Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Новітня історія

Перша світова війна. Воєнні дії у 1914-1915 рр.

Перша світова війна була закономірним результатом гострих суперечностей між великими світовими державами. Ще у 1879 р. Німеччина уклала військовий союз з Австро-Угорщиною, а у 1882 р. - з Італією. Так виник Троїстий союз, до якого згодом приєдналася Туреччина. У1904-1907 рр. сформувався союз Англії, Франції та Росії - Антанта.

Головним був англо-німецький економічний, військово-морський і колоніальний антагонізм. Німеччина мріяла захопити значну частину колоній Англії. Обидві країни, що боролися за перевагу на морях, нарощували свої військово-морські сили. Фран-ко-німецькі суперечності почалися через землі, відібрані у Франції після франко-прусської війни 1870-1871 рр.

Особливої гостроти набули суперечності великих країн на Балканах і Близькому Сході. Німеччина намагалася розширити тут сферу свого впливу, а Австро-Угорщина після анексії Боснії та Герцеговини готувалася захопити Сербію. Росія прагнула зберегти і розширити свої політичні позиції на Балканах, захопити протоки і Константинополь, Західну Україну.

Влітку 1914 р. суперечності між двома воєнно-політичними блоками європейських держав - Троїстим союзом і Антантою - загострилися до краю. "Пороховою бочкою Європи" став Бал-канський півострів. За підтримки Німеччини Австро-Угорщина почала відкрито готуватися до війни проти Сербії. Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри. Наслід-ник австрійського престолу, войовничий Франц Фердінанд прибув із візитом до столиці Боснії Сараєво. Патріотичні кола Сербії розцінили це як виклик. 28 червня 1914 р. Франца Фердінанда вбив член сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г. Принцип. Заручившись підтримкою Німеччини, австрійський уряд поставив Сербії жорсткий ультиматум.

Союзниця Сербії Росія спробувала владнати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши проект дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо ав-стро-німецького блоку.

Демарш (фр. demarche, букв. - виступ) - дипломатичний акт уряду, відомства закордонних справ або дипломатичного представника однієї держави перед урядом іншої держави. Містить прохання, протест, вимогу, застереження чи погрозу. Демарш може мати форму дипломатичної ноти, заяви, ультиматуму тощо.

Незважаючи на те, що Сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила їй війну. Росія почала загальну мобілізацію. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану розташувала війська на західних кордонах. З серпня вона оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгією стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася Перша світова війна.

Вона тривала з серпня 1914 р. по листопад 1918 р. і була однією з найкровопролитніших в історії людства - в ній загинуло понад 10 млн осіб. У воєнних діях взяли участь 33 держави із 59 з населенням понад 1,5 млрд осіб (87 % жителів планети). Головні воюючі сторони: на боці Німеччини й Австро-Угорщини виступили Болгарія та Туреччина, створивши Четверний союз; до країн Антанти приєднались Італія, Португалія, Румунія, Сербія, США, Греція, Японія; війну Німеччині оголосили Китай і 14 держав Латинської Америки.

Війна була продовженням політики територіальних захоплень, яку проводили великі держави. Це була імперіалістична політика, яка вела до утворення багатонаціональних і колоніальних імперій. На початку XX ст. світ значною мірою був поділений між ними. Багато народів Центральної та Східної Європи перебували у складі Німецької, Австро-Угорської та Російської імперій, володіння якої простягалися до східних кордонів Азіатського континенту. Майже вся Африка, Південна та Південно-Східна

Азія, землі в інших частинах світу стали надбанням Великої Британії, Франції, Португалії, Німеччини, Італії та інших європейських країн. На початку століття вони виношували плани нових захоплень, обґрунтовуючи це необхідністю захисту своїх співвітчизників, набуття "природних кордонів" або розширення "життєвого простору".

Відповідно розроблялися і стратегічні плани майбутньої війни. Так, у серпні 1913 р. німецький імператор Вільгельм II видав таємну інструкцію Міністерству закордонних справ про підготовку до глобальної війни. У жовтні того ж року начальник Генерального штабу Німеччини генерал Г. фон Мольтке подав імператору воєнно-оперативний план нападу на Францію і Росію. В його основі лежав план генерала Шліффена (попередника Мольтке), що передбачав блискавичну війну (бліцкриг) проти Франції, збройні сили якої мали бути розгромлені в одній вирішальній битві. Відтак планувалося завдати удару по Росії.

