Історія України - Коваль М.В. - Інтервенція польських військ

За дорученням С. Петлюри дипломатична місія УНР у Варшаві тривалий час вела переговори з польським урядом про сформування спільного антибільшовицького фронту в Україні. Укладення спілки з колишнім ворогом Пілсудський обумовив надзвичайно жорстко. Бажаючи продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови.

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький і міністр іноземних справ Польщі Я. Домбський підписали загальну і торговельно-економічну конвенції. Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені угодами з суміжними країнами. Кордон між Польщею та УНР встановлювався по лінії, що її війська Пілсудського вже зайняли. Отже, у межах Польщі залишилися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 р.), Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь (з травня 1919 р.) і вся Галичина (з липня 1919 р.). Разом із тим Польща відмовилася од претензій поширитися до кордонів Речі Посполитої 1772 р., тобто до початку розділів сусідніми країнами, і визнавала цю територію за УНР.

Відмова уряду Пілсудського від історичних прав на частину українських земель мала символічне значення. Навпаки, відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави — переможниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина дістала статус "міжнародної території". Для Пілсудського було важливим, що УНР заявила про відсутність у неї претензій на західноукраїнські землі населенням близько 10 млн чоловік.

24 квітня було укладено військову конвенцію. Збройні сили Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. УНР давала згоду на підпорядкування залізниць польському управлінню та на спільну валюту. Утримання польських військ на території України покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський.

Три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою. Будучи таємною, вона не підлягала ратифікації (тобто .ствердженню верховним законодавчим органом). Повним текст її став відомим лише в 1926 р.

В Україні Варшавська угода була зустрінута вкрай негативно. Накреслений Леніним і Раковським курс на створення незалежної від Росії Української радянської держави в цей час нібито втілювався в життя. Оманливі ілюзії щодо перспектив існування самостійної УСРР поділяв навіть В. Винниченко. Безкомпромісна позиція С. Петлюри, який віддав перевагу залежності від Варшави, аби відстояти створену в ¡917 р. УНР, засуджувалася багатьма українськими політичними діячами. Зокрема, на конференції есерів, що відбулась у Празі, М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші лідери українського національного руху визнали Варшавську угоду юридично неспроможним актом.

Інтервенція польських військ

Ю. Пілсудський не став чекати, поки радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня розпочав інтервенцію. Чисельність трьох наступаючих польських армій на фронті довжиною близько 500 км становила мало не 150 тис. чоловік. Ударна група військ в Україні налічувала майже 40 тис. чоловік. Маючи потрійну перевагу в силах, польське командування розраховувало оточити і знищити обидві армії Південно-Західного фронту, а потім захопити Київ і Правобережну Україну.

Разом із польськими військами наступала 15-тисячна армія С. Петлюри. За два дні до вторгнення розташовані в районі Вінниці дві бригади УГА перейшли на бік поляків. Одначе польське командування не довіряло галичанам і не погодилося використати їх у боях. Галицькі війська були роззброєні й розформовані. Не довіряло воно цілком і петлюрівцям. Згідно з військовою конвенцією Петлюра мав сформувати ще чотири дивізії, але не дістав на де дозволу.

Ефект раптовості і велика перевага в живій силі та озброєнні дозволили військам Пілсудського за перший тиждень боїв захопити Житомир, Бердичів і Козятин. 7 травня впав Київ. Але Дванадцята армія, що діяла на київському напрямку, зберегла боєздатність і відступила організовано. Вона перейшла на лівий берег Дніпра і надійно закріпилася на лінії Бровари— Бориспіль. Чотирнадцята армія, що прикривала Одесу, також закріпилася на лінії Біла Церква — Ямпіль на Дністрі. Незважаючи на захоплення столиці України, польські армії не виконали повністю поставлених завдань і змушені були утримувати розтягнутий фронт, який поглинув більшу частину наявних резервів.

Інтервенція викликала обурення українського населення, яке переросло в рішучий опір, коли виявилося, що окупанти займаються реквізиціями і грабуваннями, репресують усіх незадоволених, влаштовують єврейські погроми, поводяться наче завойовники. В Україні розпочалася мобілізація в Червону армію, яку з успіхом здійснювали не тільки органи влади — військові комісаріати, а й профспілки. Створювалися частини особливого призначення (ЧОП), які придушували виступи незадоволених радянською владою. Нарешті, організований чекістами під керівництвом "залізного Фелікса" кривавий терор проти боротьбистів, які бажали відстояти існування своєї партії, і проти всіх інших "контрреволюційних елементів" також відіграв свою роль у тому, що очікуване Петлюрою всенародне антибільшовицьке -повстання не відбулося.

Зате на окупованій території розгорнувся партизанський рух, який призвів до відчутного порушення комунікацій польської армії. Він координувався Зафронтбю-ро (з травня — Закордонним відділом) ЦК КП(б)У під керівництвом Ф. Я. Кона.

Перші успіхи Пілсудського Москва зустріла спокійно. Вразливе у воєнному відношенні становище Києва було враховано завчасно: після вигнання денікінців з України резиденцією центральних органів влади і управління став Харків (аж до 1934 р.). У день захоплення Києва ВЦВК звернувся з заявою до робітників, селян і солдатів Польщі, в якій твердив:

"Не вірте, що Червона армія несе вам рабство або збирається насильно нав'язати вам комунізм. Розгромивши ваших панів, радянська влада дасть польському народу право влаштовувати своє життя за власним бажанням. Чи захочете ви зберегти у себе сучасний порядок, чи візьмете землю і фабрики у власні руки — це вирішувати вам самим, польським робітникам і селянам".

Хоча радянські війська перебували на своїй території й навіть відступали, ВЦВК вважав за можливе обговорювати питання про те, що понесе Червона армія в Польщу. Отже, радянське партійно-державне керівництво було цілком переконане в тому, що об'єктивне співвідношення сил на користь Росії рано чи пізно спричиниться до поразки збройних сил Пілсудського. Показовою була сама постановка питання про комуністичні перетворення. Вона свідчила про те, що більшовицький центр розглядав радянсько-польську війну як привід для розгортання світової революції. Автори відозви навіть не задумалися над аморальністю власних намірів "давати польському народу право" розв'язувати питання внутрішнього життя.

Справді, воєнний успіх кампанії виявився для армії Пілсудського короткочасним. Співвідношення сил неухильно змінювалося не на їхню користь. Л. Д. Троцький методично нарощував кількісну перевагу, звідусіль перекидаючи на польський фронт найбільш боєздатні з'єднання: з Кавказького фронту — Першу Кінну армію, з Туркестанського — Двадцять п'яту Чапаєвську дивізію, з-під Перекопу—Восьму Червонокозачу дивізію. На Південно-Західний фронт було направлено близько 40 тис. бійців. Командуючим фронтом став О. І. Єгоров. Командування Західним фронтом у Білорусії, де зосереджувалися найбільші резерви для наступу на Варшаву, було доручено М. М. Тухачевському.