Теорія журналістики - Приступенко Т.О. - 2.3. Ціннісний критерій журналістської етики

Первинним критерієм моральності, узагальнюючим моральним принципом, загальною основою існуючих норм у демократичній державі є гуманізм, адресований одній людині й усім людям водночас. Досвід історії показав, що морально здорове суспільство неможливе в умовах тоталітарного, авторитарного режиму, коли нехтують елементарними правами і свободами людини, зокрема свободою ЗМІ. Небагато гуманізму і в перехідний період до демократії, коли людина із мсти суспільного поступу перетворюється па засіб реалізації планів влади, однозначно стає об'єктом маніпуляції ЗМІ. Економічні, соціальні, політичні, екологічні проблеми перехідного періоду загострили проблему ставлення до однієї конкретної людини. Тільки глибокі позитивні зміни в нашому житті, а не проголошувані, декларовані права і свободи, здатні повернути людям втрачену віру в моральні ідеали.

Гуманістичні засади надають значення журналістським матеріалам і з погляду окремої особи, і з погляду людства. Відтворюючи дійсність за законами людяності та духовності, журналіст повинен віддавати перевагу загальнозначущим гуманістичним цінностям як вищим. Однак у цьому і полягає проблема — справжні цінності можуть домінувати лише в журналістів, які с особистостями і яких можна характеризувати як людей духу, честі та слова. Журналіст постійно робить вибір між добром і злом, як і кожна людина. Л чи захоче ця людина жити за правилами, законами, чи хоча б звертатиме увагу на цей довгоочікуваний нами кодифікований Кодекс професійної стики? Хто може примусити журналіста як людину ставити на перше місце у своєму житті не гроші, а правду, сумління? Про брак сумління в суспільстві свідчать чимало сучасних ЗМІ. "Заради чого я маю бути гуманним, чому я маю любити людей?" — спитає в самого себе журналіст і раптом усвідомлює, що не може знайти в своїй душі відповіді. Насправді, навіщо ускладнювати собі життя? Брехати легше, коли від цього залежить твоє життя. Легше мати дві моралі: ту, що проголошуєш з екранів, й іншу — кабінетну, де ти можеш чинити так, як зручно тобі: тебе ж піхто не бачить, а якщо бачать — не доведуть, а якщо доведуть — то є завжди відмовка, що "всі так роблять". Праведним бути в житті складніше, і багато хто вважає, що це неможливо взагалі.

"На перехідному стані від тоталітаризму до демократії відбувається зміна ціннісних орієнтацій, що приводить до зміни свідомості, всієї системи духовних уявлень. Сучасна українська демократична журналістика потребує могутньої парадигми наукового бачення, що відтворює не тільки форму, а й зміст, процеси взаємо- і самореалізації людей. Такою парадигмою повинен бути гуманізм", але гуманізм у справжньому, первісному своєму розумінні. Не деформований соціалізмом та проголошений компартією девіз: "Все во имя человека, все во благо человека", а той справжній гуманізм Шекспіра, зі своїм справжнім змістом та сенсом, не бездумно списаний зі словників доби сталінізму, а інший — духовний, "божественний", як комедія Дайте, загублений нами в часі, як мільтонівський "Втрачений рай". Це значно глибший гуманізм, нілс той, який розглядають багато сучасних дослідників, цс гуманізм, який надає справжнього сенсу не лише такому вузькопрофільному явищу, як професія журналіста, а й всьому життю людини, яке дано їй Богом чи Вищим Розумом.

З гуманізмом потрібно поводитися дуже обережно. Він, як і правда, у коленого свій. Ще давньокитайський філософ Лао-Цзи намагався збагнути людський етичний ідеал, який окреслювався ним, як свята людина, тобто людина скромна, невибаглива, неегоїстична, милосердна і справедлива. Конфуцій також ідеалізував людину: у нього це людина благородна, мудра, вірна, мужня.

З плином часу справжнє значення гуманізму (на кшталт справжнього християнства першого століття, яке сьогодні перетворилося па безліч різних конфесій з досить різним ученням) почало набувати різноманітних і доволі цікавих форм.

Власну мораль на засадах гуманізму розробили комуністи, назвавши свою теорію справді єдино правильною, а комуністичну мораль — найгуманнішою в історії людства. Комуністичний гуманізм викрив антигуманний характер капіталістичного суспільства, де приватна власність впливає на духовну та моральну деградацію людей. "Комуністична мораль не просто проголошує своїм основним принципом любов та повагу до людини, а й ставить питання про створення справді людських умов у самому суспільстві, необхідних для гармонійного розвитку особистості".

