Історія України - Литвин В.М. - Українські Степ і Лісостеп у добу раннього заліза

Початок І тис. до н. е. знаменувався поступовим утвердженням у виробничій діяльності людських спільнот, що населяли терени сучасної України, нового значно перспективнішого у застосуванні металу - заліза.

Поширення цього металу сприяє підвищенню продуктивності праці, розвиткові майнової та соціальної нерівності, виникненню перших цивілізацій. Доба раннього заліза характеризується бурхливими політичними подіями, активними міграціями різноманітних етнічних спільнот. На цей час припадають перші письмові згадки про народи, що населяли терени сучасної України. Збереглася до наших днів і перша історична назва народу Українського Степу - кіммерійці.

Аналіз археологічних досліджень доводить генетичний зв'язок кіммерійців з індоіранськими племенами зрубної культури. Однак у процесі складання кіммерійського етносу брали участь й фупи прийшлого населення, що міфу вали сюди з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру.

Кіммерійці були першим народом на території нашої держави, який цілком прилаштувався до екологічних умов східноєвропейських степів. Способом такої адаптації став розвиток кочової культури ведення господарства.

Кочовий спосіб життя базується головним чином на одній галузі діяльності - скотарстві. Кочові народи, як правило, не обробляють землю, мало займаються ремісництвом. Розвиток кочового господарства вимагає досконалого засвоєння техніки верхової їзди та використання гужового транспорту. Першому сприяло винайдення твердої вуздечки (спочатку кістяної та дерев'яної, а згодом металевої). А другому - поява легких кінних возів, достатньо мобільних і зручних у використанні. Важливою технологічною передумовою розвитку кочівництва стало винайдення ефективної зброї, яка гарантувала безпеку в степу. Таким чином, кінь і залізна зброя стали запорукою існування кочового способу життя.

Кочовий спосіб життя та войовничість кіммерійців зумовили зміст їхньої матеріальної культури. У ній переважають насамперед озброєння вершника й спорядження бойового коня. Основним озброєнням кіммерійців був далекобійний лук із стрілами, до яких прилаштовувалось дволопатеве вістря. Як зброю ближнього бою використовували залізні мечі, інколи із бронзовими руків'ями, а також списи і кинджали.

Кіммерійські металурги навчалися виробляти не лише просте кричне залізо, а й високо вуглецеву сталь, що робило їхню зброю достатньо міцною та зручною у використанні.

Спосіб життя кіммерійських племен позначився і на їхньому суспільному ладі. Кіммерійське суспільство перебувало на межі ліквідації первіснообщинних відносин і стояло на порозі класоутворення. Основна частина воєнної здобичі перепадала нечисленній групі військової аристократії. Внаслідок збройних конфліктів чи природних катаклізмів, епідемій тощо у їхніх руках накопичувалася й головна цінність кочових колективів - худоба. Кіммерійські вожді згадуються в античних писемних джерелах (зокрема, Геродот називає їх царями). Існування майнової та соціальної нерівності засвідчують і матеріали археологічних розкопок. При дослідженні поховань видно помітну різницю між захороненнями основної маси кіммерійців і привілейованої верстви, які різняться як розмірами, так і багатим наповненням.

В той час як степову зону України в добу раннього заліза заселяли кочові племена індоіранської групи, лісостепову - від Дону на сході до Карпат на заході - опановувало переважно осіле землеробсько-скотарське населення. Це населення було досить близьким між собою за господарським укладом, матеріальною культурою, побутом і рівнем соціальної організації, але відмінним за етнічною належністю. Закарпаття, Прикарпаття, Західне Поділля та Буковину заселяли фракійські племена. На території Північно-Східного Прикарпаття мешкали також носії висоцької культури, яких нині прийнято зараховувати до числа тих, хто формував елементи культури праслов'ян. Південне Полісся й Західну Волинь освоювали також досить близькі до предків слов'ян носії культури так званого могилянського типу. Південні райони Лісостепу заселяв іранський етнокультурний компонент, а більшу частину Дніпровського лісостепового Лівобережжя - фінно-угорський (носії бондарихівської культури).

Найширше розселення в Українському Лісостепу - у межиріччі Дністра та Дніпра, басейні Ворскли й межиріччі Орелі та Самари - мали в цей час племена чорноліської культури. Але не лише просторим ареалом розселення характеризувалися чорноліс ці. Вони залишили по собі яскраву матеріальну культуру, а також багату політичну й етнічну історію. До того ж чорноліська культура була наступницею так званої білогрудівської культури (від назви Білогрудівського лісу на Поділлі) XI-IX ст. до н. е., яку вважають протоосновою східнослов'янської культури.

Центр первісної консолідації чорноліських племен, ймовірно, знаходився в басейні р. Тясмин (сучасна територія південної Черкащини та північної Кіровоград шини). Найвідомішими тясминськими городищами є Чорноліське і Суботівське. Густо заселеним чорноліськими племенами було і Середнє Подніпров'я (городища Григорівське, Рудковецьке, чимало неукріплених поселень - селищ). Ще один центр консолідації розташований в межиріччі Орелі й Самари.

Основу господарчої діяльності чорноліського населення становили землеробство та осіле скотарство. Головним землеробським знаряддям був плуг на тягловій силі биків чи коней. У скотарстві переважала велика рогата худоба. Добре були розвинуті домашні ремесла, особливо керамічне виробництво, обробляння каменю, рогу, кістки, прядіння й ткацтво.

Важливе місце в господарській діяльності чорнолісців займало мета-лообробляння. Потужний центр місцевого металообробляння склався в Середньому Подніпров'ї. Тут високого рівня розвитку набуло передовсім бронзоливарство. З бронзи виготовляли як знаряддя праці, зброю, так і різноманітні прикраси, побутові речі.

Ще в докіммерійські часи на Середньому Подніпров'ї були знайомі із сиродутним способом здобування заліза та наступним його ковальським оброблянням. З часом вироби залізоробного виробництва витіснили не лише знаряддя праці з кременю та каменю, а й з бронзи. Із заліза чорнолісні виготовляли серпи, ножі, швайки, кельти, мечі, наконечники списів, кинджали.

Важливим елементом господарського розвитку чорноліських племен було близьке сусідство з кочовиками Степу. Постійний натиск войовничих кочівників змушував землеробів будувати перші укріплені городища, адже сила кочівників полягала в їх мобільності та доброму озброєнні вершника, а землеробів - у міцності мурів навколо поселень. Вали та рови оточували скромні й одноманітні за конструкцією та складом матеріальних залишок оселі чорнолісців.

Зведення городиш фіксує не лише намагання протистояти агресії, а й указує на формування потестарних органів, необхідність існування яких засвідчила практика протидії войовничим сусідам.

У чорнолісців існувала велика патріархальна сім'я, із складу якої виділилися пізніше малі сім'ї. Майнове, а отже, й соціальне розшарування було слабким. Але необхідність протистояти Степові (а не поява надлишкового продукту) стимулює складання інституту простих вождівств. Тобто головними чинниками соціальної диференціації виступають не внутрішні, а зовнішні передумови.

Подібні процеси консолідації, але дещо активніші завдяки більшим внутрішнім потенціям, відбуваються і в інших землеробських племен тогочасної України. Зокрема, наявність золотих речей з багатою символікою, знайдених у Михалківському скарбі, вчені трактують як перші спроби сакралізації вождів носіями культури фракійської групи. Водночас одноманітність культури загалом пояснюється слабким рівнем владних повноважень цих вождів.