Російський Генеральний штаб напередодні війни розробив два варіанти плану ведення війни - "Г" і "А", за якими всі війська на заході об'єднувалися у два фронти - Північний (проти Німеччини) і Південний (проти Австро-Угорщини). Варіант "Г" мав бути реалізованим у разі нападу на Росію Німеччини та Австро-Угорщини. Тоді більша частина російських військ спрямовувалася проти Німеччини. У разі наступу Німеччини на Францію передбачалася реалізація плану "А", за яким головний удар планувався на півдні - проти Австро-Угорщини. Кінцева мета наступу - оволодіння Віднем і Будапештом.

Південний напрям видавався перспективнішим. По-перше, шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення у ході війни "національного завдання" - вільного виходу до Середземного моря і встановлення контролю за протоками Босфор і Дарданелли. По-друге, австрійська армія порівняно з німецькою була слабшою, що давало змогу відносно швидко вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Але австрійська армія була однією з найчисленніших у Європі і це підігрівало мілітаристські амбіції правлячої верхівки Дунайської імперії. Проте вона була вразливим суперником. Упродовж тривалого часу зростали чисельність й витрати на утримання війська без належного технічного переоснащення, осучаснений військової доктрини, стратегічного і тактичного мислення. Австрійський Генеральний штаб дотримувався застарілих поглядів на ведення війни, надаючи перевагу обороні, облозі фортець, пішим передислокуванням військ, ударам кавалерії з обмеженими діями авіації. Політичне становище імперії Габсбургів з її невирішеним національним питанням зумовило багатонаціональний склад армії. В ній існували військові формування змішаного складу і формування, утворені за національною ознакою. Це приховувало в собі потенційну небезпеку виникнення національних суперечностей усередині армії.

Плани ведення війни розроблялися з урахуванням головних цілей ворогуючих сторін. Німеччина планувала захопити велику територію в Європі й Африці: Бельгію, частину Франції, Прибалтику, більшу частину України, Кавказу, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище в Туреччині і на Близькому Сході, витіснити Англію з Середземномор'я тощо. Берлін прагнув створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай. Австро-Угорщина планувала захопити більшу частину Балкан, багаті нафтою райони Румунії. Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника в торгівлі, встановити одноосібне панування на морях, захопити німецькі колонії, зміцнити своє становище у Середземномор'ї, посилити вплив на Близькому Сході.

Перша світова війна велася на багатьох фронтах в усіх куточках світу. Однак головними були Західний, де німецькі війська вели бойові дії проти французьких, англійських і бельгійських військ, і Східний, де російська армія протистояла австро-угорським і німецьким військам. Військовий, економічний і людський потенціал країн Антанти був набагато могутнішим, ніж у країн Троїстого союзу. Однак її територіальна роз'єднаність, віддаленість важливих джерел постачання і поповнення армій від основних театрів воєнних дій заважали реалізації цієї переваги. Тому німецьке командування зробило ставку на блискавичну війну.

Відповідно до свого стратегічного плану Німеччина зосередила головні сили на заході, щоб одним ударом розгромити Францію і заблокувати англійські сухопутні війська на її території. Реалізація цього плану означала б неминучу поразку країн Антанти, оскільки Росія залишилася б без союзників, а її недостатня підготовленість до війни мала призвела до швидкої капітуляції.

На початку серпня 1914 р. головні сили німецької армії підійшли до бельгійської фортеці Льєж, що прикривала переправи через р. Маас, і після кровопролитних боїв захопили всі її форти, а 1-ша і 2-га німецькі армії, не натрапляючи на опір, вторг-лися на територію Бельгії і 20 серпня захопили її столицю Брюссель. Німецькі війська вийшли до франко-бельгійського кордону і в "Прикордонній битві" завдали поразки французам, змусивши їх відійти вглиб своєї території, що створило безпосередню загрозу Парижу.