Ми всі пам'ятаємо до чого призвели такі гасла за умов, коли в суспільстві відкидалися духовність та віра в Бога. Ще одна течія — "гуманістична етика" — напрям філософії моралі, що набула розголосу в США з 20-х років XX ст., головні представники якої У. Файт, І. Бебіт, К. Гарнет виокремлювали мораль із проявів психології окремої особистості. Спроба відокремитися досвідом окремої особистості призвела до вкрай індивідуального та суб'єктивного розуміння моралі представниками цього напряму. Гуманістична етика спростовує значення загальних принципів моралі, що поширюються на всіх людей, у результаті кожна окрема особистість є одним — єдиним суддею самій собі. Так, з погляду У. Файта, розуміння добра і зла завжди індивідуальні і мають сенс виключно для особистого сумління окремої людини. Звідси дослідник робить висновки, що людина не зобов'язана поважати інтереси інших людей, якщо вони самі не можуть постояти за себе. Індивідуалізм у деяких гуманістів перетворюється на обґрунтування відвертого егоїзму, відкриваючи справжню антигуманну сутність їх учення.

Сьогодні вчені обґрунтовують новий тип етики — плюралістичний, "або, як її ще називають, "етику коректності", основними вимірами якої є терпимість і визнання певної моральної автономії індивіда, надання для кожної людини права на власний індивідуальний етичний шлях, па право бути щасливим за своїми власними мірками".

Цікаво то, що вперше гуманізм з'явився саме в суспільстві (яке було дуже схоже на наше), позбавленому свободи мислення, свободи думки, свободи вираження та свободи віри, свободи слова. Гуманізм, породжений революцією, тобто добою Ренесансу, був явищем, котре з'явилося у просвітницьких колах люду того часу, який творчо мислив, і мало назву духовний переворот, основу якого становить вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки. Диктатуру фарисейської римсько-католицької церкви намагалися зламати для того, щоб дати людині свободу. Але що із цього вийшло і які висновки, у всій їхній суперечності, зробили великі філософи та мислителі того часу ми маємо простежити і науково довести, яким чином діяти нам, "пророкам пера", сьогодні. Але не треба заглядати до словників, які передають сучасний погляд па тогочасні події, необхідно звернутися до творів найяскравіших представників доби Відродження, порівняти їх ідеали з їхнім життям і перевірити, чи втілені на практиці ідеї, проповідувані ними, і ми все зрозуміємо. Як найяскравіших представників, ідеологів та проповідників доби Ренесансу ми вибрали Мільтона та В. Шекспіра.

Проблема тогочасного суспільства полягала в тому, що під тиском тиранії феодальної церкви люди перетворювалися на рабів, роботів, які мали слухняно виконувати накази щодо думок та вчинків, які нібито йшли їм від Бога, але насправді — від містечкових божків — самозванців. Волелюбні та освічені творчі кола не погоджувалися з існуючим станом речей і спробували зробити ідеологічну революцію — змінити суспільство шляхом втілення у свідомість народу інших думок.

Дайте Аліґ'єрі (1265—1321). Поема "Божественна комедія". Дія відбувається на фоні всесвіту, картину якого Дайте створює за космологічною схемою грецького вченого Птолемея, інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поста космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. У творі пост вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відокремлює людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії оцінювання, відмінні від аскетичних. Bin цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво виявлені, а відштовхують пасивні й безпринципні. Безхарактерних і порочних, позбавлених високої пристрасті, сильної волі та гідності Данте всюди карає безжалісно бридкими муками, які Виключають співчуття і викликають огиду.

...Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

Перед собою не ярких нікчем,

І богу й ворогам його огидних...

(Пекло, III, 61-63)

У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до Бога, але уявляв його собі зовсім не по — середньовічному, тобто не за поняттями вічного каяття та молитов, зречення всього земного. Данте, кидаючи виклик церкві, доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Пост досягає мсти не бездіяльністю, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до Бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. "Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади релігійності у поганому її прояві, у звичайному бездумному виконанні закону та правил, встановлених імперією, порочним й розбещеним римським духівництвом".

