Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Культура країн Європи (кінець XIX - початок XX ст.)

Наприкінці XIX- на початку XX ст. суспільний розвиток більшості країн світу визначався досягненнями науки і техніки. На ґрунті великих наукових відкриттів змінювалися уявлення людини про навколишній світ, світопорядок, місце в ньому окремої людини і народів. Революція у природознавстві, прискорений розвиток нової техніки і технологій сприяли формуванню уявлень проте, що все у світі визначається людським розумом. Однак таке раціоналістичне світоуявлення не могло дати відповіді на питання про сутність людського життя, яке не піддається математичному програмуванню. Широке застосування новітньої техніки і впровадження нових технологій не лише робили життя людей кращим і комфортнішим, а й породжували небезпеку виникнення нових кровопролитних війн із застосуванням ефективніших видів озброєння. Не випадково песимізм і розчарування, містицизм, спроби пошуку нових основ людського співжиття домінували в суспільстві й найбільше виявилися в літературі й образотворчому мистецтві, де розвивалися нові напрями і стилі. Ще однією важливою рисою розвитку науки і культури XX ст. була інтернаціоналізація, оскільки наукові відкриття і культурні здобутки окремих народів використовувалися і ставали спільним надбанням усього людства.

У фундаментальних і галузевих науках першість належала країнам Європи і Північної Америки. Англійський фізик Дж. Томсон у 1897 р. відкрив першу елементарну частинку, що входить до складу атома - електрон. Ефект радіоактивності досліджували А.Беккерель, П. і М.Кюрі. Німецький фізик М. Планк і датський фізик Н. Бор своїми дослідженнями започаткували новий розділ фізики - квантову механіку. У 1901 р. М. Планк встановив, що енергія виділяється не суцільним потоком, а окремими пучками - квантами. В1913 p. Н. Бор доповнив планетарну теорію атома англійського фізика Б. Резерфорда і ввів поняття про стрибкоподібний рух електрона з однієї орбіти на іншу та про зміну структури атома, який отримує або забирає квант енергії. Російський фізик О. Столетов досліджував фотоелектричні явища, що використовувалися для створення електронної техніки.

О. Попов у 1895 р. на засіданні Російського фізико-хімічного товариства виступив з доповіддю про використання електромагнітних хвиль для передавання сигналів. Він продемонстрував прилад, який по суті був першою у світі приймальною радіостанцією. Його ідеї використали під час створення радіотелеграфу.

У1905 р. німецький фізик А. Ейнштейн заклав основи теорії відносності, яка змусила переглянути традиційні уявлення про простір, час і рух. Визначаючи рух світла у вакуумі, залежність його напрямку і швидкості від джерела світла, вчений дійшов висновку, що абсолютного, незалежного від спостерігача простору і часу немає.

Відкриття російських математиків 17. Чебишева і О. Ляпуно-ва започаткували низку найважливіших напрямів математики. Цим ученим належать великі відкриття в галузі математичного аналізу, теорії чисел і теорії відносності.

Відкриття фундаментальних наук сприяли появі нових міждисциплінарних досліджень і зародженню нових наук. Відкритий у 1869 р. видатним російським хіміком Д. Менделєєвим періодичний закон хімічних елементів був доповнений електронною теорією будови атома. Вчені встановили, що порядковий номер елемента в періодичній системі відповідає кількості елементів того чи іншого атома. Тісний взаємозв'язок між фізикою і хімією сприяв народженню фізичної хімії. Значного розвитку набули електрохімія, фотохімія, хімічна фармакологія.

Працюючи в галузі біохімії, російський учений В. Доку часе з'ясував складний і тривалий процес утворення ґрунтів і заклав основи сучасного ґрунтознавства. Використовуючи досягнення біології, німецький учений А. Вейсман і американський учений Т. Морган започаткували генетику - науку про передання спадкових ознак у рослин і тварин.

