Історія України - Коваль М.В. - Діяльність культурно-освітніх установ

Осередками культури в республіці були культурно-освітні установи: клуби, будинки культури, будинки самоосвіти, бібліотеки, агітпункти, музеї, а на селі — сільські будинки та хати-читальні. З 1928 по 1941 р. кількість клубів збільшилася з 11 тис. до 25 тис, бібліотек — з 9,4 тис. до 22,3 Тйс.

Дедалі більше ставало письменних людей, зростав їхній потяг до друкованого слова. Щоб задовольнити його, в республіці збільшувалася кількість періодичних і книжкових видань. Поповнювалися фонди бібліотек. За умов ще помітної кількості неписьменних і малописьменних у культурно-освітній роботі особлива роль належала радіо та кіно.

До існуючих традиційних культурно-освітніх установ додавалися нові — парки культури і відпочинку, червоні кутки на підприємствах тощо. Ставали популярними читацькі конференції, вечори відпочинку, оборонні й інші гуртки — технічної творчості, поточної політики. Значну роботу проводили краєзнавчі, мистецькі, літературно-меморіальні та історико-революційні музеї.

Одначе розгортання культосвітньої роботи гальмувалося незадовільною матеріально-технічною базою і браком освічених кадрів. Нерідко живу справу губив формалізм. Часто переважало бажання успішно відзвітуватися. До всього, саме культосвітня сфера була тим найбільш масовим каналом, через який особливо настійливо, систематично й повсякденно вихвалялася особа Сталіна та його оточення, формувався образ "мудрішого з мудрих", "батька всіх людей і народів" за одночасного таврування вчорашніх високих авторитетів.

Умови наукової діяльності

Адміністрування й репресивні заходи стосовно вчених, що стало особливо помітним наприкінці 20-х років, не могло не позначитися негативно на розвиткові науки, на її зв'язках із практикою.

І все ж науковці докладали чимало зусиль до розв'язання нових проблем науки, розширялася мережа науково-дослідних установ, передусім в Академії наук УСРР, яку в 1930 р. очолив О. О. Богомолець. На 1940 р. у ній налічувалося 1069 науковців, поміж них — 150 докторів і 456 кандидатів наук. Ефективно працювали вчені Українського фізико-технічного інституту (Харків), які у 1932 р. вперше в Радянському Союзі успішно провели штучне розщеплення атома літію. Робота Л. Д. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми, написана тут, стала

основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. О. І. Бродський в Інституті фізичної хімії АН УСРР вперше в країні на лабораторних установках здобув важку воду. Розгортав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у науці й техніці, Є. О. Патон.

Широке визнання одержали наукові дослідження О. В. Палладіна, О. М. Динника, В. Г. Добротька, М. М. Підоплічка, В. О. Плотнікова, Б. С. Чернишова, М. Д. Стражеска, Р. Е. Кавецького. Інтенсифікації доменного виробництва сприяли праці М. В. Луговцова, М. М. Доброхотова, І. М. Францевича. Ю. В. Кондратюк, один із перших творців і дослідників ракетної техніки та теорії космічних польотів, якого безпідставно звинуватили у шкідництві й заарештували у 1930 р., і на засланні продовжував наукові розробки. Визволений із заслання клопотаннями Г. К. Орджонікідзе, вчений з великою напругою й відповідальністю працював над створенням вітроелектростанцій. Вступивши у липні 1941 р. добровольцем у народне ополчення, він загинув у першому ж бою з німецько-фашистськими загарбниками. М. Г. Холодний, А. О. Сапегін, В. Я. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, упровадження науково-обгрунтованих сівозмін. Всесвітньовідомими стали наукові праці видатного вченого-офтальмолога В. П. Філатова.

Серйозні утруднення виникали в галузі суспільних наук. її працівники дедалі помітніше відходили од реального аналізу суспільних процесів, спрямовуючи всі свої зусилля на ідеологічне обслуговування адміністративно-командної системи, звеличення особи Сталіна, що тією ж системою визначалося як партійність і класовість у науці. Коло проблем і спрямування дослідницької діяльності були накреслені в сталінському "Короткому курсі історії ВКП (б)". Історико-партійна наука, займаючись апологетикою історії партії, і сама поринала в кризу, і справляла негативний вплив на стан інших суспільних наук.

Погром у науці, який розпочався на рубежі 20— 30-х рр., трагічно позначився на долі багатьох учених — представників різних її галузей. Недовго тривала сприятлива обстановка для роботи М. С. Грушевського. Невдовзі після його повернення з еміграції, незважаючи на охоронні грамоти, видані йому українським урядом, розпочалися звинувачення вченого у невизнанні радянської влади, непоступливості з принципових питань науки, у відмові од використання в своїх працях марксистсько-ленінської методології тощо. Йому згадували участь у діяльності Центральної Ради, у відродженні державності України. Тоді ж почалася ліквідація всіх історичних установ і періодичних видань, якими він керував. З арештом його учнів було по суті знищено історичну школу Грушевського.

