Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - ВІРМЕНІЯ

Для однієї з гараздуючих радянських республік 1988 р. виявився дуже складним. 7 грудня в ній сталося страшне стихійне лихо — небачений за своєю руйнівною силою землетрус. В епіцентрі — у місті Спітак — 10 балів за шкалою Ріхтера. За мить 20 тис. людей загинули, 700 тис. залишилися без даху над головою, у руїни перетворилися міста Ленінакан, Спітак, Кіровакан, Степанаван, десятки селищ. Не тільки радянські республіки, а й більшість країн світу прийшли на допомогу постраждалим. Це було вперше, коли Радянський Союз прийняв іноземну допомогу, від якої відмовилися після вибуху Чорнобильської атомної електростанції у 1986 р. Тобто вперше визнали, що в СРСР "щось трапилося", і він неспроможний подолати це сам.

Землетрус трапився на тлі загострення конфлікту з Азербайджаном через Нагірний Карабах. Люди сподівалися, що при такій біді про нього забудуть, але сподівання не виправдалися. У Вірменії масово підтримали вимоги вірменського населення Карабаху про вихід зі складу Азербайджану і приєднання до Вірменії. У республіці спалахували масові демонстрації, мітинги і страйки. Ситуація погіршилася після погромів вірменів у азербайджанському місті Сумгаїт у лютому 1988 р. До 1990 р. з Азербайджану втекли до Вірменії 250 тис. вірменів, а з Вірменії — 150 тис. азербайджанців.

У червні 1990 р. Верховна Рада Вірменії висловила згоду на входження Нагірного Карабаху до складу Вірменії, проте це рішення скасували керівництво СРСР. Дії Москви викликали нові масові протести. їх очолив комітет "Карабах", на основі якого у 1989 р. було створено Вірменський загальнонаціональний рух.

Перші демократичні вибори до Верховної Ради

В обстановці нерозв'язаної карабахської проблеми у Вірменії у 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради. В основному передвиборча боротьба проходила між Комуністичною партією і головною опозиційною силою — Вірменським загальнонаціональним рухом. Це був опозиційний радянському режимові рух, який виступав проти колишніх номенклатурних представників К. Демірчяна та С. Аратюняна. Симпатії народу були на боці опозиції, під чиїм керівництвом він піднявся на визвольну боротьбу. Незважаючи на це, більшість депутатів обрали від комуністів. Проте у серпні 1990 р. головою Верховної Ради став голова Вірменського загальнонаціонального руху Левон Тер-Петросян. Йому також вдалося виграти президентські вибори. Частково позитивні результати перших виборів для Вірменського загальнонаціонального руху були зумовлені членством у комітеті "Карабах" і активною участю у розв'язанні цього конфлікту. У листопаді 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову "Про деполітизацію державних підприємств, навчальних закладів", згідно з якою фактично ліквідовувалася однопартійна система і відкривалося широке поле діяльності для громадсько-політичних організацій. У лютому 1991 р. прийнято Закон "Про громадсько-політичні організації", що створив необхідні умови для формування багатопартійної системи. Протягом нетривалого терміну у Вірменії почали діяти десятки партій і громадських організацій.

21 серпня 1990 р. перша сесія Верховної Ради Вірменії прийняла Декларацію про незалежність Вірменії, яка скасувала Вірменську Радянську Соціалістичну Республіку і проголосила повноправну незалежну Республіку Вірменію. Це стало початком незалежної державності, яка пізніше була закріплена новими законами і постановами. 21 вересня 1991 р. відбувся референдум про вихід зі складу СРСР і встановлення незалежної державності. 94,99 % громадян, які мали виборче право у республіці, відповіли на це запитання схвально. Два дні по тому Верховна Рада Вірменії оголосила Республіку незалежною, самостійною державою.

Становище у районі карабаського конфлікту в 1993 р. остаточно змінилося на користь вірменської сторони, якій вдалося зайняти значну частину азербайджанської території, у тому числі Лачинський коридор, що пов'язує території Вірменії та Нагірного Карабаху. У травні 1994 р. було укладено угоду про припинення вогню. Єреван, підписавши цей договір, зафіксував вигідне для себе становище. Однак статус-кво не може зберігатися вічно. Вірменія, перемігши у війні, нині значно слабша, ніж її суперник.

Конфлікт з Азербайджаном спонукав владу оголосити надзвичайний стан в економіці. Наприкінці 1992 р. — на початку 1993 р. Вірменія підписала з Росією угоди про економічне співробітництво, про дружбу і співпрацю, які передбачали надання російської допомоги сировиною, енергією і продовольством. Багаторазове підвищення цін на хліб, газ та електроенергію у лютому 1993 р. зумовило урядову кризу. Прем'єр-міністр Хосров Арутюнян, який заперечував прискорену лібералізацію економіки, подав у відставку, його замінив Грант Багратян, прибічник радикальних ринкових реформ.