Джованні Боккаччо (1313—1375) — великий письменник — гуманіст, учений, філолог. "Декамерон". Одна з провідних тем твору — антиклерикальна. У змалюванні Дж. Боккаччо попи та ченці — це пройдисвіти, шахраї, хтиві та розпуст лицеміри, які обдурюють довірливих людей. Письменник рішуче заперечує церковну аскетичну мораль, завдаючи відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі, але, як людина свого часу, письменник залишався правовірним католиком і не спромігся до повного заперечення церкви та релігії.

Творчість Франсуа Рабле (1494—1553) становить вершину французької літератури Відродження. Критикуючи і відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, у романі "Гаргантюа і Пантагрюель" письменник протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. В окремих епізодах він осміює чепців, суддів, забобони простолюду. Ф. Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога.

Па основі цього ми бачимо, як розділилися думки представників творчих кіл. Перші відкидали Бога як Творця, якого ототожнювали з деспотизмом правлячого духівництва, і ставили розум людський вищим за віру, інші, залишаючи віру, намагалися звільнити людину від рабства, що йшло від Бога, законів та лицемірства, і наблизити людину до свободи, що походила від бога добра та любові. І хоча філософські словники інформують перевалено про гуманізм як світогляд утвердження вищості розуму і знань над авторитетом віри, упевненості у самоцінності людської особистості, все ж, "відкидаючи середньовічний аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті й духу, і згідно з цією мораллю відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів". Усе-таки, хоч і маленький натяк на бога, але він є. Єдність плоті й духу. Дух — поняття божественне, але єдності в нього з плоттю, на жаль, жодної, окрім того, що він може палати в серці людини, а може й зовсім відійти від неї. Гуманістичний світогляд епохи Відродження не завжди відкидав релігію. Недарма один з напрямів тодішньої думки дістав назву християнського гуманізму. Релігійні настрої підсилилися в часи занепаду Відродження, його кризи. Духовна диктатура католицької церкви в суспільному житті епохи була зламана, зникли середньовічні забобони. Розкріпачення особистості супроводжувалося не тільки розквітом талантів: почався дивовижний розгул хижацького егоїзму і повної аморальності.

За спробу поставити людину вище за Бога тогочасне суспільство почало розплачуватись. Особливо наочно це відображено у творчості Шекспіра, в його великих трагедіях, наприклад, у "Королі Лірі", де один з персонажів дає дуже виразну характеристику морального стану суспільства: "Любов остигає, слабшає дружба, скрізь братовбивча ворожнеча. В містах заколоти, у селах розбрати, у палацах зради, і валиться сімейний зв'язок між батьками та дітьми... Наш кращий час минув. Жорстокість, зрадництво, згубні безладдя будуть супроводжувати нас до могили" (переклад Б. Пастернака).

Взагалі поводитися із гуманізмом потрібно дуже й дуже обережно. Щось не виникає з нічого: "чудо" Відродження — природний продукт "темних століть". Поезія труверів і трубадурів підготувала підґрунтя для творчості Данте і Петрарки — поезію XV—XVI ст., що була спрямована проти неуцтва, лицемірства і деспотизму. У соборах не тільки відправляли церковні служби, а й влаштовували вистави і маскаради. Лірика Рютбефа вела до Війона. Бурхливе інтелектуальне життя XV— XVI ст. лише було наслідком вибуху, іменованого Хома Аквінський, чи Данте Джотто. За Петраркою, Мадоннами Рафаеля, архітектонікою Палладія, собором Св. Павла ховається Відродження християнське, плодами якого були Тартуський собор, легенда про короля Артура, філософія Аквіната і "Житіє св. Франциска". Саме тому Відродження і дало високі зразки релігійної поезії, що знайшли віддалений відблиск у трагедіях В. Шекспіра та "Мудрості" Верлена, але й не тільки. Хіба не Відродження з його життєстверджувальним індивідуалістичним початком мало у своєму підсумку Штирнера і Ніцше? І твердження у дусі Ніцше: якщо це справедливо для мене, то це справедливо взагалі, і якщо воно лише для мене в світі справедливо, то я не буду зважати на світ.

Що істотно відрізняє Відродження від Середньовіччя, це ніцшеанство Ренесансу — передання частини прерогатив Бога в руки людини. Ф. Бекон сформулював це афоризмом: "Людина — майстер своєї долі". Суть людської природи, вважала ренесансна людина Яго, у себелюбності, в одержанні користі лише для себе. Адже совість — слово, створене боягузом, щоб сильних налякати й остерегти. Куркуль нам — совість, і наше право — меч. Це — результат Ренесансу. Так скінчилася фетишизація особистості, як пізніше — обожнювання маси.

