Історія України - Коваль М.В. - Повне визволення території України

Повне визволення території України

24 грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні, у якому взяли участь 1-й Білоруський та 1, 2, 3 і 4-й Українські фронти. Внаслідок запеклих боїв з ворогом війська 2-го Українського фронту 8 січня 1944 р. визволили Кіровоград. Але німецьким військам удалося втримати великий виступ у районі Корсунь-Шевченківського, де оборонялося сильне угруповання, загрожуючи флангам 1-го і 2-го Українських фронтів. 25 і 26 січня 1944 р. війська цих фронтів

бухту, визволили Севастополь. Ще через кілька днів було завершено очищення Криму від ворога. 17-та німецька армія зазнала поразки, яку можна назвати катастрофічною. Залишки цієї армії, що намагалися боронитися на мисі Херсонес під Севастополем, були буквально скинуті в море радянськими воїнами.

Нових успіхів в очищенні території України від ворога Червона армія досягла під час літнього наступу. 13—14 липня почався наступ на Рава-Руському і Львівському напрямках з метою розгрому армій "Північна Україна". Розвиваючи наступ, радянські війська ударами з півночі та півдня оточили і розгромили у районі Брод 8 дивізій. 38 тис. гітлерівців було вбито, понад 17 тис. узято в полон. 27 липня 1944 р. був визволений Львів.

Наприкінці серпня загарбників вигнано майже з усієї Західної України. На початку жовтня 1944 р. в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення території Української PCP. 27 жовтня вибито ворога з Ужгорода, наступного дня з решти населених пунктів Закарпатської України.

Майже два роки тривала битва за визволення України, що складалася з серії операцій та кампаній. Червона армія була вже далеко не такою, як у 1941—1942 pp. Вона мала достатньо першокласного озброєння, хоч і постійно не вистачало боєприпасів. Червона армія мала перевагу в живій силі, щоправда, недостатньо навченій. Вона набула цінного досвіду боїв з умілим противником. Такі зміни в армії були запорукою необоротності розвитку воєнно-політичних подій на користь Радянського Союзу.

Та успіхи Червоної армії були досягнуті ціною нечувано великих людських втрат. Прагнення прислужитися Сталіну, виглядати несхитними і твердими в його очах, заробити нагороду, а також догматичне мислення спонукало багатьох воєначальників та полководців не шкодувати живої сили. Це проявлялося і під час боїв на території України. "Гарматне м'ясо" часто по-злочинному кидали проти добре укріплених позицій противника без ретельної підготовки, прикриття з повітря, артилерійського забезпечення, навіть без танкової підтримки. Тим часом ворог відчайдушно оборонявся, часто переходив у контрнаступ. Наслідком були незліченні людські втрати. Тільки в операціях на території Західної України у боях проти ворога загинуло в 1944 р. 527 тис. воїнів.

Завершальний етап битви за визволення України характеризувався дальшим наростанням боротьби в тилу німецьких військ. Хоча розміри окупованої території України на цей час різко скоротилися, кількість учасників опору дедалі зростала. Набуло досвіду підпілля, яке значно розширило сферу свого впливу. У Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Житомирській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях діяли на початок 1944 р. понад 350 підпільних організацій.

Найбільшого розмаху досягла партизанська боротьба. У зв'єднаннях і загонах налічувалося понад 50 тис. партизанів. Особливістю партизанського руху цього часу була його тісніша взаємодія з Червоною армією, яка дедалі частіше у своїх операціях спиралася на партизанів. Вони, наприклад, контролювали великий район у північній частині Рівненської та Волинської областей, що дало змогу військам 1-го Українського фронту просунутися за короткий час на 100 км і вийти до р. Горинь. Партизани активно допомагали військам у визволенні обласних центрів Рівне, Луцьк, міст Цумань, Камінь-Каширський — усього 47 населених пунктів. Продовжувалися й рейди партизанів по глибоких тилах ворога.

В історію війни назавжди вписане ім'я партизанського розвідника М. І. Кузнєцова. У лютому 1944 р. він був направлений до Львова із завданням вчиняти терористичні акти щодо високопоставлених представників окупаційної адміністрації. Ним було, зокрема, вбито віце-губернатора дистрикта "Галичина" Бауера. А в Одесі так само рішуче й сміливо діяв В. Д. Авдєєв, який готував повстання проти румунських окупантів. Виданий зрадником, В. Д. Авдєєв був схоплений румунською сигу ранцею (контррозвідкою) і страчений.

У 1944 р. партизани України подали допомогу партизанському рухові в Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії та Угорщині, зокрема в підготовці партизанських кадрів, матеріально-технічному забезпеченні. За вказівкою Українського штабу партизанського руху в Польщу та Чехо-Словаччину було перебазовано ряд з'єднань і загонів. Спеціально підготовлені загони і групи десантовано в Румунії та Угорщині.

Поміж українських підпільників та партизанів було багато росіян, білорусів, вірменів, казахів та ін. На землі України билися й антифашисти понад 20 зарубіжних країн. Серед них найбільше було поляків, чехів, словаків, угорців, сербів, хорватів, були й німці, французи, болгари, румуни та ін.

Антифашистська боротьба на території України справила чималий вплив на активізацію опору в західно-європейських країнах. У нього включалися українці, які тікали з концтаборів, розташованих у Польщі, Франції, Італії. Хоч би куди закинула їх доля, вони ставали на шлях боротьби проти фашизму. Одним із таких бор-ців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірка (тепер с. Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував бойовими діями створеного й очолюваного ним партизанського загону. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу, В. В. Порик визнаний національним героєм Франції.

Активний "партизанський фронт", як назвав партизанську боротьбу німецький історик Ерік Хессе, зумовив розвал окупаційного режиму в Україні. А сліди злочинів були жахливі. Усюди, де ступав ворожий чобіт, виростали ліси шибениць, понівечену землю вкривали рови, переповнені трупами розстріляних, повішених, отруєних у газових камерах людей. Не було куточка на українській землі, де б не залишалися зловісні сліди геноциду. Сотні тисяч людей, зазнавши жахливих мук, загинули в десятках таборів смерті та гетто. Окупанти вдавалися до масового руйнування сотень населених пунктів, що супроводжувалося кривавими розправами над жителями.

Величезних збитків завдало Україні розбійницьке пограбування. Як сарана, ринули сюди німецькі капіталісти, торговці, "бауери", привласнюючи підприємства, навіть цілі галузі промисловості, нещадно грабуючи селянство.

З другої половини 1943 р. у зв'язку з відступом з України загарбники взяли курс на вивезення всього, що тільки можна було завантажити у вагони й автомашини — сировину, продовольство, промислове устаткування, цінності культури, наукове обладнання. А те, що не можна було вивезти, спалювалося й руйнувалося.

Усього німці вивели з ладу понад 16 тис. підприємств, зруйнували і спалили 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл, залишивши без притулку понад 10 млн. чоловік, зруйнували всі колгоспи, радгоспи і МТС. Німецькі мародери, не обмежуючись лише промисловим обладнанням і продуктами сільського господарства, вивозили ешелонами полтавський чорнозем, викопали й вивезли до Німеччини понад 1 млн. фруктових дерев. Вони знищили і пограбували тисячі шкіл, багато вузів і технікумів, театрів, музеїв. Тільки прямі збитки, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками народному господарству УРСР, становили 285 млрд. крб. Ці нечувані звірства не повинні забувати прийдешні покоління.