Історія України - Коваль М.В. - § 19. Радянська політика в галузі економіки і культури

Мілітаризація економіки

Здійснена відповідно до комуністичної доктрини швидка націоналізація промисловості перервала усталені господарські зв'язки й викликала параліч у багатьох ланках виробництва. Спроби замінити ринковий механізм централізованим директивним управлінням призводили до колосального зростання неповоротких і неефективних бюрократичних структур, нездатних надійно справлятися з підтриманням пульсу економічного життя. Накладаючись на розруху, викликану багаторічною війною, наслідки комуністичного штурму наближали країну до господарської катастрофи. Одним із її виявів була масова втеча робітників з підприємств у сільську місцевість, де вони ще могли знайти засоби до існування. У січні 1920 р. на засіданні комуністичної фракції профспілкового керівництва (ВЦРПС) Л. Д. Троцький змушений був визнати: "Ми йдемо під ухил, і лінія цього ухилу падає все крутіше".

У 1920 р. з 22 металургійних заводів України діяли тільки 9, але й на них виробництво різко впало. Вугілля видобувалося тільки на 60 % донецьких шахт в обмеженій кількості. Паливна криза тяжко позначалася на становищі міст, населення яких не зрідка залишалося без світла, тепла і води. Катастрофічне становище напівзруйнованого залізничного транспорту, якому також бракувало вугілля, порушувало ритм роботи підприємств великої промисловості й паралізувало дії Реввійськради РСФРР по оперативному перебазуванню військ.

Вихід із такого становища Ленін і Троцький вбачали у дальшій мілітаризації економіки. Незважаючи на опір переважної частини профспілкових діячів і господарників на відповідальних посадах (як правило, це були члени державної партії), вони здійснювали курс на воєнізацію найважливіших підприємств і цілих галузей. Йшлося не про тимчасові заходи на період війни. IX з'їзд РКП (б) зафіксував закінчення громадянської війни (найближчі події показали передчасність цього прогнозу), але заявив, що на тривалий період у країні запроваджується міліційна система, суть якої полягає у всілякому наближенні армії до виробничого процесу.

Наприкінці січня 1920 р. Раднарком РСФРР за погодженням із Всеукрревкомом утворив Українську трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменному становищі й працював на виробництві. Близько ЗО тис. трудармійців використовувалися переважно на шахтах Донбасу. Одночасно утворювалася Українська Рада Трудової армії (Укррадтрударм) як обласний орган Ради Оборони РСФРР (з квітня — Ради Праці та Оборони, РПО). До функцій Укррадтрударму входила заготівля сировини і продовольства, видобуток палива, постачання підприємств робочою силою, встановлення трудової дисципліни.

Було створено Головний комітет по загальній трудовій повинності, який розглядався як один із найважливіших главків у системі управління націоналізованою промисловістю. Донбас оголошувався єдиною економічною і адміністративно-військовою одиницею, що складалася з 16 гірничих районів. Попередній адміністративно-територіальний поділ у зоні кам'яновугільного басейну скасовувався. Запроваджувалася трудова повинність чоловічого населення у віці від 18 до 45 років (для технічних спеціалістів — до 65 років). У кожному гірничому районі створювалися комендатури, якими керував Польовий штаб Донбасу. Такий же штаб виник на Правобережжі з метою "сприяти найшвидшому здійсненню в галузі продовольчої справи, цукрової і лісової промисловості організаційних та інших заходів Укррадтрударму".

Система органів Укррадтрударму, які були, по суті, надзвичайними структурами по забезпеченню націоналізованих підприємств дефіцитною сировиною, паливом і робочою силою, дублювалася органами поточного управління. Одним із перших декретів Всеукрревкому створювалося організаційне бюро по відбудові промисловості

України (Промбюро) на правах територіальної філії Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На чолі його став В. Я. Чубар. Структура Промбюро, яке пізніше дістало іншу назву — Українська Рада народного господарства (УРНГ); була майже тотожна ВРНГ. Наприкінці 1920 р. в ньому існувало 45 виробничих відділів, управлінь, главків і центрів. Вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств.

Життєво важливі підприємства важкої індустрії було об'єднано в ударні групи. Вони першими одержували паливо й сировину, а робітники —збільшений продовольчий пайок. Особливу увагу було звернено на боротьбу з розрухою на залізницях — відбудову зруйнованих мостів, ремонт паротягів тощо.

Матеріальні ресурси держави були надзвичайно обмеженими, і на підприємствах стали дедалі ширше організовувати суботники та недільники. Безоплатна ударна праця давала можливість не допустити зупинки заводів і фабрик, прискорити просування вантажів на залізницях.

В Україні перший масовий суботник відбувся 11 січня 1920 р. в Харкові. У ньому взяли участь понад 5 тис. залізничників.