Історія України - Коваль М.В. - § 6. Вторгнення німецьких і австро-угорських ВІЙСЬК в Україну

§ 6. Вторгнення німецьких і австро-угорських ВІЙСЬК в Україну

Відступ радянських військ з України

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. На київському напрямі діяли 23 дивізії. Перед ними було поставлено завдання захопити Київ і просуватися далі на Полтаву, Харків і Ростов-на-Дону. 24 лютого на одеському напрямі почали наступ 10 австро-угорських дивізій. Разом з інтервентами у наступі взяли участь нечисленні війська Центральної Ради: Чисельність сил, що наступали, досягали 450 тис. чоловік.

Увечері 18 лютого відбулося засідання ЦК РКП(б), члени якого більшістю в один голос висловились за негайне підписання миру. Вранці наступного дня Ленін надіслав німецькому урядові радіограму зі згодою Раднаркому на продиктовані умови. Тільки 23 лютого було одержано відповідь, яка містила більш тяжкі умови миру. На прийняття ультиматуму давалося дві доби, причому наступ не припинявся. В ніч на 24 лютого ВЦВК і Раднарком прийняли ультиматум, і тільки тоді війська інтервентів зупинилися. В Україні, одначе, вони просувалися далі.

За підписаною 3 березня мирною угодою Росія втрачала територію площею близько мільйона квадратних кілометрів. Фінляндія і Україна визнавалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати Брестську угоду Центральної Ради з країнами Четвертого союзу й розпочати мирні переговори з УНР.

У цій ситуації члени Народного секретаріату — уряду радянської України, розгубилися. Дальший опір був вочевидь безперспективним. На київському напрямі налічувалося не більше 3 тис. чоловік, які можна було протиставити регулярній армії кайзера. Одначе 21 лютого в телеграмі Народному секретаріатові Раднарком поставив вимогу організувати опір і пообіцяв таємну підтримку.

Наступного дня ЦВК Рад України закликав трудящих до збройної відсічі агресорам. Було утворено Надзвичайний комітет "по обороні революції від західних імперіалістів" у складі С. С. Бакинського, Ю. М. Коцюбинського, Я. В. Мартьянова, В. М. Примакова і М, О. Скрипника. При Радах утворювалися мобілізаційні відділи. У Києві почав діяти Центральний штаб по мобілізації в Червону армію. Київська, Подільська і Волинська губернії були переведені на воєнний стан, а Київ оголошено в стані облоги.

На підступах до Києва за безнадійних з воєнної точки зору умов більшовикам вдалося уповільнити наступ інтервентів. Зокрема, в районі Бердичева і Житомира загони військовослужбовців старої армії разом із черво-ногвардійцями під командуванням В. І. Кіквідзе зупинили противника на цілий тиждень. Одначе 1 березня радянські війська були змушені залишити столицю України. 7 березня в місто, окуповане німцями, повернувся уряд Центральної Ради.

Мета дій радянської Росії на південному напрямі зазначена в телеграмі В. І. Леніна надзвичайному комісарові півдня Росії Г. К. Орджонікідзе від 14 березня: негайна евакуація хліба і металу на схід, організація диверсійних груп на залізницях, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії. На першому плані перебувала евакуація матеріальних цінностей. Опір фактично організовувався заради цього, бо відстояти радянську владу в Україні після вимушеного визнання УНР Раднарком не міг, навіть якби для цього існував реальний шанс. Щоб виграти час для евакуації, урядові радянської України було надано істотну допомогу. За півтора місяця, починаючи з 1 березня, сюди надійшло 112 тис. гвинтівок, 378 кулеметів, значна кіль-кісь боєприпасів і військового, спорядження. Ленін запропонував головнокомандуючому військами на півдні Росії В. О. Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату. 7 березня ЦВК Рад України призначив його народним секретарем і верховним головнокомандуючим радянськими військами в Україні. Під його командування було переведено також військові підрозділи, що звільнилися після розгрому каледінців на Дону.

