Історія України - Коваль М.В. - Земельна політика

Затверджений Всеукрревкомом "Закон про землю" від 5 лютого 1920 р. являв собою узгоджений з більшовицьким центром тимчасовий відступ од комуністичної доктрини, яка передбачала створення на селі великого виробництва у формі радгоспів Та комун. Відступ був вимушений і пояснювався слабкістю позицій більшовицької партії серед селянства.

Закон прямо забороняв органам радянської влади відводити землю під радгоспи без цілковитої переконаності в доцільності їх створення. У кожному випадку, коли виникало таке питання, воно вивчалося за участю Представників місцевих селян.

Поміщики та орендарі підлягали негайному виселенню з економій, якщо вони там проживали. Земля, реманент та інше майно нетрудових господарств передавались у розпорядження земельних відділів виконкомів Рад для задоволення потреб насамперед безземельних та малоземельних селян, наймитів і державних зразкових господарств. У багатоземельних селянських господарствах (з площею понад 15 десятин) лишки землі також відрізалися, навіть якщо в них не використовувалася наймана праця.

Розподіл поміщицької і лишків селянської землі здійснювався за певною нормою в розрахунку на їдця. Норми зрівняльного розподілу визначалися повітовими земельними відділами відповідно до місцевих умов. Коли нетрудових земель бракувало для наділу безземельних та малоземельних за встановленою нормою, то землю брали з державного фонду, якщо він існував у даній місцевості, або від радгоспів і цукрових заводів. Кількість радгоспів зменшилася з 1685 до 571. У розпорядженні цукрових заводів залишилася тільки третина землі, відведеної їм у 1919 р.

Аграрна реформа істотно змінила соціальну структуру українського села. Більше половини селянських дворів стали середняцькими.

Продрозкладка

У резолюції ЦК РКП (б) про радянську владу в Україні, яку прийняв у листопаді 1919 р. пленум ЦК РКП (б), говорилося про те, що в республіці мають бути збережені основні принципи радянської продовольчої політики — державна заготівля хліба за твердими цінами й примусова продовольча розкладка. Обговорюючи цю резолюцію на VIII Всеросійській партконференції, керівники КП(б)У зробили ряд критичних зауважень. Зокрема, В. П. Затонський зауважив, що ціни на заготовлюваний для пролетарських центрів Росії хліб набагато нижчі від ринкових, але хлібозаготівлі не забезпечені промтоварами з Росії. Продовжуючи цю тему, Д. 3. Мануїльський сказав так: "Тов. Ленін виступає і говорить, що треба провадити національну політику, ми ж кажемо, що мужику потрібна мануфактура, а чи буде ця мануфактура жовтого або червоного кольору — цілком байдуже (натяк на кольори державних прапорів: жовто-блакитний в УНР, червоний в УСРР.— авт.). Ми зараз мануфактури дати не можемо".

В. І. Ленін на цій конференції заявив, що продроз-кладку треба довести до кінця, бо вона створює соціалістичний фундамент економіки. Підсумовуючи, він додав: "...тільки тоді, коли ми розв'яжемо це завдання і в нас буде соціалістичний фундамент, ми зможемо споруджувати на цьому соціалістичному фундаменті всю ту розкішну будову соціалізму, яку ми не раз починали споруджувати згори і яка не раз руйнувалась". Вождь більшовиків тоді ще не усвідомлював, що конфіскація продукції, якою була продрозкладка, якраз і є не "соціалістичним фундаментом", а побудовою споруди з даху. Позбавляючи селян стимулів до господарювання на землі, яку вони, нарешті, одержали в ході аграрної реформи, продрозкладка підривала продуктивні сили сільського господарства.

Заготівля продовольства в Україні спочатку зосе*, реджувалася в особливій продовольчій комісії Південно-Західного фронту, на чолі якої стояв М. К. Владимиров. Після поновлення діяльності наркоматів Владимиров став одночасно наркомом продовольства. Всеукрревком на початку січня 1920 р. видав наказ, в якому скасовувалися розпорядження місцевих властей щодо вільної торгівлі хлібом. Хлібна монополія держави поновлювалася, а її порушення селянами оголошувалося державним злочином.

26 лютого Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. Селянські двори, які мали посівну площу більше трьох десятин, зобов'язувалися здавати хліб державі. Встановлювалася колективна відповідальність сільських громад за здачу зерна. Якщо завдання виконувалося, а біднота сприяла цьому, вона одержувала право на певну кількість стягнутого за розкладкою хліба: від 10 до 25 %. Обов'язкові хлібозаготівлі на 1920 р. встановлювалися в обсязі 160 млн пудів. Пізніше розкладку для України було зменшено до 105 млн пудів. Хліб мав надійти у розпорядження держави в чотири строки, до 1 липня.

Селяни опиралися конфіскації хліба та інших видій сільськогосподарської продукції (розкладка незабаром поширилася мало не на все те, що вироблялося на селянському подвір'ї). Тому строки її зсунулися, а обсяги виявилися меншими від запланованих. А найголовніше — під час заготівель доводилося застосовувати військову силу. Працівники наркомпроду УСРР мали в своєму розпорядженні навіть кавалерійські частини для придушення опору селян, охорони продовольчих вантажів, організації загороджувальних загонів для боротьби а мішечниками на шляхах.

Декларована більшовиками спілка із середнім селянством, яке стало більшістю в українському селі, залишалася на папері. Забезпечена аграрною реформою підтримка радянської влади основною масою селянства, яка так переконливо виявилася під час радянсько-польської війни, швидко зникала.

У першій половині 1920 р, продрозкладка майже провалилася, бо органи радянської влади, поміж них каральні, перебували в стадії формування. В другій половині року заготівлі вдалося істотно збільшити. Всього за рік держава заготовила в Україні 71,5 млн пудів хліба проти 10,5 млн пудів за 1919 р. Істотну допомогу в продрозкладці надали комітети незаможних селян (комнезами).