На видатного вченого полилися потоки бруду у виступах партійних вождів республіки — Чубаря, Любченка, Косіора, Скрипника, Затонського. Гм підспівували історики-марксисти Рубач, Ястребов, улюблені учні, співробітники й ті, хто писав заяви-доноси. До гоніння иа вченого офіційні власті залучили членів ВУАН, багато хто з яких нетолерантно ставилися до Грушевського. Сказати своє слово примусили й пролетарів із заводів "Арсенал", "Більшовик", "Ленінська кузня" та ін. Перевіривши роботу історичних установ Грушевського, вони дійшли висновку про низькі політичні та ділові якості співробітників й запропонували звільнити їх з роботи, а частину — заарештувати. У і931 р. було заарештовано й самого М. С. Грушевського, який, не витримавши знущань тюремних катів, цілодобових безперервних допитувань, змушений був обмовити себе. Через деякий час його звільнили й примусили жити у Москві, а в 1934 р., перебуваючи на відпочинку в Кисловодську, він за досить загадкових обставин, після незначної операції помер.

У ті ж роки були репресовані вчені-історики М. Є. Слабченко, В. О. Пархоменко, Ф. М. Гавриленко, В. О. Рожановський, М. В. Горбань та ін. Змушені були покинути Україну й податися працювати до інших міст СРСР В. С. Євфімовський (до Ленінграда), Д. О. Крав-цов (до Куйбишева). З того часу українські історики, що залишилися в республіці, основну свою увагу зосередили на вивченні історії класової боротьби та провідної і спрямовуючої ролі більшовиків в історії радянської України.

Не краще складалася доля й багатьох представників інших наук. Так, широко ерудований український філософ П. І. Цемчук у своїх працях з притаманною йому ґрунтовністю визначав і викривав зрощення найбільш реакційних течій німецької філософії з ідеологією фашизму. Проте це не перешкодило офіційній владі кваліфікувати його як "войовничого фашиста" і "махрового представника української націоналістичної контрреволюції". У 1933 р. його заарештували, заслали на Соловки, а в 1937 р. розстріляли. За необгрунтованими обвинуваченнями й обмовами були репресовані й загинули академіки АН У PCP геолог H. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та ін. Обвинувачувалися також колишній президент АН УРСР В. І. Вер-надський і щойно обраний президент республіканської Академії наук О. О. Богомолець.

Численний колектив талановитих науковців згуртувався у першому вітчизняному заповіднику "Асканія-Но-ва", який на кінець 20-х pp. перетворився на велику наукову установу. Тут провадилася плідна робота по охороні природи. Значний її розквіт розпочався, коли наукову частину заповідника очолив професор В. В. Стан-чинський — основоположник науки про екологію. Американські дослідники вважають, що за своєю геніальністю, широтою наукових розробок він міг би зрівнятися з академіком М. Вавіловим.

Та "пильне" око ДПУ вирішило зробити з цієї наукової установи зосередження не вчених-новаторів, а контрреволюціонерів, які буцімто готували повстання проти радянської влади й начебто намагалися організувати замах на Кагановича і Ворошилова. Внаслідок цих сфальсифікованих звинувачень на початку 30-х pp. десятки людей тут було заарештовано й засуджено. Чимало з них загинуло в концтаборах ГУЛАГу.

Несправедливій, але нищівній критиці за нібито націоналістичний ухил було піддано цілу установу — Український науковий інститут книгознавства. Це було зроблено руками членів Київського товариства так званих войовничих матеріалістів-діалектиків. їх, за режисурою ДПУ, підтримали інші некомпетентні люди, які висловлювалися демагогічними гаслами, а не науковими категоріями. У підсумку весь склад працівників інституту було змінено, а в 1936 р. ліквідовано й самий інститут, що поклало край розвиткові книгознавства в радянській Україні. Книгознавчі дослідження продовжувалися лише в діаспорі, переважно в Польщі та Чехо-Словаччині.

Тривожне становище склалося в Харкові навколо Л. Д. Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його неприхованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П. Л. Капиця у березні 1937 р. запросив Л. Д. Ландау до Москви, в Інститут фізичних проблем, який він очолював. Проте молодого, перспективного вченого заарештували, пред'явивши йому дике обвинувачення — шпигунство на користь фашистської Німеччини, й своїми вже перевіреними методами примусили підписатися під цією нісенітницею. Та П. Л. Капиця, ризикуючи своїм ім'ям і життям, виявивши акт громадянської мужності й порядності, звернувся з листом до Сталіна, Молотова, Берії і врятував життя вченого, який незабаром став одним із найвидатніших фізиків світу.

Сміливий виклик сталінщині, беззаконню й сваволі відкрито кинув академік М. І. Яворський, безпідставно засуджений до заслання на Соловки. Розуміючи, що підписує собі смертний вирок, він на третій рік перебування там надіслав заяву на адресу НКВС, в якій висловив протест проти морального і фізичного знищення людей, що відбувається в таборі. Він заявив, що ладен краще вмерти, ніж плазувати перед катами. Останнє бажання соловецькою владою було враховано: 3 листопада 1937 р. М. І. Яворського розстріляли. Не можна не згадати, що в ті дні на честь 20-річчя жовтневої революції в концтаборах було розстріляно велику кількість ув'язнених.

Проте мали тоді місце і вияви легкодушності. Страх за своє благополуччя і життя штовхав багатьох учених, поміж них і відомих, зокрема академіків Д. О. Граве, О. В. Палладіна та ін., виступати із закликами "розстріляти як собак" тих, кого органи НКВС та особисто Сталін проголошували "ворогами народу". Такою була суспільно-політична атмосфера тих часів.