Від безмежності й нестриманості індивідуалізму індивідуальність гине. Ми бачимо справжній результат усього гуманістичного процесу історії: гуманізм переходить в антигуманізм.

Чому? Гуманізм реабілітував земне життя, визнав природним прагнення людини до радості, але скористатися цим ученням могли тільки привілейовані та забезпечені прошарки суспільства. Зрозумівши гуманізм дуже поверхово, люди з дворянського середовища виправдовували ним своє невтримне прагнення до задоволень і не зважали на жодні моральні норми. Парадоксальна ситуація: вчення, створене в боротьбі з кайданами феодального суспільства, використовувалося для виправдання аристократичної сваволі й розпусти. Здавна помічено, що про гуманізм найчастіше просторікують жорстокі люди. Комунізм — гуманізм нещадних. Тому диктатурі пролетаріату не потрібні були милосердя й терпимість, а "подлинными" гуманістами були В. Ленін і Й. Сталій.

Фанатичні прислужники комунізму винятково з гуманістичних спонукань ув'язнювали, розстрілювали, спалювали. Ще й сьогодні "реалістам — гуманістам" здасться, що не достріляли. Епоха Відродження дала світові чудову культуру, сформувала на світській основі принцип ставлення до людини як найвищої цінності. Комуністичний гуманізм, мабуть, не мас жодного відношення до гуманізму Відродження. І разом з тим ми мусимо визнати, що у культурі Відродження було у наявності і щось такс, що привело до нас.

Розвиток світської культури в епоху Відродження спричинив витіснення релігійної тематики з літератури. Але наприкінці XVI, а потім і у XVII ст., релігійні теми знову проникають у поезію. На противагу тривіально сприйнятому гуманізму передова думка епохи все наполегливіше завойовувала й освоювала для себе сферу релігії.

Чому нам близький В. Шекспір? Тому що час, в який він жив, — цс паш страшний час. Терор, міжусобиці, нещадна боротьба за владу, самознищення, "обгородження" Англії XVII ст. — це паш "великий перелом", наша "перебудова", наш перехід до епохи первісного нагромадження. Утім, у Шекспіра все це "заховано", він не любив говорити, що його пращури втрачали землю, а він її здобував, він не розмірковував про гоніння на селян, він був поетом, який оспівував людські пристрасті. Геніальність В. Шекспіра у християнських символах подолання зла спокутою, в очищенні стражданням, у гуманізмі правди і повноти життя.

Творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616) була найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження. В. Шекспір був художником і актором, а не чепцем. Проте він був несвідомим теологом і вся його інтерпретація людини і життя — інтерпретація християнська. Читання "Зимової казки" підтверджує, що В. Шекспір писав з позицій ортодоксального християнина. Всі західні дослідники єдині в християнізації В. Шекспіра, причому йдеться не тільки про "великий ланцюг буття", а про всі аспекти алегоризму Майстра — від доктрини розкаяння до доктрини спокути. Він був глибоковіруючою людиною, хоча не хизувався своєю вірою за будь-якої нагоди. Це видно з його п'єс, з моральності буття, що з них випливає. Письменник далекий від ренесансного епікурейства: "будемо пити і веселитися, тому що завтра помремо". Його уявлення про любов цілком теософічні, неоплатонічні: любов плотська нижча за любов божественну, духовну. Лите духовність робить любов вічною ("Ромео і Джульєтта"). Трагедія В. Шекспіра — свято принципів християнства, ідей альтруїстичної любові і всепрощення, з одного боку, та екзистенціальної ідеї сили світового зла й абсурду — з іншого. Екзистенціалізм і християнство не суперечать один одному, це два боки одного цілого. Тема спокути є однією з провідних у більшості шекспірівських трагедій. Страждання — знак морального пробудження людства, тільки відчувши біль у своєму серці, людина стає людиною. Шекспір цитує Христа, вкладаючи у вуста короля Ліра, який прозрів, слова про взяття на себе всіх нещасть світу. Християнство не витримало б вікових гонінь, якби не було непохитним у виборі між праведністю і гріховністю. Тут — зліпок із християнського фаталізму і стоїчної готовності до будь-якої долі. Етика Шекспіра — християнський гуманізм: зло панує там, де немає добра; вона є результатом непокори людей божественним напучуванням. Усі лиходії В. Шекспіра — не сини пекла, а атеїсти, "непокірні сини" — люди, що підкорилися своїм шаленим пристрастям, жертви власного честолюбства, жадібності й свавілля. Ні, письменник не супротивник моралі, він суворий послідовник етики Христа. У "великому ланцюзі буття" А. Лавджой простежив вплив середньовічної парадигми з її ієрархією духовних цінностей на європейську культуру і філософію епохи Ренесансу й Просвітництва. Християнська ідея світу як єдиної і розумно організованої ієрархії, що простягається між Богом з його вищими духовними цінностями і мертвою матерією, пронизує всю культуру Європи. У В. Шекспіра вона виявляється у твердженнях Улісса ("Троїл і Крессіда"):

