Історія України - Коваль М.В. - Розділ VI. УСРР В РОКИ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ |1921—1928)

§ 20. Перехід до мирного будівництва

Міжнародне становище України

На території царської імперії після революції виникло 13 держав. П'ять із них (країни Прибалтики, Польща і Фінляндія) були самостійними. В усіх інших, зокрема в Україні, утвердилася радянська форма державності. РКП (б) була не тільки правлячою, а й державною партією, тобто здійснювала цілковитий контроль над Радами, профспілками, армією і правоохоронними органами. Хоча керівні! комітети партійних організацій у національних республіках називалися центральними, вони користувалися не більшими правами, ніж обласні чи губернські комітети в Російській Федерації.

Але єдина країна — це ще не єдина держава. Відсутність єдиної радянської держави вважалося явищем тимчасовим. В офіційних документах підкреслювалося, що Україна та інші радянські республіки є частиною радянської федерації. Існувала переконаність у тому, що радянська федерація породжена світовою революцією і з часом включатиме в себе основні європейські країни.

Проте на початку 20-х рр. ставало дедалі очевиднішим, що сподівання на світову революцію не справджуються. Доводилося рахуватися з реальною обстановкою і налагоджувати співжиття з іншими країнами. Проблемою першорядної ваги стало дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав. Разом із тим необхідно було врегулювати відносини з прикордонними державами. За винятком Румунії, всі держави по західному кордону радянських республік перебували раніше у складі Російської імперії. Відносини з Румунією також залишалися неврегульованими. Українсько-румунський кордон, що проходив по Дністру, не визнавався радянськими республіками. За ним була Бессарабська губернія, яку румунські війська окупували в 1918 р.

X. Г. Раковський, який поряд із головуванням у Рад-наркомі виконував обов'язки наркома закордонних справ УСРР, розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. Після досягнутого у жовтні 1920 р. перемир'я між Російською Федерацією і Україною, з одного боку, і Польщею, з другого, у Ризі почалися тривалі переговори по укладенню мирної угоди.

14 лютого 1921 р. представники УСРР Ф. Я. Кон і Ю. М. Коцюбинський підписали першу мирну угоду радянської України — з Литвою. 18 березня було укладено Ризьку мирну угоду з Польщею. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. Територіальне питання врегульовувалося так, що за Польщею залишався контроль над українськими землями по Збруч і Горинь. Незабаром було встановлено дипломатичні відносини України з Латвією та Естонією.

Е. Й. Квірінг, який разом із О. Я. Шумським укладав від імені УСРР мирну угоду з Польщею, висловив стурбованість тим, що за планами, які існували в Москві, інтереси України в інших державах мали представляти тільки посли Росії. "Таке розв'язання питання, з моєї точки зору,— писав він у доповідній записці в ЦК РКП (б) і ЦК КП(б)У,— не відповідатиме ні нашій політиці незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає у міжнародній політиці". Квірінг вважав за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах — Англії, Франції, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці,— Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії.

Цю записку було розглянуто в політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1921 р. Організацію запропонованих представництв визнали бажаною. ЦК РКП (б) також не заперечував. Коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його старалися поширити на інші республіки, і перш за все — на УСРР. У даному випадку не останню роль відіграло й те, що Раковський, надаючи величезного значення дипломатичній активності республіки й користуючись своїм впливом у Москві та за рубежем, сприяв їй.

У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина уклали між собою угоду про дружбу і братерство. Було домовлено, що таку саму угоду Туреччина укладе з Україною. 2 січня 1922 р. делегація УСРР на чолі з заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України і Криму М. В. Фрунзе уклала в Анкарі відповідну угоду. Через півроку, на урочистій зустрічі в Харкові турецького посольства, Раковський заявив, що ця угода повинна зміцнити давні зв'язки між двома державами і сприяти піднесенню добробуту і культури обох народів.

Незважаючи на підписання Ризької угоди, відносини з Польщею залишалися складними. У Тарнуві, біля Кракова, перебував уряд УНР у вигнанні. Користуючись підтримкою Ю. Пілсудського, С. В. Петлюра мав намір продовжувати безнадійну за існуючого розкладу сил боротьбу з більшовиками в Україні. З території Польщі; здійснювалися партизанські рейди на Правобережжя. Після неодноразових протестів Раковського польський уряд припинив їх наприкінці 1921 р.

Навесні 1923 р. радянсько-польські відносини знов ускладнилися. Це було викликано рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину. Уряди Росії й України звернулися до Франції Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня Раковський у промові в Харкові підкреслив, що радянська Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців. Вказавши на те, що підписанням Ризької мирної угоди уряди Росії й України визнали кордони, що склалися, і не претендують на Східну Галичину, він разом із тим заявив, що право вирішувати долю цієї території належить людям, які на ній проживають. Приєднання Східної Галичини до Польщі голова Раднаркому УСРР назвав актом насильства й пророчо додав, що, як свідчить історія, жоден акт насильства не буває довгочасним. Справді, офіційне включення Східної Галичини послабило внутрішню цілісність Польської держави. Разом із українськими землями до Збруча, які раніше перебували у складі Росії, галицькі землі утворили новий географічний регіон—Західну Україн)'. На цій території, що разом із Західною Білорусією становила третину Польської держави, розгорнулася боротьба українців та білорусів за національне самовизначення.

Відносини з великими державами у радянської України залишалися напруженими. Виняток становила переможена в світовій війні Німеччина, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У квітні 1921 р. в Берліні було укладено угоду між Україною та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами обох країн. У грудні цього року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами Росії й України, з одного боку, і Австрії — з другого. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинч ського.

У квітні—травні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав, яка зібралася для того, щоб урегулювати економічні і фінансові проблеми, а також розглянути "російське питання". Оскільки, крім РСФРР, інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, було укладено угоду, згідно з якою делегації Росії доручалося укладати і підписувати від імені всіх республік міжнародні договори і угоди. До складу російської делегації було включено Раковського.

Скориставшись суперечностями між великими державами, російська делегація під час роботи конференції (квітень 1922 р.) в містечку Рапалло, біля Генуї, уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами поновлювалися дипломатичні відносини. У листопаді того ж року в Берліні між Росією та Німеччиною було домовлено поширити дію цієї угоди на Україну та інші радянські республіки.

Наприкінці 1922 — на початку 1923 pp. Україна, Росія і Грузія в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, яка розглянула питання про чорноморські протоки. Здійснюючи тиск на Туреччину, Великобританія добилася несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.