В усьому світі були відомі праці видатного російського фізіолога /. Сеченова, учня знаменитого німецького вченого Г. Гельм-гольца, засновника першої в Росії фізіологічної лабораторії. Велике значення мали його лекції з біоелектрики, праці з проблем людської психіки - "Рефлекси головного мозгу" і "Психологічні етюди". Російський учений /. Павлов вивчав вплив вищої нервової діяльності на протікання фізіологічних процесів, розробив теорію умовних рефлексів.

На досягнення біології спиралася медицина. Бактеріологи, співробітники Пастерівського інституту в Парижі виготовили ліки, які запобігали захворюванню на сибірську язву, холеру, сказ тощо. Тривалий час одну з лабораторій Пастерівського інституту очолював видатний російський учений-мікробіолог /. Меч-ников. Німецькі вчені успішно випробували ліки від туберкульозу, черевного тифу, дифтерії, сифілісу. Успішно розроблялися основи санітарії та гігієни, заходи профілактики й запобігання епідеміям.

Досягнення фундаментальних і галузевих наук сприяли прискореному розвитку нової техніки і технологій, організації масового виробництва. Новітні наукові відкриття застосовувалися у машинобудуванні, електроенергетиці, металургії, гірничій справі, на транспорті й у хімічній промисловості.

Наприкінці XIX ст. німецькі винахідники Н. Отто і Р. Дизель сконструювали новий тип моторів, які працювали на рідкому паливі, були компактними і високоекономічними. Невдовзі їх використали на першому автомобілі Г. Даймлера і К. Венца, першому літаку братів У. і О. Райтів та в дизельних локомотивах. Подальший розвиток транспортного машинобудування був пов'язаний з винайденням котлів з високим перегріванням пари, автоматичних гальм і автоматичного подання вугілля в топку. Це дало можливість значно збільшити швидкість і тягу паровозів. Отримання електроенергії у великих масштабах за допомогою сконструйованої ще наприкінці XIX ст. динамо-машини дало змогу сконструювати і почати виробництво електровозів. Із впровадженням крекінг-процесу - розкладання сирої нафти на різноманітні фракції під впливом високого тиску і температур - отримали рідке паливо, насамперед бензин, украй потрібний для автомобільної й авіаційної промисловості.

Винайдення конверторного способу виплавлення сталі з чавуну дало змогу створювати різноманітні сплави, зокрема алюміній. Революцією в металургії був запуск у 1897 р. в Німеччині першого електричного прокатного стану. Широко використовувалося електро- і газозварювання. Якісні марки сталі й залізобетон почали застосовувати у промисловому та цивільному будівництві, у спорудженні транспортних об'єктів - мостів, тунелів, висотних споруд. Так, у 1905 р. в Альпах було прокладено Симплонський тунель завдовжки 20 км.

Досягнення хімії дали можливість розробити нові способи отримання аміаку й розширити виробництво азотної кислоти та її сполук, необхідних для виготовлення штучних добрив, різноманітних барвників і вибухових речовин.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у побут людей увійшли телефон і фонограф, радіоприймачі, сконструйовані О. Поповим і Г. Марконі, кінематограф братів Люм'єр, трамвай, підземні залізниці - метро, електричне освітлення міст, житлових будинків і виробничих приміщень.

Водночас удосконалювалася військова техніка, з'являлися нові види озброєнь, зароджувалася хімічна зброя. У виробництві зброї намітилась тенденція до автоматизації, якій сприяло винайдення в 1883 р. кулемета X. Максима. На початку століття було сконструйовано нові автоматичні гвинтівки і з'явилися перші автоматичні гармати. Англія, Франція і Росія розробляли проекти броньованих бойових машин на гусеничному ходу - танків. Перші кроки робила авіація - крім виконання розвідувальних завдань, літаки оснащували автоматичною зброєю і бомбами.

Морські озброєння поповнилися новими типами кораблів - важкими панцерниками з могутньою артилерією типу "Дредноут" (вперше побудованих в Англії) і підводними човнами з дизельними й електричними двигунами.

Впровадження у виробництво нової техніки і технологій супроводжувалося переходом виробників до поточно-масового виробництва на основі конвеєра. Його суть полягала в тому, що виробничий процес розчленовувався на окремі прості операції та здійснювався безперервно на основі розташування механізмів і робочих місць за ходом технологічного процесу. Вперше завершена організація праці для масового виробництва була здійснена на автомобільних заводах американського підприємця Г. Форда, який у 1908 р. запустив у серію і зробив доступним за ціною для широкого споживача автомобіль "Форд-Т".