Недаром же і небо і земля,

І все планети зберігають лад,

Порядок, ступінь, форму, послідовність,

І поведінку, й звичай, і закон.

Отож і сонце в величі пишає

На сяйнім троні над планетним роєм

І поглядом цілющим береже

Од дії зловорожих нам світил,

Мов цар який, добра і зла пильнує.

Далі йдеться про зв'язок державних порядків і божественних наставлянь, а також про те, що порушення божественної ієрархії здатне спричинити перемогу брутальної сили: "Забувши повагу, ми послабимо струни — і відразу дисгармонія виникне".

Чи все оте устоїть без ладу?

Розбий оті щаблі, розладь ті струни-

Настане дисгармонія як стій.

В тім сум'ятті розбурханії хвилі

Заллють весь суходіл, перетворивши

В гамулу цю міцну до віку твердь;

Такі самі ідеї зустрічаються у другій частині трагедії "Генріх IV":

В житті людей трапляються випадки,

Що днів минулих сутність відбивають.

Тож, похопивших їх, віщати можна

У рисах головних прихід подій

Майбутніх, тих, які ще не родившись,

У лоні часу нинішнього сплять,

Мов зерно, в зародках іще тендітних,

Та висидить і виростить їх час.

Слова Улісса з "Троїла і Крессіди" про космічний порядок речей — суто середньовічна концепція, що складається з амальгами ідей Старого заповіту і Платона. У шекспірівського Улісса кожна з планет знає своє місце стосовно центру, тому і немає

у всесвіті хаосу. Ці слова — вірність середньовічному розумінню речей з його нормами зв'язку, порядку, підпорядкованості, нерушимою стабільністю суспільства, з його ієрархією і па небі, й у земному житті. Космогонія В. Шекспіра мало відрізняється від космогонії Л. Данте — чіткого уявлення про світовий порядок, взаємозв'язок речей, підпорядкованість різних явищ життя і буття. Як і для Данте, для Шекспіра пекло — це хаос, а порядок — Бог.

Хай паде небо скелями дощу.

Хай вдарять хвилі нового потопу.

І хай загине злагода.

Нехай постане Каїн в кожному, а в крові потоне

Останній акт трагедії століть...

Незважаючи на певну відмінність світобачень Шекспіра і Дайте, вони збігаються в основних моментах. Основою світобачення є три рівні природи: нижчий, плотський і тваринний, зумовлений прагненнями і пристрастями; вищий, янгольський і божественний, залежний від духу; середній, людський, залежний і від почуттів, і від розуму. Сила людини — в індивідуальній здатності піднятися до вищого.

Натхненний монолог Гамлета про гідність і ницість людини — всього лише переказ середньовічної концепції "серединності" людини, її положення між ангелами і тваринами, настільки яскраво виявленої в "Божественній комедії".

Слідом за Дайте Шекспір спрямував погляд "усередину" людини. На це вперше звернув увагу В. Ґете. Для Шекспіра важливий не зовнішній антураж, а власне "невидиме" і "безтілесне" — внутрішня суть людини, що осягається не стільки розумом, скільки інтуїцією. Відповідно до свідчень професійних психологів, Шекспір був несвідомим біхевіористом: він знав найтонші особливості й мотиви людської поведінки задовго до того, як вони стали відомі науці. Головне в людині — особистісний початок, духовність. Внесок В. Шекспіра у світову культуру — демонстрація розвиненої людської особистості. Особистісне в людині саме по собі не є добром або злом: з особистостей виходять і Гам лети, і Тімони, і Коріолани, і Річарди. Письменник знав короткість шляху від добра до зла й у 119-му сонеті прямо говорив про незбагненність життя:

Шкода мені на горе нарікати,

— Від нього більше зиску ніж утрати.

