Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Міжнародні відносини в 1930-1945 рр.

У роки економічної кризи 1929-1933 рр. різко зросла напруженість у відносинах між країнами - переможницями в Першій світовій війні та переможеними країнами. Японія раніше за інші країни стала на шлях насильницької ліквідації Версальсько-Вашингтонської системи. Ігноруючи інтереси США і Великої Британії в Китаї, Японія у вересні 1931 р. розпочала анексію Північ-но-Східного Китаю - Маньчжурії. Ліга Націй виявилася неспроможною зупинити агресора. Японія в березні 1933 р. оголосила про вихід із Ліги Націй і взяла курс на зближення з Німеччиною, де у 1933 р. до влади прийшли націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером. Зрозумівши, що Ліга Націй не володіє реальними важелями щодо припинення агресії, диктатор Італії Б. Муссоліні у квітні 1935 р. розпочав війну проти Абіссінії (Ефіопії). Натрапивши на рішучий опір місцевих племен, італійська армія лише ціною великих втрат спромоглася в 1936 р. здобути Аддис-Абебу. У березні 1936 р. Німеччина окупувала демілітаризовану Рейнську зону, порушивши умови Версальського договору.

Протягом 1936-1937 рр. відкрито оформилася коаліція сил агресії. Між Італією і Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Муссоліні, утворилася "вертикаль", або "вісь", Берлін - Рим. У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду "проти Комуністичного Інтернаціоналу" та "додаткову таємну військову угоду", які започаткували Антикомінтернівський пакт. У листопаді 1937 р. до нього приєдналася Італія, завершивши формування "осі" Берлін - Рим - Токіо. Провідну роль у цьому агресивному блоці відігравала Німеччина.

Першою жертвою Гітлера в Європі після ремілітаризації Рейнської зони стала Австрія - батьківщина фюрера. 13 березня 1938 р. було здійснено аншлюс (приєднання) її до Рейху.

Наступною жертвою Німеччини стала Чехословацька Республіка (ЧСР). Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешем та союзними з ЧСР Великою Британією та Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. 29- 30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю керівників Англії, Франції, Німеччини та Італії: Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера і Б. Муссоліні. Тут вирішувалась доля Чехословаччини. Учасники Мюнхенського зговору розчленували ЧСР, передавши її важливі райони Німеччині. Тут була підписана авгло-німецька декларація про взаємний ненапад. У грудні 1938 р. аналогічну декларацію підписали Франція і Німеччина. Мюнхенська угода стала важливим етапом політики "умиротворення", зговору з гітлерівською Німеччиною. Вже в березні 1939 р. Німеччина окупувала залишки Чехословаччини. Тоді ж Гітлер змусив Литву передати Німеччині Мемель (Клайпеду) з прилеглим районом.

Падіння Чехословаччини спонукало Лондон і Париж до протидії нацистській агресії. Н. Чемберлен (вчорашній "миротворець") від імені британського уряду надав односторонні гарантії безпеки потенційним жертвам Гітлера: Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. До цих гарантій приєдналася Франція. Надії Лондона і Парижа на примирення з Гітлером були знищені.

З травня до початку серпня 1939 р. між СРСР, Англією та Францією велися політичні переговори щодо створення системи колективної безпеки. Переговори завершилися безрезультатно, оскільки СРСР вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських "гарантій" на країни Балтії в разі непрямої "агресії" проти них. Переговори військових делегацій трьох держав були припинені 23 серпня 1939 р. з ініціативи СРСР, який цього дня підписав з Німеччиною пакт про ненапад. Пакт і таємний протокол до нього, які підписали В. Молотов і Й. Ріббентроп, передбачали поділ Польщі, передачу під контроль СРСР Фінляндії, Латвії, Естонії, Литви. Радянсько-німецькі угоди відкрили шлях до Другої світової війни. Після того як СРСР і Німеччина спільними зусиллями розгромили Польщу, 28 вересня 1939 р. вони підписали ще один ганебний документ - Договір про дружбу і кордон.