Отже, науково-технічний прогрес створював нові можливості в індустріальних суспільствах для поліпшення умов життя людей, відкривав нові горизонти у використанні надбань людської думки, проте неминуче призводив до гонки озброєнь й удосконалення засобів знищення людей.

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувався крутим зламом у світоглядних орієнтирах людини. Швидкий промисловий розвиток на основі новітніх наукових досягнень природничих наук, упровадження нової техніки і технологій не лише відкривав нові обрії перед людством, а й супроводжувався загостренням соціальних суперечностей у суспільстві, класової боротьби, мілітаризмом, руйнацією природи. Порушувався взаємозв'язок людини з природними умовами існування. Зрештою, новітні наукові досягнення не лише не підтвердили правильності матеріалістичних світоглядних систем, а й спростовували їх. На перший план висувалися проблеми існування людини в новому індустріальному суспільстві.

У філософії загострилася боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, зіткнулися полярні погляди. Класичний позитивізм О. Конта і Г. Спенсера, який визнавав закономірність розвитку природи і суспільства, був неспроможний створити задовільну світоглядну концепцію і розв'язати проблеми пізнання. На зміну йому прийшов емпіріокритицизм, основоположниками якого були Р, Авенаріус і Б. Мах. Вони звернули увагу на відносність наукового знання і дійшли висновку, що наука дає не справжню картину реальності, а лише "символи, знаки, позначки для практики". Ідеалізм емпіріокритицизму виявлявся у тому, що реальним визнавали не матеріальний світ, а комплекси наших відчуттів.

У боротьбі зі "старою" філософією особливо помітним був американський прагматизм, засновниками якого вважають Ч. Пірса і У. Джемса. Прагматизм був "філософією дії" і критерій істинності вбачав у безпосередній корисності. Ідея істинна лише тією мірою, якою приносить користь, тобто наскільки її можна реалізувати на практиці. Однак прагматизм був суто американською філософією і мав небагато прихильників в Європі, де переважали ідеалістичні, ірраціоналістичні (вчення, яке обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання) філософські вчення.

Неспроможність минулих панівних філософських систем побудувати загальновизнану світоглядну теорію змусили філософію переорієнтуватися на проблеми пізнання. Помітний вплив мала баденська школа неокантіанетва, засновниками якої стали німецькі філософи В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. На їхню думку, пізнання минулого й сьогодення має ґрунтуватися на цінностях - вічних нормах певного суспільства, що існуюють поза свідомістю людини і суспільства.

Проти раціоналізму виступала й "філософія життя" - "філософія, яка випливає з повноти переживання життя." її основоположники - В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф. Ніцше - замість розуму як знаряддя пізнання висували інтуїцію, що безпосередньо проникає у предмет пізнання. Ф. Ніцше критикував раціоналізм і християнство за те, що вони пригнічують волю людини до життя. "Воля до влади" має звільнити життєві сили людини на шляху до "надлюдини", яка стоїть по "той бік добра і зла".

Названі філософські вчення справили значний вплив на багатьох діячів науки, культури і мистецтва, як і вчення про психоаналіз, основи якого розробив видатний австрійський учений 3. Фрейд. Відкривши неусвідомлені імпульси, мотивації, Фрейд створив психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевного стану пацієнтів.

Значних успіхів досягла соціологія - наука про розвиток суспільства. Одним із її основоположників вважають французького вченого Б. Дюркгейма. На початку XX ст. соціологія позбулася недоліків впливової у минулому течії соціального дарвінізму, за яким розвиток суспільства визначався біологічними закономірностями природного відбору. Велике зиачення для розвитку соціології мали праці видатного німецького вченого М. Вебера - автора "теорії раціональності" й теорії "ідеальних типів", який намагався відшукати духовно-етичні основи розвитку капіталістичного суспільства. Його широковідома книга "Протестантська етика і дух капіталізму" присвячувалася впливу протестантизму з його аскетизмом, дисциплінованістю, відповідальністю особи на формування духу підприємливості, раціоналізації господарської діяльності.