Саме тому у В. Шекспіра немає закликів до боротьби зі злом, як немає і гучних слів про "торжество ідеалів". Автор відчував і передавав зло не як гуманіст, а як наш сучасник, переживши не штучний, а реальний культ мороку. Ми говоримо, що в етиці Шекспіра розум представлений у ролі загальної моральної сили. Звідкіля це? Де про це сказано?

У В. Шекспіра людина — скупчення пристрастей, а добро — не розум, а відсутність зла. Мабуть, у нього немає такого місця" де людина прораховує добру справу, а от усе зло ретельно продумано, сплановано, розраховано. Саме розуму письменник відводить те місце, де народжується зло. Так, моральна сила Францисків Ассізьких — не розум, а любов до Бога і до людини. Отже, любов і розрахунок — субстанції, що важко сполучаються.

Звичайно, В. Шекспір не поділяв ренесансні панегірики розуму. Він ближчий до М. Монтеня і М. Лютера з його "блудницею диявола", ніж до Ландіно чи Альберті. Гамлет — трагедія розуму, "знаючої" людини, усвідомлення слабкості розуму окремої людини перед міццю сукупної людської дурості і зла. Питання "бути чи не бути?" — цс ще і питання: бути чи не бути людиною розумною, а для людини розумної — бути (існувати) чи покінчити із собою? Гамлет — людина видатного розуму, і це причина його загибелі. "Свідомість робить усіх нас боягузами" — говорить він. "Гамлет", "Макбет", "Лір" — відповіді наступника середньовічної теології безрідним матеріалістам доби Просвітництва, що ще не настала. Є у "Венеціанському купці" епізод із трьома скриньками: питання "який шлях обрати — легкий, приємний, мста якого — багатство, влада, пошана, чи складний, але зате прямий шлях до Бога?". Порція зуміла довести, що логіка — справа пекла, а людський розум оманливий. В усіх працях В. Шекспіра простежуються алегорії, притчі, символи, як у Святому Письмі; всюди в його драмах прикрість, лихо й випробування, аби досягти неба і розгадати, що такс "condition humanic" — людське існування.

"Зимова казка" — типовий релігійний міф з теологічним змістом. Д.М. Джеймс вважав, що тут В. Шекспір намагався втілити свої містичні почуття, не вдаючись до явних християнських алюзій. Проте розповідь про спокуту Леонтом свого гріха витримана в християнських тонах, Герміона постійно асоціюється з ідеєю божественної благодаті, а сцена її повернення до Леонта насичена християнською фразеологією.

У п'єсах Шекспіра багато містики, надприродних сил, духів, примар, відьом. Відносини людини з потойбічним були для нього не тільки художнім засобом, а і "другою реальністю". В. Шекспір навіть не дуже схожий на ренесансного художника. Згідно з шекспірівським світоглядом, гармонія між "я" і світом неможлива, земний світ — хаос і нісенітниця, історія — тло, де розпалюються пристрасті, і лише божественність упорядковує світ, одночасно перетворюючи людину в агнця, а людство — у божу челядь. Такий світогляд відмінний від Дантоного лише розумінням того, у що перетворює людину покірність Небу.

Щоб домогтися цієї істини, Дж. Мільтону потрібно було перевірити її правдивість на власному досвіді.

Джон Мільтон (1608—1674) належав до течії найзаповзятіших реформаторів, що сформувалась у результаті розколу пуританства на дві частини і мала назву незалежних (індепендентів), які заперечували будь-яку духовну владу. Боротьба між королем і пуританською буржуазією переросла в громадянську війну, яка завершилася переможною пуританською революцією, що скинула короля. Дж. Мільтон брав активну участь у революції як публіцист. Разом із Міллем він розробив класичну ліберальну теорію свободи преси. Він виступав з теоретичними творами, в яких обґрунтовував право народу па скинення монарха і стверджував, що єдиною законною основою будь-якої влади є воля народу. Коли, здобувши перемогу, пуритани зрадили суду короля Карла І, Дж. Мільтон проголошував право народу страчувати короля.