Німецьке командування явно переоцінило свій успіх і, вважаючи стратегічний задум на заході виконаним, перекинуло два армійські корпуси і кавалерійську дивізію на схід. На початку вересня німецькі війська вийшли до р. Марна, з тим щоб оточити французів. Проте союзники випередили їх і 5 вересня англо-фран-цузькі армії перейшли в наступ на широкому фронті від Парижа до Вердена. Не витримавши натиску, німецькі війська почали відступати на північ. Зупинити наступ союзників німці змогли лише 15 вересня на р. Бман. Марнська битва (б-12 вересня 1914 р.) стала першим стратегічним успіхом союзників, оскільки не лише дала можливість відкинути німецькі армії від Парижа, а й змінила обстановку на заході загалом. Невдачі німецьких військ пояснювалися недооцінкою ними наступальних можливостей союзників, ослабленням армій передислокацією частини з'єднань на схід, втратою командуванням зв'язку з арміями, нечіткою взаємодією між ними.

У розпал німецького наступу в Бельгії 17 серпня російські війська силами двох армій (під командуванням генералів П. Реннен-кампфа і А. Самсонова) перейшли в наступ у Східній Пруссії, щоб відрізати 8-му німецьку армію від Кенігсберга (суч. Калінінград Російської Федерації) й оточити її з флангів. Маючи чисельну перевагу, російські війська завдали поразки німцям в районі Гумбі-нена і почали тіснити їх до узбережжя. Але генерал Ренненкампф відмовися від переслідування противника, що дало змогу німецькій армії перегрупуватися і підтягнути резерви із Західного фронту. Скориставшись неузгодженістю дій російських командувачів, німці оточили два корпуси армії генерала Самсонова (в оточення потрапило 30 тис. осіб, 200 гармат і командувач армії генерал Самсонов, який застрелився), а у вересні витіснили росіян зі Східної Пруссії.

Невдачі на півночі було компенсовано успішним наступом Південно-Західного російського фронту, де, як і передбачалося, російські війська захопили 3 вересня Львів, відкинули австрійські війська за р. Сян і оволоділи фортецею Перемишль. Втрати австрійців становили до 400 тис. осіб, що свідчило про неминучу катастрофу Австро-Угорщини.

На Західному фронті, намагаючись утримати стратегічну ініціативу у своїх руках, німецьке командування розпочало атаки на півночі, внаслідок чого противники дійшли до узбережжя Північного моря, розтягнувши фронт на 170-180 км. Отже, на середину жовтня на західноєвропейському театрі війни утворився фронт протяжністю від швейцарського кордону до узбережжя Північного моря поблизу Ньюпорта. Союзники укріпили підступи до узбережжя. В жовтні почалася битва у Фландрії. Німецькі армії наступали на широкому фронті протяжністю 70 км - від Ньюпорта до Ла-Бассе. Але їх численні спроби прорвати оборону союзників у районі Іпра і захопити французькі порти Дюнкерк і

Кале зазнали невдачі. 17 листопада німецьке командування вирішило припинити атаки.

Німці не мали переваги в силах над арміями союзників, які поповнювалися резервами. До того ж на Іпрській ділянці фронту союзники почали будівництво добре укріплених позицій, що стримувало атаки німецьких військ. Внаслідок тримісячної напруженої боротьби противники стали перед укріпленими позиціями один одного на величезному фронті протяжністю 700 км, маючи фланги, прикриті природними перешкодами, або територією нейтральної держави. Надії на швидку перемогу були марні.

Восени австро-німецькі війська, побоюючись втратити промислову Сілезію, почали наступ на Варшаву. Однак у боях під Варшавою та І вато родом, російські війська зупинили 9-ту німецьку і розгромили 1-шу австрійську армії. Невдачею завершився і наступ німецької армії в листопаді в районі Лодзі (Польща). Російські війська оточили і розгромили велике німецьке угруповання генерала Шеффера.

Недооцінка противника, втрата ініціативи, брак взаємодії між арміями і з'єднаннями, неспроможність зосередити війська на головному напрямку удару, щоб мати чисельну перевагу над противником, вдалі маневри та контрудари союзників спричинили крах німецького плану блискавичної війни.

У1915 р. головними фронтами, як і раніше, залишалися Східний і Західний, хоча бойові дії велися також на Близькому Сході, в Африці, на Далекому Сході та в Океанії. Зрозумівши, що війною на два фронти досягти вирішального успіху неможливо, німецьке командування вирішило перейти на Західному фронті до стратегічної оборони, а головні сили зосередити на сході, щоб завдати вирішального удару по російських військах і вивести Росію з війни.

