Історія України - Коваль М.В. - Мирні переговори у Брест-Литовську

У середині січня 1918 р. Антонов-Овсієнко об'єднав військові сили, що рвалися на Київ з півночі, Харківщини і Катеринославщини, у так звані "армії". Війська під командуванням П. В. Єгорова, що просувалися на Яготин, складалися з харківських, катеринославських і донбасівських черво-ногвардійців. До них приєднався загін чорноморських матросів А. В. Полупанова. "Армія" Р. І. Берзіна, що розвивала наступ на Ніжин і Бровари, складалася з московських і петроградських червоногвардійських загонів, солдатів Західного фронту і моряків Балтфлоту, В групу С. Д. Кудинського ввійшли брянські й курські червоногвардійські загони. Командуючим трьома "армія* ми" Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М.,0. Муравйова, людину, над" звичайно честолюбну і хворобливо жорстоку.

Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 січня почали збройне повстання. Центром його став завод "Арсенал", який захищали близько 1000 робітників.

Минулися часи, коли сутички ворогуючих сторін були майже безкровними. Тепер повсюдно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Після п'ятиденних боїв "Арсенал" було взято штурмом. Більшість його захисників відступила підземними переходами. Понад 200 робітників, які прикривали відхід, потрапили в полон і були безжалісно розстріляні. Загальні втрати повстанців перевищили 1000 чоловік. У ці ж дні "армія" Єгорова зустріла на залізничній станції Крути героїчний опір трьохсот необстріляних київських студентів і гімназистів. Маючи багаторазову перевагу в чисельності, наступаючі зім'яли оборону і винищили багатьох, не беручи полонених. Ті, хто врятувався, спромоглися розібрати залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступаючі радянські війська.

Заволодівши Дарницею, Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь із важких гармат. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Люди ховалися по підвалах, у місті спалахували пожежі, снаряди сіяли смерть. За таких умов Центральна Рада визнала недоцільною дальшу оборону й віддала розпорядження про евакуацію.

26 січня радянські війська увійшли в місто. У наказі, текст якого Антонов-Овсієнко пізніше наводив у своїх спогадах, Муравйов вимагав від підлеглих "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції". Такої кривавої різанини столиця України не бачила з часів татаро-монголів. Кількість жертв вимірювалася тисячами. Через два дні Народний секретаріат телеграфував Раднаркому: "Героїчна боротьба українських радянських військ закінчилася повною перемогою... Радянські війська Української республіки переможно підняли над стародавнім Києвом червоний прапор соціалістичної революції".

У першій половині січня загони під командуванням Р. Ф. Снверса, Ю. В. Сабліна і Г. К. Петрова, в яких налічувалося близько 16 тис. червоногвардійців, витіснили козачі каледінські частини з усієї території Донбасу. Згодом вони оволоділи Таганрогом, Ростовом-на-Дону і Новочеркаськом. Усвідомивши безнадійність дальшого опору, генерал О. М. Каледін склав повноваження отамана і застрелився.

12 січня більшовики почали збройне повстання в Одесі. Після тривалих боїв червоногвардійські загони взяли гору. В середині місяця червоногвардійці встановили радянську владу в Криму, а наприкінці — в Миколаєві, Херсоні і Єлисаветграді.

Мирні переговори у Брест-Литовську

Ініціатива в мирних переговорах належала більшовикам. II Всеросійський з'їзд Рад у день жовтневого перевороту першим прийняв декрет про мир. 8 листопада Раднарком звернувся до країн Антанти з нотою, в якій пропонувалося розпочати переговори про мир. Потім він зв'язався через Швецію з державами німецького блоку і заявив, що декрет про мир слід розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир'я і відкриття мирних переговорів. Одночасно В. І. Ленін зобов'язав генерала М. М. Духоніна, який після втечі О. Ф. Керенського поклав на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, негайно запропонувати австро-німецькому командуванню укласти перемир'я на всіх фронтах. Коли Духонін відмовився виконати розпорядження, розгнівані солдати посадили його на багнети.

