Історія України - Коваль М.В. - Боротьба трудящих мас проти окупантів

Жителі окупованої України швидко побачили, що саме Денікін розумів під очікуваним всіма верствами суспільства "порядком". Це було здійснюване військовою силою умиротворення, яке досягалося примусовими, не зрідка кривавими і терористичними засобами. Денікінський режим скасовував усі революційні надбання трудящих в соціально-економічній і національно-культурній сферах. Тому трудящі вдалися до опору.

Боротьбу мас прагнули очолити різні політичні сили. Найкраще це вдавалося більшовикам, які завжди були організовані по-воєнному і мали за собою всі переваги державної партії, зокрема, можливість розпоряджатися величезними матеріальними ресурсами. Метою більшовиків була дезорганізація тилових комунікацій денікінських армій, що рвалися до Москви, позбавлення їх резервів І ресурсів, які могли бути використані в Україні для підтримки цього наступу.

На початку липня в Кременчуці постало Зафронтове бюро ЦК КП(б)У. Його завданням було створення і керівництво діяльністю підпільних більшовицьких організацій у районі денікінської окупації. З відступом радянських військ воно переміщувалося в Київ, Брянськ, Москву, потім осіло в Серпухові. На чолі бюро стояв С. В. Косіор, до його складу входили А. С. Бубнов, В. П. Затонський, Ф. Я. Кон, Ю. М. Коцюбинський, Р. Б. Фарбман (Рафаїл) та інші, переважно — професійні революціонери царських часів з великим досвідом нелегальної роботи.

Зафронтбюро направляло в підпільні організації досвідчених партійних і військових працівників (усього було направлено не менше 1400 чоловік), постачало підпільників агітаційною літературою та технічними засобами для її випуску, фальшивими документами, грошима. В контакті з командуванням Червоної армії воно координувало диверсійні операції. Масштаби його діяльності поширилися на всю Україну. Йому вдалося створити або налагодити постійний зв'язок з уже існуючими 108 підпільними комітетами КЩб)У.

Восени в Україні діяли сотні селянських за складом партизанських загонів. У них налічувалося щонайменше 100 тис. бійців. За своєю політичною спрямованістю вони були різні — радянські, петлюрівські, махновські, політично не визначені. У радянських за орієнтацією загонах впливом користувалися не тільки більшовики, а й боротьбисти, іноді борбисти. Партизани звільняли від білогвардійців, хоча й ненадовго, навіть такі великі міста, як Новомосковськ (тричі), Полтаву (двічі), Єлиса-ветград, Кременчук.

У липні військовий відділ ЦК КП(б)У створив центр по керівництву радянським повстансько-партизанським рухом — Головний штаб і Реввійськраду повстанських військ Лівобережжя. Вона частково поширювала свій вплив на Правобережжя і південні райони. Вважаючи, що повстанці, які вели боротьбу з денікінцями під іншими прапорами, були "в даний момент" корисними, Рев-військрада таємною директивою дозволила укладати з ними угоди, але тільки військові, а не політичні. Одночасно рекомендувалося надсилати в них агітаторів або вливати цілі загони з перевірених людей, "не спиняючись, у разі необхідності визволити революційних повстанців з-під впливу авантюристів-батьків, перед цілковитою ліквідацією силою зброї штабів цих батьків і самих батьків". Якщо цих заходів було недостатньо, в дію вступала інша директива: "загони, які не визнають і не підкоряться командуванню Реввійськради і її штабу, розглядатимуться як ворожі і з ними вестиметься боротьба нарівні з денікінцями". Отже, діяв сумнозвісний принцип: "хто не з нами, той проти нас". Питання про владу для більшовиків важило більше, ніж звільнення України від білогвардійської навали.

Головштаб почав зводити радянські партизанські загони у великі з'єднання типу полків і бригад регулярної армії. Новомосковський загін налічував понад 3 тис, Полтавський — 4 тис, а загін, що діяв в Олександрійському повіті,— 6 тис бійців. У вересні, коли Денікін захопив Курськ, Головштаб і Реввійськрада повстансько-партизанських військ віддали наказ про максимальне посилення бойових операцій, особливо на залізницях. У відчаї Денікін направив на Катеринославщину свої кращі частини — кавалерійську дивізію генерала А. Г. Шкуро і Другу Донську козачу дивізію. Вони зустріли достойного противника і вели тривалі бої з перемінним успіхом.