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX - початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX- початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати й переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

У межах епохи неоромантизму розвивалася естетична і літературно-художня течія - символізм, визнаним лідером якого був відомий французький поет кінця XIX ст. С. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна відобразити лише в туманних символах, подібних яким немає в природі. Об'єкт зображення - світ таємниць і мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Теоріє. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах - від п'ес-феєрій до літературних композицій - втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бе-лий, композитор О. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу "Жовта книга". Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери "Дідона і Еней". Близьким до символізму був і письменник О. Уайльд.

Творчість видатного французького художника Е. Мине, автора відомої картини "Сніданок на траві", завершила розвиток класичного мистецтва і стала початком нової епохи в розвитку живопису. Картини Моне не допускалися в Салон - офіційну виставку "безсмертних" академіків, які формували погляди на мистецтво, тематику творів і манеру письма відповідно до позиції, прийнятою в урядових колах.

Навколо Моне об'єдналася група молодих художників, які шукали нові шляхи в мистецтві. Навесні 1874 р. маловідомі художники, що називали себе "незалежними", організували виставку в ательє фотографа Надара на бульварі Капуцинок у центрі Парижа, їхній живопис викликав глум відвідувачів та журналістів, які назвали його "мазня" та "знущання". За художниками закріпилась назва, яку в насмішку дав один із журналістів, - імпресіоністи - за назвою картини К. Моне "Враження. Схід сонця" (з фр. impression - враження).

Імпресіоністи були самобутніми художниками. їх об'єднувало бажання відтворити змінність навколишнього світу. Природа стала об'єктом їхньої творчості. Вони намагалися передати у творчості те, що бачить людське око, - зміну кольору та форми предметів залежно від освітлення, пори дня, кольору сусідніх предметів тощо. З цією метою вони змінили манеру письма: відмовилися від точного малюнку, замінивши його декількома штрихами, які давали загальне враження, від змішування фарб на палітрі, мазки фарб накладали тісно один до одного, які на полотні зливалися у потрібну гаму.

У центрі уваги О. Ренуара завжди була людина. Перевагу він віддавав жінкам та дітям, яких вважав найдосконалішим творінням природи. Його приваблювали не світські красуні, а справжні француженки - живі й веселі продавщиці, актриси, білошвейки. Такими є, наприклад, портрет актриси "Комеді Франсез" Жанни Самарі, дочки власника приміського ресторанчика ("Дівчина з віером"). Світ людей приваблював також Е. Дега, котрий створив неперевершений строкатий світ балерин під час репетиції, жокеїв на тренуванні, прачок за важкою роботою. Характерною ознакою полотен Дега стали плавність і точність ліній, витонченність рухів його героїв ("Голубі танцівниці").

На межі століть склався новий стиль модерн (з фр. - новий, сучасний), який набув утілеття в усіх видах мистецтва. Це явище було неоднозначним, оскільки в модерні є і декадентська претензійність, і прагнення до єдності стилю. Стиль модерн - це новий етап у синтезі архітектури, живопису, декоративних мистецтв. В образотворчому мистецтві цей стиль виражався символікою образів, алегорією.

Стиль модерн прийшов на зміну імпресіонізму, що занепадав в останній третині XIX ст, - течії в образотворчому мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта шляхом розкладання фарб на окремі елементи. Уже у творчості французького художника 17. Сезанна помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезанн ніби "розсуває" простір, переносячи у нього глядача. Крім Сезанна, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Тог, 17. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, шляхів повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало певну деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями, і мало розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для яких головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво назвали авангардизмом, в якому виокремлювалися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм, засновниками якого вважали іспанського художника П. Пікассо, котрий з 1900 р. працював у Парижі, і французького художника Ж. Брана.

Кубісти відмовились від властивих імпресіоністам форм переданий кольору та світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, напівкола, трикутники, куби). Об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму є картини П. Пікассо "Авіньйонські дівчата" і "Скрипка", Ж. Брака - "Будинок в Ес-таці".