Країни Антанти навіть не відповіли на радянську ноту, а Німеччина та її союзники пішли на переговори.

Вони відкрилися 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир'я було підписано 2 грудня. Вона істотно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, зокрема в Україні.

Керівники Центральної Ради зрозуміли, що вони запізнюються з мирними ініціативами. 22 листопада відбулося засідання Малої Ради, присвячене Справі миру. Як повідомив Грушевський, головнокомандуючий Румунським фронтом генерал Д. Г. Щербачов телеграфував, що в порозумінні з румунським урядом він укладає перемир'я і просить Раду надіслати представників для участі в цих переговорах. Є. В. Неронович визнав за необхідне, щоб УНР взяла справу укладення перемир'я на Румунському і Південно-Західному фронтах у свої руки як незалежна держава. Від імені Генерального секретаріату цю пропозицію підтримав В. К. Винниченко. Переважною більшістю голосів Мала Рада прийняла таке рішення. На фронти були відряджені її представники для ведення переговорів.

Переговори про мир почалися у Брест-Литовську 9 грудня. Німецьку делегацію очолювали статс-секретар міністерства закордонних справ Р. Кюльман і начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман, австро-угорську — міністр закордонних справ граф О. Чернін. На чолі делегації Раднаркому стояв А. А. Іоффе.

Центральна Рада знову запізнилася. Тільки в день початку переговорів Генеральний секретаріат звернувся

3 нотою до всіх воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що Українська Народна Республіка до утворення федеративного російського уряду стає на дорогу самостійних міжнародних відносин. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний секретаріат заявляв: мир, який хоче укласти Росія зі своїми противниками, матиме силу тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд УНР. -

Незабаром із Брест-Литовська надійшло повідомлення про те, що Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина чекають представників УНР на мирних переговорах. На нараді керівництва двох провідних партій Центральної Ради—українських есерів і українських соціал-демократів — було обрано делегацію УНР на переговорах у складі В. Голубовича (голова), М. Левиць-кого, М. Любинського, М. Полоза і О. Севрюка.

Напередодні від'їзду делегації М. С. Грушевський докладно проінструктував її. Делегація повинна була домогтися включення в УНР українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття), а також окупованих союзними військами в ході війни Холмщини, Підляшшя й Посяння, які належали Російській імперії. Якби Австро-Угорщина не дала згоди на передачу УНР українських етнографічних земель, делегація мала потурбуватися про те, щоб у кордонах цієї імперії було 'створено з них окремий коронний край з найширшою автономією. Повернення Українській державі українських земель, що належали Росії, делегація повинна була домагатися твердо і за всіх умов.

Тим часом Іоффе оголосив у Брест-Литовську декларацію про необхідність дотримання принципу демократичного миру без анексій і контрибуцій. Протилежна сторона досить довго вивчала цей документ, щоб знайти спосіб заспокоїти світову громадську думку, а потім використати колосальну військову перевагу й продиктувати мир на власних умовах. Нарешті 12 грудня Р. Кюльман проголосив, що союзники приєднаються до радянської формули про демократичний мир без анексій і контрибуцій на засадах самовизначення народів, якщо це зроблять країни Антанти.

Англія і Франція тримали курс на війну до переможного кінця. Як і слід було чекати, вони зігнорували радянську декларацію про демократичний мир. Тоді Кюльман заявив: оскільки Антанта не приєдналася до переговорів, союзники вважають себе вільними від радянської формули миру.

25 грудня до переговорного процесу підключилася делегація УНР. Коли Голубович заявив, що умовою миру українці ставлять приєднання до УНР Холмщини і Підляшшя, а також проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті, граф Чернін з подивом запитав: хто тут переможений і хто переможець? Він запропонував визнати на майбутнє кордон між Австро-Угорщиною і колишньою Російською імперією, а також провадити дальші переговори за умови невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої.