Розрахунки німецького командування базувалися на даних розвідки про недостатню підготовленість Росії до війни: її військові запаси були розраховані лише на тримісячну кампанію і вже з кінця 1914 р. багато частин відчували брак боєприпасів і зброї. Вступ у війну Туреччини фактично означав економічну блокаду Росії, яка відтепер могла розраховувати лише на власні сили. До того ж із самого початку бойових дій Росія була поставлена у залежність від дій союзників на Західному фронті. Вона проводила наступальні операції не для досягнення стратегічного успіху, а переважно для того, щоб відтягнути німецькі сили під час їх активних бойових дій проти союзників. Це не давало можливості сконцентрувати війська для вирішального масованого удару, змушувало до численних передислокацій з'єднань, призводило до втрати ініціативи і, як наслідок, - до багатьох поразок з величезними втратами. Важливим було також те, що Східний фронт за протяжністю удвічі - втричі перевищував Західний і не мав такого скупчення військ та багатоешелонованої оборони.

На початку 1916 р. на сході ініціативу перехопили німецькі армії. Спроба росіян у лютому оволодіти Східною Пруссією зазнала невдачі. В боях біля Мазурських озер німці розгромили російську армію та звільнили Східну Пруссію. В травні почався широкомасштабний наступ німецьких і австрійських військ на півдні російського фронту. Австро-німецькі війська захопили Галичину і Буковину. У червні розпочався широкомасштабний австро-ні-мецький наступ, під час якого було захоплено Варшаву, Ковно, Брест-Литовськ і Вільно. Російські війська залишили Львів. Тільки у вересні в битві під Тернополем вдалося зупинити наступ і стабілізувати фронт, але німецькі війська окупували Галичину, Польщу, частково Прибалтику і Білорусь, Половину російської армії було виведено з ладу (150 тис. вбитих, майже 700 тис. поранених, 900 тис. полонених), бойові дії набули позиційного характеру.

На Західному фронті відбувалися локальні битви у Фландрії та Шампані. У квітні 1916 р. під Іпром німці вперше застосували хімічну газобалонну атаку. Вони сподівалися прорвати оборону противника і досягти стратегічного успіху, деморалізувати англійців і французів новим видом зброї. Місцем для атаки була вибрана рівнинна місцевість на північ від Іпра, де тримали оборону війська 2-ї англійської армії. Постійні північно-західні вітри в цьому районі сприяли проведенню такої атаки. Німецьке командування завчасно встановило 150 газобалонних батарей на фронті протяжністю 6 км. 22 квітня о 17-й год з попутним вітром на позиції англійців було випущено 180 тис. кг хлору. Знаючи про наміри німців, командування союзників не вжило належних заходів і не забезпечило війська засобами захисту від газу. Англійські солдати задихалися і вмирали, а живі в паніці залишали позиції. Очевидці згадували: "Спочатку здивування, потім жах і, нарешті, паніка охопила війська, коли перші хмари диму вкрили всю місцевість і змусили людей, задихаючись, корчитися в агонії". Від хлору постраждало 15 тис. осіб, з них 5 тис. померло. Але німцям не вдалося досягти мети: французькі й англійські війська підтягнули резерви і ліквідували прорив в обороні, а німецькі війська не мали достатньо сил для розвитку успіху.

Безуспішними виявилися також спроби військ Антанти прорвати німецьку оборону в районі Лоретто і в Шампані, що свідчило про початок затяжної окопної війни. Війна була перенесена у Світовий океан. Після того як у грудні 1914 р. у битві поблизу Фолклендських островів німецький флот втратив три крейсери, німецьке командування віддало наказ про початок підводної війни проти торгового флоту.

Після тривалих переговорів у вересні 1915 р. Болгарія офіційно стала союзником Німеччини. В жовтні вона оголосила війну Сербії і невдовзі спільно зі своїми союзниками окупувала всю її територію. Рештки сербської армії були евакуйовані на грецький острів Корфу. Поразка Сербії мала стратегічне значення: Німеччині вдалося встановити прямий зв'язок з Туреччиною.