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Де-лоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина - "Симультанні вікна" (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму - течії в мистецтві початку XX ст., головним завданням якої було вираження духовного світу художника. На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізованій цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами - головний лейтмотив експресіоністів, який втілився у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися деякому нечіткому ритму. "Сама форма, - писав Кандинський, - навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою..." Перша найвідоміша абстрактна картина Каядінського - "Абстрактна акварель" (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів набув А. Матісс. "Композиція - це мистецтво розміщувати декоративно різні елементи, які має художник для вираження своїх почуттів.*. Головне призначення кольору - забезпечувати якнайбільшу експресію", - писав він. Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, у яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В най відоміших картинах - "Танок" і "Музика" - Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: блакитних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Мале-вич, М. Шагал, М. Ларіонов, П, Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала ("Я і село", "Над Вітебськом") позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув розвитку не лише в живопису та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо.

Розмаїття форм у мистецтві початку XX ст. відображало складну духовну атмосферу в тогочасному європейському суспільстві.

Епоха промислового капіталізму зумовила суттєві зміни в архітектурі, насамперед міст. Виникають нові типи архітектурних споруд: фабрики й заводи, вокзали, магазини, банки, з появою кінематографа - кінотеатри. Справжній переворот в архітектурі зробили нові будівельні матеріали - залізобетон і металеві конструкції, які дали можливість перекривати значні простори, робити величезні вітрини тощо.

У XIX ст. в архітектурі не виробився власний стиль. Архітектори переважно вдавалися до комбінування різних стилей - готики, бароко й класицизму. На початку XX ст. перед архітекторами постало завдання синтезувати те нове, що постало в середовищі капіталістичного міста, що стрімко зростало. Це був період панування в архітектурі стилю модерн. У Західній Європі він сформувався насамперед у південнонімецькій та бельгійській архітектурі. Стиль модерн народився ніби на стику двох тенденцій - бажання архітекторів раціонально використати нові будівельні матеріали (сталь, скло, залізобетон) і розкоші, витонченості, декоративності. Важливою рисою модерну в архітектурі було використання національної специфіки й орієнтація на потреби певних соціальних верств.

В Австрії представником нового архітектурного стилю був О. Ваг пер, який уславився спорудженою ним станцією метро і церквою у Відні. В Бельгії у стилі модерн працював А. Ван дер Вельде - художник, архітектор, дизайнер, який у бельгійській столиці побудував Фолькваген-музеум, приміщення художньої школи тощо.

У Росії стиль модерн використовував елементи традиційної давньоруської і середньовічної російської архітектури. Такими були, наприклад, Ярославський вокзал (архітектор Ф.Шех-тель) і Казанський вокзал (архітектор О.Щусев) у Москві. Там само представлений і типовий приклад російського архітектурного модерну - побудований архітектором Шехтелем будинок підприємця Рябушинського поблизу Нікітської брами. На петербурзький модерн значно вплинули традиції монументального петербурзького класицизму, що набуло відображення у будинку компанії "Зінгер" на Невському проспекті (архітектор П. Сюзор) і будинку Половцова на Кам'яному острові (архітектор І. Фомін).

Модерн був одним із найзначніших стилей початку XX ст., який використав усі тогочасні досягнення архітектури. Починаючи з класицизму, це був, по суті, останній архітектурний стиль за своїм цілісним підходом.

Література і драматургія початку XX ст. відображали складність і суперечності духовного життя суспільства, намагалась розв'язати проблеми соціальної несправедливості, колоніалізму й мілітаризму. Як і в інших видах мистецтва, у них розвивалися різні напрями - декадентська, песимістична, психологічна, масова література, література критичного реалізму тощо.

Відомим майстром психологічних творів був німецький письменник Т. Манн. У психологічних новелах, найвідомішою серед яких була "Смерть у Венеції", він розкривав складні проблеми, що поставали перед творчою особистістю за умов капіталістичного розвитку. Песимістичними настроями проникнутий його роман "Будденброки", що розповідає про виродження бюргерського роду. Французький письменникР. Роллан у романі "Жан Кріс-тоф" зобразив внутрішній світ творчої особистості, складнощі духовного життя й долі художника.