Справді, найскладнішою проблемою з перших років незалежності виявилося реформування економіки. Попередня структура економіки, що залишилася у спадщину від Радянського Союзу, не відповідала потребам розвитку самостійної держави. До того ж у пострадянський період тут склалася господарська система кримінального характеру, що об'єдналась із корумпованою владою, яка працювала не на державу, а на себе. Хоча офіційно майже одразу визначили загальні риси і напрями економічного розвитку, проте не відпрацювали механізми втілення у життя. Країна пережила гіперінфляцію, різке скорочення інвестицій та інші подібні негативні явища. Ситуація ускладнювалася зовнішньою блокадою з боку Азербайджану і Туреччини, які не хотіли йти на зустріч економічним інтересам Єревана до повернення Нагірного Карабаху під юрисдикцію Азербайджану і звільнення окупованих територій. При цьому величезні, непропорційні можливостям країни кошти доводилося і доводиться витрачати на утримання збройних сил.

Поки у Грузії та Азербайджані уряди продовжували зберігати елементи адміністрування і відкладали радикальну економічну реформу, побоюючись соціального вибуху, у Вірменії програму радикальних перетворень реалізували від самого початку. Вона однією з перших серед країн СНД прийняла і втілила у життя Закон про передачу землі у приватну власність та почала широку приватизацію промислових підприємств, лібералізацію торгівлі. У лютому 1991 р. прийняли Закон "Про основи приватизації у Республіці Вірменія", в якому зазначалося, що усі підприємства промисловості й обслуговування мають поступово приватизуватися, і для цього потрібно створити конкурентні умови. Враховуючи тяжке соціальне становище, за цим документом приватизацію передбачалося почати з аграрної сфери. Ще в останніх числах січня 1991 р. Верховна Рала ухвалила Закон "Про селянські і колективні селянські господарства", відповідно до якого встановлювалися принципи їх організації. Реалізуючи положення документа, протягом 1991—1992 рр. на території республіки скасували колгоспи і радгоспи та створили 320 тис. індивідуальних і колективних селянських господарств. Проте державні органи після цього рішучого кроку вважали свою місію виконаною і не розробили жодних заходів для забезпечення життєздатності таких господарств. Селяни перебували у дуже скрутному становищі. Лише у 1995—1996 рр. парламент розробив низку заходів з надання кредитної та матеріальної допомоги селянству.

У тяжкому стані перебувала і промисловість. Ще у 1989 р. за вимогами опозиції закрили Алавердський гірничо-металургійний комбінат, Кіровоканський хімічний завод, науково-виробниче об'єднання "Наїріт", а після розпаду СРСР припинили роботу ще чимало промислових підприємств, позбавлених сировини та енергії. Унаслідок блокади ускладнилася також реалізація продукції. У вересні 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державну власність Республіки Вірменія", за яким майно усіх державних підприємств та установ, розміщених на території республіки, мало статус республіканської власності. Проте не здійснили необхідних заходів для збереження цього майна, і більшу його частину розкрали колишні й теперішні керівники і спритні ділки. У серпні 1992 р. ухвалили Закон "Про приватизацію і роздержавлення державних підприємств і об'єктів незавершеного будівництва", котрий потім регулярно доповнювали новими постановами. їх в основному втілювали в життя після 1993 р.

Уряд відхилив схему приватизації, яка базується на російській моделі, що ґрунтувалася на масовому розподілі ваучерів. Обрали схему, за якою підприємства перетворювалися на "акціонерні товариства відкритого типу". їхні акції пропонувалися насамперед працюючим. Якщо вони не використовували запропоновані акції, то підприємство пропонувалося для продажу з аукціону. Така форма приватизації давала шанси старій номенклатурі. Приватизовували не тільки великі й середні промислові підприємства, а й житловий фонд, тобто мешканцям безкоштовно передавали квартири, які вони займали.

У листопаді 1993 р. Вірменія запровадила власну валюту — драм. У листопаді 1994 р. парламент ухвалив план економічних реформ, що передбачав скорочення бюджетного дефіциту, здійснення податкової реформи. Стабілізації республіканської економіки сприяла не тільки постійна підтримка впливової і багатої вірменської діаспори (на початок 1990-х років її чисельність за кордоном становила понад 3 млн. осіб, серед них 1 млн. — у США), а й співпраця з Міжнародним валютним фондом.