У переговорах з делегацією Раднаркому Четвертий союз висунув претензії на російську територію площею понад і 50 тис кв. км уздовж кордону від Балтійського моря до Брест-Литовська. Іоффе у паніці приїхав з цими вимогами в Петроград. Раднарком негайно змінив склад радянської делегації. На чолі її було поставлено наркома закордонних справ Л. Д. Троцького.

29 грудня у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання з участю делегації Росії і України. Голубович заявив, що делегація УНР займає на переговорах самостійне становище. Троцький змушений був вказати, що російська делегація, визнаючи право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, не вбачає будь-якої перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах як самостійної. Від імені чотирьох союзних держав граф Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відклали до моменту укладення мирної угоди.

Троцький наполіг на тому, щоб зробити у переговорах перерву до середини січня. Делегації роз'їхалися. Причини перерви були надто серйозні.

По-перше, серед керівників більшовицької партії стався розкол. Частина керівних діячів, так звані "ліві комуністи", вимагали оголосити війну закінченою, не укладати грабіжницького миру, а в разі окупації країни перейти до партизанської війни і чекати світової революції. Ленін займав більш реалістичну позицію. У випадку ультиматуму з боку німців та їхніх союзників він наполягав на негайному підписанні продиктованих умов миру, хоч би якими тяжкими вони виявилися. Це було зафіксовано спеціальним рішенням Центрального комітету партії від 11 січня 1918 р.

По-друге, болючим для Раднаркому пунктом переговорів була українська проблема. Вимушене визнання самостійності делегації УНР у випадку укладення миру означало для більшовиків втрату України. Затягуючи переговори, Ленін розраховував здобути цілковитий контроль над територією України. Це давало можливість замінити делегацію Центральної Ради в Брест-Литовську українською радянською делегацією.

Справді, після поновлення переговорів Троцький зробив заяву: в складі російської делегації з'явилися нові члени — представники українського радянського уряду. Він повідомив, що більша частина України вже контролюється цим урядом, а тому мирну угоду, укладену з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

Від імені союзників граф Чернін заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні угоди. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, тож угода з Україною могла певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель у окремий коронний край.

27 січня (9 лютого за нов. ст.) угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Це була перша мирна угода у світовій війні, що тривала. Впродовж першої половини 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн, пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 мли, шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію^ й промислову сировину. Делегація УНР вже дістала повідомлення про здобуття Києва радянськими військами, але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню угоди.

Після того, як угода стала доконаним фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі й вимагає допомоги збройною силою. Союзники також розуміли, що одержати продовольство з України можливо тільки за умови її окупації великими силами.

У ніч на 28 січня делегація Четвертого союзу звернулася до радянської сторони з ультимативними вимогами, але без офіційного пред'явлення ультиматуму. Будучи зв'язаним рішенням партійного керівництва про підписання договору тільки після ультиматуму, Троцький покинув Брест-Литовськ і виїхав у Петроград. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, важчі за попередні вимоги. Генерал Гофман розраховував на те, що вони стануть прийнятними для радянської сторони, коли розпочнеться масовий наступ. Німецькі війська стали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. У чому суть боротьби за владу в Україні наприкінці 1917 р.? Які цілі ставили перед собою більшовики, розгортаючи кампанію за скликання Всеукраїнського з'їзду Рад та силкуючись створити партійний центр в Україні? 2. Розкрийте плани більшовицької Росії щодо УНР. Які справжні причини ультиматуму Раднаркому Центральній Раді? 3. Розпочата більшовиками війна проти УНР провадилася від імені створено? у Харчові "Республіки Рад" ("УНР"). Що це за республіка? Чи? інтереси захищав її уряд? 4. Як розгорталися воєнні дії в Україні? Розкажіть про трагедію під Крутами. 5. Висловіть своє ставлення до дій військових частин М. Муравйова в захопленому Києві. 6. Підготуйте повідомлення на тему: "IV Універсал Центральної Ради, його місце в історії українсько? державної думки". 7. Що примусило Центральну Раду піти на мир* ні переговори у Бресті? Якими були наслідки цих переговорів?