Французький письменник А. Франс у романах-памфлетах "Острів пінгвінів", "Боги жадають" та ін. засуджував насилля, війни, релігійний фанатизм, лицемірну буржуазну мораль. Водночас його твори перейняті любов'ю до людини і природи, уславленням краси.

Прагнення відповісти на складні соціальні проблеми суспільства, запропонувати власне вирішення проблеми несправедливості капіталістичного суспільства породило могутню літературу критичного реалізму, яка намагалась реалістично відобразити соціальну дійсність. У центрі її уваги передусім були тяжка праця й життя робітників, поширення в їхньому середовищі соціалістичних ідей. У західноєвропейській і північноамериканській літературі найвизначнішими творами критичного реалізму були романи Е.Золя "Жерміналь", Дж. Лондона "Залізна п'ята" і "Мар-тін Іден", Ф.Норріса "Спрут", Е.Сінклера "Джунглі", п'єси Г. Гауптмана "Ткалі" і Дж. Голсуорсі "Боротьба".

Розвивалися також література масового попиту - пригодницька, детективна, фантастична. Відомими майстрами цього жанру були А.Конан Дойль, Ф.Купер, О.Дюма, Майн Рід, Жюль Берн, Г. Уелле та ін.

Нові тенденції проникали в драматургію. її реформатором став англійський драматург Б. Шоу - автор п'єси "Шгмаліон", поставленої на сценах усіх провідних театрів світу. Автором проблемної драми був видатний норвезький драматург Г, Ібсен. У Німеччині виник масовий театральний рух, у межах якого створювалися Вільні народні сцени - зародки самодіяльних театрів. В Англії самодіяльні драматичні колективи виникали в робітничих клубах.

На початку XX ст. великої популярності набув новий вид мистецтва - кінематограф. Німий кінематограф вимагав від акторів, серед яких найпопулярнішими були Чарльз Чаплін, Анд-ре Дід та ін., особливого мистецтва міміки, зрозумілих символів, гумору, поєднання декорацій і натури. Кінематограф став масовим мистецтвом. Так, у 1908 р. в Нью-Йорку 250 тис. осіб щодня відвідували кінозали. У США в той час їх було 10 тис, у Великій Британії - 4 тис, в Італії - 1,5 тис.

Розвиток музичної культури пов'язаний з творчістю композиторів, які відчували на собі вплив художніх відкриттів кінця XIX ст. Імпресіоністи стимулювали бажання відтворити змінний вигляд природи, символісти пробудили інтерес до світу загадкового та неусвідомленого.

Справжнім новатором у музиці був французький композитор К. Дебюссі, який відкрив нову музичну епоху. Його оркестрова прелюдія "Післяполуденний відпочинок фавна" переносить слухача в атмосферу плинних образів, відчуттів, вражень, породжує асоціації. В симфонічному циклі "Ноктюрни", навіяному картинами К. Моне, помітне бажання автора передати відчуття живої природи. Картини природи (поля, ліси, рівнинні простори) відтворюють більшість творів Дебюссі ("Кроки під дощем", "Кроки на снігу", "Тумани" та ін.), але виняткове місце в них займає тема морської стихії (триптих "Море")- улюблена тема імпрес-сіоністів.

Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у "музичних драмах" поєднав музику поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Він був новатором у галузі гармонії й оркестрування. Найвідоміші його твори_

опери "Трістан та Ізольда", "Летучий голландець", "Лоенгрін" тетралогія "Кільце Нібелунга"- "Золото Рейна", "Валькірія" "Зігфрід", "Загибель богів" та ін.

Російський композитор О. Скрябін намагався втілити ідею перетворювальної сили мистецтва. Для його творів (симфонічних поем "Прометей", "Божественна поема", сонат, прелюдій для фортепіано та ін.) характернні напружений динамізм, широкий діапазон образів (ідеальних, витонченнях, героїчних). Скрябін був новатором музичних засобів вираження, розвивав ідею світломузики.