Мільтон посідає в історії суспільно-політичної думки почесне місце як ідеолог Англійської буржуазної революції й один з основоположників теорії буржуазної демократії. Однак уже в ході пуританської революції йому довелося переконатися в розбіжностях між теорією і практикою буржуазної революції. Мільтон поділяв ілюзії тих революціонерів, які вважали, що після скинення короля можна створити справді демократичну державу. Ці ілюзії були розбиті реальним перебігом подій. У результаті перемоги буржуазії над дворянством влада в країні майже повністю перейшла до Олівера Кромвеля, який очолював боротьбу проти королівського табору. Мільтон як соратник Кромвеля закликав його не зловживати владою, однак той придушував будь-яку опозицію в парламенті. Він змусив падати йому титул лорда — протектора країни і навіть зробив цс звання спадкоємним. Почавшись під гаслами демократії, буржуазна революція в Англії завершилася одноособовою диктатурою О. Кромвеля.

Несподіваний для Дж. Мільтона політичний закрут спонукав його все більше віддалятися від участі в урядових справах, до яких він був причетний.

Це було зумовлено й тим, що, маючи проблеми із зором, Мільтон у 1652 р. зовсім осліп. Він продовжував виконання обов'язків латинського секретаря (дипломатична переписка велася міжнародною мовою того часу — латиною) за допомогою помічників. Коли у 1658 р. О. Кромвель помер і протектором став його безпорадний син Річард, Мільтон повернувся до політичної активності, сподіваючись відновити демократію. Написаний ним памфлет щодо "швидкого встановлення вільної республіки" не мав підтримки. Народ був пригнічений і втомлений, а буржуазія мала потребу в міцній владі для захисту від незадоволених незаможних верств населення. Капіталісти домовилися з аристократами і в країні була відновлена монархія.

Режим Реставрації суворо розправився з колишніми заколотниками, особливо з тими, хто був винний у страті короля. Мільтону дивом удалося уникнути покарання. Сліпий, він жив, ховаючись від можливих переслідувань, опікуваний третьою дружиною і доньками, а також нечисленними старими друзями.

Після поразки революції він повернувся до того, з чого почав свою діяльність, — до поезії. У "Втраченому раї" спостерігаються кращі традиції пуританської революції, проте, в цілому, цей добуток є критичним переглядом політичного досвіду, накопиченого Мільтоном за роки республіки (Commonwealth), як офіційно продовжував іменуватися новий лад, навіть тоді, коли його правитель захопив більшу владу, ніж та, котру мав скинутий революцією король. Використання біблійних сюжетів було безсумнівним викликом суспільному і державному порядку, що встановився після пуританської революції. Але й революцію Мільтон сприймав уже по-іншому. "Втрачений рай" починається із зображення війни між небом і пеклом; на одному боці Бог, його архангели, ангели, тобто увесь сонм небожителів; па іншому — ангел — сатана, демони Вельзевул, Мамона і весь синкліт демонів і чортів. Здавалося б, усе ясно й просто. Але варто вчитатися в мову мешканців пекла, як ця ясність виявляється хибною. Скинуті з неба духи задумують повстання проти Бога. Не можна не звернути увагу на те, як вони його іменують: "Цар небес", "Государ, Єдиний Самодержець", — він для скинутих у пекельну безодню — деспот і тиран. Як пуританин Мільтон вважав Бога святинею, як революціонер — нетерпів будь-якої одноособової влади. Зрозуміло, що все погане говорять про царя неба злі демони, для яких природно ганьбити Бога. Проте не можна не помітити ореола героїзму, яким оточує Дж. Мільтон Сатану:

Володарю бентежний,

Ти, що поставою всіх вивершив,

Аж хмар досягши.

О ні, не всю

Колишню велич розгубив свою!

Журба

Вже тьмарила ізблідлеє обличчя,

Що блискавки безжально посікли; та погляд

Повітря різав із-під темних брів,

Безмежную відвагу виявляв,

Й незламну гордість…

От як звертається Сатана до своїх поплічників після поразки:

Даремно

Його Престол ми намагались похитнуть

Програли битву. Ну то й що?

Чи ж все задарма? - Жевріє запал

Волі незламної, з котрою у плече

Ненависть люта і жага помститись

І мужність, що не зна шляху назад.

Чи ж це не перемога?

Адже ми

Ще маєм те, чого не може Він

Ні гнівом, ані силою узять -

Осяйну славу! О якби ж то я

Та ворога, що щойно похитнувсь

Зі страху перед величчю,

Прохав, хоч на колінах, милувать мене.

Зганьбився б геть і соромом

Накрився б, і гіркішим він би був,

Аніж мое падіння. Та долі примхою

Нетлінні, ні емпірейскі наші лави.

Ані сила, що Богу рівна; і пізнавши

Горнила битв, не стали ми слабкіші.

