Ви готуєтеся до самостійного життя у непрості часи. Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Непросто встигнути за цими змінами у підручниках і посібниках, особливо з вітчизняної історії. На це є свої причини.

Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію останнього століття. В результаті уроки визвольних змагань наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Діючий навчальний посібник з історії України для 10—11 класів загальноосвітньої школи вийшов у світ влітку 1991 р. Вийшов — й одразу застарів. Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Курс історії України для 10-го класу тепер починається з Лютневої демократичної революції 1917 р. Саме ця революція вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У перших розділах висвітлюється боротьба українського народу за державні права, створення першої демократичної держави на території України —Української Народної Республіки, виникнення в подальшому інших форм української державності — гетьманату та УСРР.

З урахуванням нових архівних документів висвітлюється історія УСРР (УРСР) у період між двома війнами, а також під час другої світової війни.

У заключних розділах посібника розповідається про післявоєнну і сучасну історію України: відбудовні процеси в умовах сталінського режиму, спроби здійснення реформ під час нетривалої "відлиги", події двох довгих десятиріч брежневського застою і, нарешті, успіхи й провали перебудовчих часів.

Розділ І. УТВОРЕННЯ УНР. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

§ 1. Виникнення Центральної Ради

Лютнева демократична революція в Росії

Соціальна напруженість у суспільстві, яке втомилося від нескінченної війни, швидко наростала. Початок 1917 р. ознаменувався дальшим розгортанням боротьби з прогнилим самодержавним ладом. Перший сплеск робітничого рух стався 9 (22 за нов. ст.) січня, коли у багатьох містах імперії відбулися страйки і демонстрації в пам'ять "кривавої неділі", влаштованої царем у 1905 р.

Революція почалася в Петрограді з масових мітингів і зборів, організованих 23 лютого (8 березня) на честь міжнародного жіночого дня. Мітинги блискавично переросли у страйки і заворушення. На третій день подій, коли до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону, загальний політичний страйк перейшов у збройне повстання. Користуючись досвідом революції 1905 р., повсталі маси створили увечері 27 лютого Раду робітничих і солдатських депутатів. Делеговані підприємствами і військовими частинами депутати, які оголосили про свою партійну приналежність, були представниками соціалістичних партій, здебільшого есерів та меншовиків. На чолі виконкому Петроградської Ради став лідер меншовицької фракції у Державній Думі М. С. Чхеїдзе.

Того ж дня у Державній Думі утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет на чолі з М. В. Родзянко — головою російського парламенту, одним із лідерів партії октябристів, яка представляла інтереси поміщиків і великої буржуазії. 2 березня, в день зречення Миколи II, думський комітет у порозумінні з Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів конституював виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Очолив його позапартійний голова Всеросійського Союзу земств і міст князь Г. Є. Львов. Половину міністерських портфелів узяли представники кадетів (конституційних демократів) — партії ліберальної буржуазії. В уряді були представлені також октябристи. Єдиним соціалістом виявився міністр юстиції О. Ф. Корейський (трудовик, згодом есер).

Мандат на владу уряд дістав від думського комітету і Ради тимчасово, до скликання Установчих Зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти конституцію. Депутати Установчих Зборів повинні були обиратися демократичним шляхом, на основі загальних, прямих і рівних виборів за таємного голосування. Організація таких виборів потребувала певного часу, а тому дата скликання Установчих Зборів не конкретизувалася. Відповідаючи на питання про те, якому ладові уряд надає перевагу, міністр закордонних справ П. М. Мілюков заявив: "Ми уявляємо його собі як парламентську конституційну монархію". Коли ж виявилося, що революційні маси вже позбулися монархічних ілюзій, переважна більшість представників правлячих кіл, поміж них і кадетські міністри, почали відстоювати парламентську республіку.

Звістка про революцію вже 1 березня досягла Києва по каналах залізничного зв'язку. Одначе тільки на третій день, коли командуючий Південно-Західним фронтом генерал О. О. Брусилов дозволив газетам друкувати інформацію з Петрограда, населення дізналося про все, що відбулося.