Після нападу 1 вересня 1939 р. Німеччини на Польщу Велика Британія та Франція 3 вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині, хоч вони й уникали рішучих дій. У квітні - травні гітлерівські війська окупували Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, а в червні - Францію.

З нападом Німеччини та її європейських союзників на СРСР розпочався новий етап у міжнародних відносинах періоду Другої світової війни. У радянсько-німецькому збройному протистоянні насамперед вбачала свій порятунок Велика Британія. її прем'єр-міністр У. Черчілль того самого дня, коли почалися воєнні дії між Німеччиною і Радянським Союзом, висловив готовність надати СРСР усю можливу допомогу до повної й беззастережної капітуляції Німеччини. 12 липня 1941 р. у Москві між двома країнами було підписано угоду про спільні дії. До перших кроків на шляху створення антинімецької коаліції слід віднести відновлення дипломатичних відносин між СРСР та Чехословаччиною (18 липня 1941 р.), польським емігрантським урядом (30 липня 1941 р.), переговори з голлістською "Вільною Францією", англо-радянські угоди про введення військ до Ірану (1941 та 1942 рр.).

Найважливішими кроками в напрямі консолідації сил Об'єднаних Націй у боротьбі проти агресорів стали підписання Ф. Рузвельтом та У. Черчіллем Атлантичної хартії (14 серпня 1941 р.) і приєднання до неї СРСР (24 вересня 1941 р.). Під час московських переговорів (29 вересня - 1 жовтня 1941 р.) сторонам вдалося досягти домовленостей про англо-радянсько-амери-канське співробітництво, що набуло подальшого розвитку у поширенні на СРСР (6 листопада 1941 р.) дії закону про "ленд-ліз".

Прийнята у січні 1942 р. Декларація 26 держав про спільні зусилля Об'єднаних Націй стала етапним явищем на шляху згуртування сил коаліції, а також утворення в подальшому Організації Об'єднаних Націй (ООН). Англо-радянська (26 травня 1942 р.) та американо-радянська (11 червня 1942 р.) угоди про взаємну допомогу і співпрацю у веденні війни проти агресії завершили процес утворення коаліції держав антинімецького блоку.

Важливе місце у міжсоюзницьких відносинах посідала проблема другого фронту, що перебувала у центрі уваги Вашингтонської конференції (22 грудня 1941 - 14 січня 1942 рр.), переговорів В. Молотова у столиці США (червень 1942 р.), а також конференцій у Касабланці (січень 1943 р.) та Квебеку (серпень 1943 р.). Остаточне рішення про відкриття другого фронту на півночі Франції не пізніше травня 1944 р. виробила Тегеранська конференція лідерів трьох держав Ф. Рузвельта, Й. Сталіна та У. Черчілля (листопад - грудень 1943 р.).

Упродовж війни однією з найскладніших проблем міжсоюзницьких відносин залишалося врегулювання польсько-радянського кордону. СРСР наполягав на збереженні статус-кво станом на 22 червня 1941 р., тоді як польська сторона вимагала повернення до кордонів станом на 1 вересня 1939 р. Лише у підсумку Потсдамської (Берлінської) конференції (17 липня - 2 серпня 1945 р.) було досягнуто взаємних домовленостей про делімітацію західних і східних кордонів повоєнної Польщі.

На завершальному етапі війни почався розпад агресивного блоку держав. Послідовно з нього вийшли Італія (липень 1943 р.), Румунія, Фінляндія, Болгарія (вересень 1944 р.), а спроби Угорщини стати на шлях переговорів із країнами антигітлерівської коаліції було припинено підтриманим німцями державним переворотом.

Ялтинська (Кримська) конференція глав трьох держав (4- 11 лютого 1945 р.) виробила принципи повоєнного, врегулювання у Європі, за якими СРСР діставав значні переваги у вирішенні долі країн Центральної й Південно-Східної Європи (Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини) в обмін на зобов'язання після завершення воєнних дій у Німеччині розпочати бойові операції проти Квантунської армії на Далекому Сході.