Загартувались лиш і перемоги

Не сподіваємось тепер ми, а ждемо... Чиї почуття висловлені в цій мужній мові персонажа, створеного уявою поста? Може, самого творця цього образу, революціонера і виразника ідей революції? І того, й іншого. Ця мова цілком доречна у вустах Сатани, скинутого з небес, який зазнав поразки в боротьбі з янгольськими військами Бога. Але так міг сказати про себе і сам Мільтон, який і після відновлення монархії залишався республіканцем, прихильником народовладдя. У "Втраченому раї" чимало рядків, що порушують чітку логіку біблійного переказу. У свідомості Мільтона уживаються кілька уявлень. Бог — втілення вищого блага, Сатана і його прибічники — виплід зла; але той же Бог для Мільтона — небесний цар, і водночас він асоціюється із земними королями, ненависними постові, який не може не співчувати тим, хто повстає проти єдинодержавної влади. У поемі є й інші суперечності. Мільтон захоплюється героїчною непокірністю Сатани настільки, наскільки вона виявляє непримиренність щодо будь-якої тиранії, земної чи небесної. Але заколот не випадково закінчується поразкою. Не з Біблії, а з власної уяви, усвідомивши враження сучасності, взяв поет усі барви для опису боротьби небес і пекла. Дж. Мільтон мав можливість перекопатися в тому, що англійська революція, виявивши обмеженість цілей і корисливість буржуазії, не сприяла перемозі добра па Землі. Відгомони цього переконання звучать у поемі, де сказано багато слів про безглуздість і шкідливість для людства воєн і насильства. Тому в наступних книгах "Втраченого раю" непокірливому Сатані протипоставлений Син Божий, готовий постраждати за все людство. У цьому контрасті Сатани і

Христа символічно виявлене заперечення індивідуалізму й егоїзму, на противагу яким висувається ідея альтруїзму і людинолюбства. Так сперечається сам із собою протягом поеми її творець. Дослідники вбачають в цьому деяку безсумнівну непослідовність, вагання в авторських оцінках. Проте Мільтои намагається хронологічно описати історичні події й поєднати їх з і сторично-біблійними, а потім зіставити і зрозуміти для себе, що насправді є істиною.

Письменник ще замолоду прилучився до пуритан, бо увірував у те, що мораль і штивність, які вони сповідували, могли б протистояти як аристократичній розбещеності, так і буржуазному індивідуалізму. Однак він переконався, що за показною моральністю пуритан порідко ховалися ті ж ґанджі. Але його цікавили не подробиці й окремі випадки, а людина в цілому, і свій погляд на неї він і висловив, наділивши філософську поему релігійним сюжетом. Якщо в перших книгах контраст між силами неба і пекла символізує боротьбу добра і зла в житті, то центральною темою "Втраченого раю" є відображення цієї боротьби в людському серці. Завершальна частина поеми сповнена духом смиренності й покірності, перейнята характерною вже для християнства нотою:

Тепер я осягнув.

Що постраждать за правду — означає

Здійснити подвиг і дістати

Найвищої звитяги.

Мільтон у творі спромігся досягти істини — тієї топкої грані, де боротьба за правду є, але ця боротьба — боротьба любові, за правду не людську, а Божу, яка є правдою найвищого людського щастя, — істини. Ідеї Мільтона про "відкритий ринок ідей", саморегульований процес досягнення істини були надзвичайно прогресивними для його часів. У виступі про свободу преси ("Ареопагатика") Мільтон з усією пристрасністю революціонера атакував цензуру, апелюючи до істини, яка, на його думку, на відкритому ринку ідей завжди переможе неправду. Він закликав дати можливість істині боротися вільно та відкрито проти неправди.

Гуманізм епохи Відродження заперечив церковне вчення Середньовіччя про тлінність земного життя. Гімн людині створив італієць Піко де ла Мірандола в "Слові про гідність людини", проголосивши людину найпрекраснішою з усього, створеного Богом. Але він же наголосив і на подвійності її природи: "Тільки людині дав Батько насіння і зародки, що можуть розвитися по-всякому... Буде давати волю інстинктам чуттєвості, здичавіє і станс як тварина. Піде він за розумом, виросте з нього небесна істота. Почне розвивати свої духовні сили, стане янголом і сином божим".

Ось якого гуманізму ми повинні прагнути, правди праведності, любові до людей і до Бога. І змінювати світ саме за допомогою неї. Найперше завдання — відродити мораль суспільства на християнських з