і закликав український народ до виявлення честі і гідності.

Через спрямованість діяльності особистості вчителя на формування іншої особистості та можливості оцінювання і самооцінювання цієї особистості її можна розглядати як метадіяльність. Оцінювання діяльності педагога, його гідності і честі здійснюють крізь призму добрих справ, слави, імені, визнання заслуг учителя перед суспільством, керівництвом школи, колегами по роботі, учнями та їх батьками тощо. Адекватне оцінювання вихователя різними соціальними інституціями спонукає його до подальшої творчої діяльності. І навпаки, недооцінювання реальних заслуг педагога часто спричинює приниження його честі і гідності. За такої ситуації можливе загострення суперечностей між учителем і суспільством, учителем і адміністрацією навчального закладу, однак найгірше, що може статися, - духовний розрив із суспільством через втрату суспільної та особистісної мети праці. Є і такі викладачі, які імітують діяльність, вимагають особливої уваги до себе, визнання заслуг, якими не володіють. Через підозру та заздрість до успіхів інших вони часто вдаються до непедагогічних учинків стосовно колег.

Нині споживацьким інтересам властива не лише заздрість, що прогресує, а й нечесна конкуренція, яка зумовлює конфлікти. Деструктивність заздрощів позначається передусім на засобах досягнення мети.

Заздрість є одним із фундаментальних психологічних процесів і сильним переживанням. За певних умов вона набуває характеру соціальної установки і здатна виязляти себе в особливому типі соціальної поведінки. Отже, із психологічного погляду заздрість стає зрозумілою і як емоція (ситуативна заздрість), і як почуття (стійка заздрість), і як пристрасть (всеохоплююча заздрість).

В умовах страждань та приниження гідності працювало багато освітян. Так, І. Стешенко, П. Христюк, С. Сірополко, П. Холодний, І. Огієнко, Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник, А. Макаренко, В. Сухомлинський та інші зазнали поневірянь не лише через систему, у якій їм довелося працювати, а й тому, що цих творчих, здібних і високогуманних людей переслідувала посередність, керована всеохоплюючою заздрістю. Така заздрість здатна на приниження людської гідності шляхом шантажу, наклепу, підступності, кар'єризму, що спостерігається і в найрозвинутіших країнах. Так, у 60-ті роки XX ст. американські коледжі та університети запрошували на роботу провідних і найобдарованіших спеціалістів різного фаху, заохочуючи подвійною заробітною платою. Більшість викладачів відмовилася від привабливої пропозиції, оскільки боялася стати об'єктом заздрощів на факультеті.

Знецінюють честь і гідність особистості педагога не лише заздрощі, а й відсутність скромності. Вона є сутнісною моральною якістю людини, яка усвідомлює власну гідність; показником її моральної висоти і загальної культури. Чим вищий рівень культури людини, тим простіше і скромніше вона себе поводить: не ставить на перше місце власні заслуги, надає перевагу колективу та колегам, які допомогати досягти успіхів. Скромність зобов'язує прислухатися до думки інших, допомагати і вчитися в них, бути вимогливим до себе і сміливо визнавати власні помилки. Для неї не характерні самоприниження та недооцінювання власних сил і здібностей. Ця якість допомагає людині правильно оцінити успіхи і не зупинятись на досягнутому, за що її можуть належно шанувати.

Порушення міри пошани здатне перетворити кращого вчителя в зарозумілого честолюбця, позбавивши його скромності. Такий педагог перестає творчо працювати і самовдосконалюватися, потребуючи постійної слави. Справжній учитель має дбати не стільки про славу, скільки про добру справу, виховання в дітей делікатності, інтелігентності та скромності. Особистість, яка втратила скромність, жив