Не менших масштабів набрав повстансько-партизанський рух на Херсонщині. Навколо великого села Баштанна (Полтавка) Миколаївського повіту зібралося близько 20 тис. повстанців. Вони вигнали денікінців з усіх навколишніх сел і утворили Баштанську республіку, яка трималася два місяці. За цей час повстанці спромоглися експропріювати всіх поміщиків і розділити між біднотою їхню землю. Денікінці зрештою придушили повстання і спалили Баштанку. Але нова республіка утворилася неподалік, у районі села Висунськ. Тут було створено власний Раднарком на чолі з борбистом Ф. С. Юхи-менком.

Звинувачення Реввійськради повстанських військ на адресу "авантюристів-батьків" передовсім торкалися Н. І. Махна: лише він одержав від повстанських отаманів це почесне звання. Вплив "батьки" на розгортання партизанського руху в Катеринославській губернії був вирішальним.

Після прориву фронту бригада Махна вела тяжкі бої з наступаючими білогвардійцями, але не підкорилася наказові Реввійськради РСФРР про передислокацію й самовільно попрямувала в район Гуляйполя, до рідних осель. Тоді голова Реввійськради Л. Д. Троцький і голова уряду УСРР X. Г. Раковський оголосили Махна поза законом. У цій складній ситуації далекоглядний і по-селянському кмітливий "батька" залишив основну частину своїх військ у лавах Червоної армії, а сам з невеликим загоном став вичікувати. Згодом він об'єднався з отаманом Григор'євим, війська якого зазнали поразки в боях із регулярними частинами Червоної армії. Цілком обгрунтовано звинувативши цього отамана в таємних зв'язках з денікінцями (сам Махно з презирством відкинув пропозиції Шкуро), махновці заманили Григор'єва в пастку і вбили. За підписом Махна у Кремль пішла телеграма з інформацією про цю подію.

У серпні Махно наказав командирам своїх загонів у Червоній армії приєднатися до нього. Не відмовлявся він і від розгромлених денікінцями залишків інших червоноармійських частин. Таким чином, під командуванням Махна виявилося чотири корпуси, зведені в армію. Ці сили дістали назву Революційно-повстанська армія України (махновців). Петлюра запропонував йому разом тримати фронт проти Денікіна. Відповідну угоду було підписано в Умані 26 вересня. Діставши від Петлюри боєприпаси, армія махновців вщент розгромила розпорошені на великій території білогвардійські частини. Загони махновців складалися з кінноти й піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Вони були навдивовиж рухливими— за добу здійснювали майже 100-кілометрові переходи.

У жовтні під контроль Махна перейшла величезна територія від Перекопа до Бердянська та Маріуполя і від Каховки до Синельникова. Денікін змушений був кинути проти нього армійський корпус під командуванням генерала Я. О. Слащова і майже весь кінний корпус генерала А. Г. Шкуро. Тоді махновці залишили Північну Таврію й відступили в катеринославському напрямку. Вони вибили з Катеринослава білогвардійський гарнізон і утримували місто до початку грудня.

В цей час, за даними катеринославських більшовицьких підпільників, що їх можна вважати надійними, основна частина махновських сил налічувала близько 14 тис. бійців піхоти на тачанках з тисячею кулеметів, 6 тис. кавалеристів в окремих частинах, близько 5 тис. чоловік у допоміжних підрозділах, зокрема артилеристів і кіннотників при піхотних полках. Це була регулярна армія, що перевищувала своєю боєздатністю найкращі з'єднання в денікінських арміях. Поряд із цим "батька" контролював дії багатьох партизанських загонів на території, зайнятій білогвардійцями. За деякими, дуже приблизними оцінками загальна чисельність махновців становила майже 80 тис. чоловік.

24 жовтня В. І. Ленін виступив з промовою перед слухачами Свердловського університету. Він із задоволенням повідомив: "Ми одержали вчора іноземне радіо, яке змушене було визнати, що становище Денікіна важке: йому доводиться пускати кращі свої сили в бій, бо Україна горить і на Кавказі повстання".

Справді, білогвардійський тил розвалювався. В Україні, якій Денікін відмовляв у державних формах існування, горіла земля під ногами завойовників. Перемогу над денікінськими військами було підготовлено в ході героїчних дій повстанців і партизан, які восени поширилися майже на всю територію Лівобережної і Північної України.