17—19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад. Як і на першому, що проголосив радянську владу в Україні, переважна частина населення — жителі сільської місцевості — на ньому не була представлена: вплив більшовиків на селянство залишався слабким. З'їзд проголосив, що трудящі України рішуче боротимуться за радянську владу. Виходячи з обстановки, створеної Брестським миром, він визначив, що Україна є незалежною від Росії республікою Рад. Було обрано новий склад ЦВК, до якого ввійшли 47 більшовиків, 49 російських і українських лівих есерів, 5 лівих українських соціал-демократів. Народний секретаріат очолив М. О. Скрипник.

До середини березня з червоногвардійських загонів, окремих частин старої армії та військовополонених Народний секретаріат сформував п'ять армій. Та ці збройні формування являли собою армії лише за назвою: особовий склад кожної налічував значно менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Спроби організувати мобілізацію місцевого населення виявилися марними. Серед 25 тис. бійців у п'ятьох арміях переважали селяни. Крім них, налічувалося понад 10 тис. інтернаціоналістів — поляків, чехів, німців, румунів, угорців, сербів і навіть китайців (під час світової війни в Донбас, де склався гострий дефіцит робочої сили, було законтрактовано тисячі китайських робітників — кулі). Зважаючи на малочисельність збройних сил, Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою в тилу окупантів. Суцільного фронту оборони від Криму до Великоросії, як вимагав Ленін, утворити, певна річ, не вдалося.

У середині березня інтервенти захопили південні міста. Радянські сили евакуювалися морем у Крим. Після жорстоких боїв на початку квітня було залишено Катеринослав і Харків. Оскільки участь російських військ у воєнних діях в Україні важко було приховати, німці перейшли кордон і захопили Новозибків та Бєлгород. Загроза окупації нависла над Брянськом і Курськом, Тільки 4 травня на залізничній станції Коренево було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямі. Радянською Росією і Україною утворювалася так звана "нейтральна сторона" завширшки 10 км на ділянці від Рильська до Суджі.

У другій половині квітня розгорнувся німецький наступ на Крим. Радянські війська евакуювалися морем у Єйськ.

Наступ інтервентів відбувався переважно по заліз" ничних магістралях. Захоплення Катеринослава і Харкова відкривало їм шлях на Донбас, Застосовуючи тактику активної оборони, радянські війська затримали противника майже на місяць. Це дало змогу урядові Росії евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, продовольство та інші матеріальні цінності. Наприкінці квітня розпочався відступ з Донбасу в напрямку Ростова-на-Дону й Царицина (тепер, м. Волгоград). Німецькі війська разом із білокозаками 8 травня захопили Ростов.

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і поновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Командуючий збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф пізніше так визначив головні цілі інтервентів: "На Україні треба було придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину.

Окуповану територію було поділено на дві частини. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії, Німеччина — всі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам'яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: в першу чергу задовольнялися потреби залізниць, потім — воєнного і торговельного флотів на Чорному морі і т. п. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю з боку німецького командування.

Найголовнішою функцією майже півмільйонної армії окупантів було забезпечення вивозу продовольства і сировини. Щоб збільшити вивіз, уряди Німеччини та Австро-Угорщини не обмежилися централізованими поставками, а залучили до "комерції" рядових солдатів. Ось як писав про це у своїх мемуарах член радянського керівництва в Україні В. П. Затонський;

"...німецьке командування дозволило, ба навіть зобов'язало солдатів відсилати щотижня пакунки з харчами на батьківщину. Потроху їм на це давалися кошти, а найбільше німецькі солдати самі торгували, виписуючи з батьківщини дрібну галантерею, ножі, голки, деяку мануфактуру й вимінюючи це все на Україні. Словом, жили з комерції". Така армія не була цілком боєздатною, але окупаційні функції виконувала добре.