Перебудова господарського життя відбувалася дуже не просто. У 1996 р. частка промислового виробництва у ВВП знизилася з 36 до 29 %. У результаті проведення структурних реформ скоротилися обсяги виробництва у машинобудуванні та хімічній промисловості. Внаслідок спаду виробництва чисельність зайнятого персоналу протягом 1990-х років зменшилася більше ніж вдвічі. Середня заробітна плата в республіці становила приблизно 20 дол., а розмір пенсій — 6. Зростала соціальна диференціація: прибутки найзаможніших 10 % населення перевершували середній прибуток найбідніших у 21 раз.

Низький рівень життя спричинив нову хвилю масової еміграції: у 90-ті роки країну залишили понад 750 тис. осіб, з них 80 % виїхали у Росію. Це значні втрати населення для невеликої країни. Проте з 1995 р. міграція все більше набувала сезонного характеру, а зароблені за кордоном гроші почали вкладатися у виробництво або нерухомість на батьківщині.

Рушійною силою зростання вірменської економіки виступив приватний сектор. Країна перейшла до стадії приватизації великих об'єктів інфраструктури і великої промисловості. Вірменія успадкувала різноманітний індустріальний потенціал від СРСР. За радянських часів вона була наукомісткою республікою, насиченою виробництвами військово-промислового комплексу. За роки блокади й енергетичної кризи їх закрили. Сучасні вимоги диктують певну переоцінку пріоритетів і можливостей. Легка промисловість, обробка імпортних діамантів і ювелірна справа, машинобудування, сільське господарство і харчова промисловість — традиційні для вірменської економіки. Ці сектори поступово адаптувалися до нових умов. Населення частково пристосувалося до нової економічної реальності. Почала реструктуруватися торгівля і реміснича сфера. Майже у кожному міському будинку — крамнички, майстерні, пекарні тощо. Починаючи з 1999 р. Вірменія перебувала серед тих нових незалежних держав, в яких спостерігалося найбільше економічне зростання.

Проте більшість населення перебувала у дуже тяжкому становищі. Наприклад, при тому, що повсюди у пострадянських республіках пенсію не виплачували вчасно, у Вірменії пенсію, що становила 6 дол. (тодішня ціна двох кілограмів м'яса) не видавали місяцями. Хоча ввели в дію атомну електростанцію, люди не запалювали світло, оскільки не мали чим за нього платити. Така сама ситуація спостерігалася і з опаленням, яке не вмикали навіть у суворі зимові дні. Багато хто заощаджував на транспорті, ходячи пішки. Рівень життя був один з найнижчих серед пострадянських республік. На початку 2000-х років бідність ще не була подолана: навіть за офіційними даними від неї потерпали понад 51 % населення. Корупція має масштабний характер, місцеві олігархи вражають своєю вседозволеністю, а пересічна людина страждає від правової незахищеності.

На цьому тлі надто спокійна позиція президента Л. Тер-Петросяна і його обіцянки гарантувати "створення умов для подальшого розвитку" багато кого дратували. Опозиція рішучіше звинувачувала владу в недієздатності і корупції. Навесні 1994 р. опозиція сконцентрувала свої зусилля на міністрі внутрішніх справ В. Сірадегян, стверджуючи, що його міністерство було втягнене у вбивства, що воно мало спеціальну групу рекетирів, котрі вимагали гроші у вірменських бізнесменів у Москві, В. Сірадегяна відсторонили від обов'язків міністра. Опозиція погрожувала притягти до суду тих, хто одержував незаконні прибутки від розподілення державної власності. Почастішали демонстрації з вимогою відставки Л. Тер-Петросяна. У грудні 1994 р. президент оголосив тимчасове припинення діяльності однієї з головних опозиційних партій — "Дашнакцу-тюн" і випуску деяких опозиційних газет.

5 липня 1995 р. влада Вірменії провела референдум про нову Конституцію, яка і була прийнята. Відповідно до неї президент одержував широкі повноваження щодо судової влади. У референдумі взяли участь приблизно 54 % населення, з них 70 % проголосували за нову Конституцію. В той самий день відбулися і парламентські вибори. Опозиція заявила про численні порушення і фальсифікації. Адже діяльність найвпливовішої політичної партії заборонили, сотням кандидатів від опозиції на сумнівній основі відмовили у реєстрації, засоби масової інформації мали упереджений характер, а значну кількість бюлетенів було анульовано як "зіпсовано". З критичними оцінками виступили і спостерігачі від ОБСЄ. Проте перемогу на виборах одержав урядовий блок "Республіка" на чолі з Вірменським загальнонаціональним рухом (у ньому брали участь також Республіканська партія, партія "Гнчак", "Рамкавар", християнські демократи та ін.).