Історія України - Коваль М.В. - Внутрішнє становище України

Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років, і безоглядна політика насадження комунізму завдали величезної шкоди народному господарству України. Воно являло собою жахливу картину спустошення — затоплені шахти, висаджені в повітря домни, зруйновані мости, понівечені верстати. Було підірвано грошовий обіг, порушено виробничі зв'язки між районами.

Найбільше постраждала велика машинна індустрія. У Донбасі працювали переважно дрібні шахти з примітивною технікою. Залізорудна промисловість взагалі не діяла. У металургії працювала одна невеличка доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Чисельність промислових робітників зменшилася наполовину. Збитки, завдані народному господарству республіки, оцінювалися в 10 млрд крб. золотом.

Ще ніколи робітничий клас не зазнавав голодування в таких масштабах. До всього, епідемії висипного тифу та інших хвороб — постійні супутники недоїдання— косили людей десятками тисяч. Рятуючись від голоду, робітники кидали свої робочі місця і рушали на село.

Тільки-но припинилися воєнні дії, невдоволення селян реквізиціями різко зросло. Поширилися протести проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Продрозкладка виконувалася з величезним напруженням. На весну 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менше ніж на 40 %. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося.

Враховуючи тяжке продовольче становище, яке склалось у Москві, Петрограді та інших пролетарських центрах, ЦК РКП (б) 8 травня 1921 р. прийняв рішення, яким ЦК КП(б)У та наркомпрод УСРР зобов'язувалися під персональну відповідальність X. Г. Раковського і наркома продовольства М. К. Владимирова відправити в розпорядження наркомпроду Росії протягом травня не менше 40 залізничних ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру ще більше загострили ситуацію. ЦК КП(б)У не знайшов нічого кращого, як запропонувати військовому командуванню "надавати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки". Залучення армії до стягнення селянського хліба свідчило про крайній ступінь загострення політичної ситуації.

Не менш тяжке становище склалося в пролетарських центрах України. Продовольчі утруднення (пайок було скорочено до чверті фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видачі здійснювалися не щодня) призводили до страйків, найчастіше у формі "італійських", коли працівники були присутні на робочих місцях, але різко уповільнювали темп праці. Ці виступи нещадно придушувалися. Зокрема, на початку червня зазнали репресій робітники Катеринославських залізничних майстерень. Було оголошено про закриття майстерень і перереєстрацію всіх робітників та службовців. Працівники, які не пройшли перереєстрацію, виключалися з профспілки з позбавленням усіх прав і продовольчих карток. Органи держбезпеки організували "вилучення контрреволюційних елементів", тобто організаторів страйку. Коли ж страйк усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав зайняти їх військовими загонами. Керівництво Харківського військового округу опротестувало цю директиву перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил для придушення страйків "у корені неправильним".

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхувалося на збройний опір селянства. Повстанський рух поширився майже на всю територію України. Найбільша його активність спостерігалась у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській і Донецькій губерніях. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, знайшли спільну мову, протестуючи проти продрозкладки. Та в офіційній пропаганді причиною всіх труднощів називали куркульський саботаж продовольчої політики радянської влади. Селянський повстанський рух розглядався як політичний бандитизм.

Боротьба з так званим політичним бандитизмом відбувалася під безпосереднім керівництвом голови Раднаркому X. Г. Раковського і його заступника, командуючого збройними силами України і Криму М. В. Фрунзе. Червоноармійськими частинами, які брали в ній участь, командували В. К. Блюхер, П. Ю. Дибенко, І. Н. Дубовий, Г. І. Котовський, О. Я. Пархоменко. Допомогу регулярній армії надавали самодіяльні частини особливого призначення (ЧОП), які складалися з робітників і селян незаможників.

Отже, за всіма ознаками війна починалася знову. Використання регулярної армії у боротьбі з селянськими масами становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під загрозу всі її попередні досягнення.