Історія України - Литвин В.М. - Слов'янські племінні союзи Центрально-Східної Європи

Слов'янські племінні союзи Центрально-Східної Європи

Уперше слов'янські племена привернули до себе увагу античних авторів під іменем венедів або венетів. Найбільш рання згадка цього етноніма міститься у листах римського історика Помпонія Мели і датується І ст. до н. е.

Чимало інформації про давніх слов'ян містять праці візантійських авторів середини - другої половини І тис. н. е. Саме тоді слов'янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що динамічно освоювала нові ареали свого існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор, Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов'янам, яких вони називають чи то антами, чи то склавинами.

В середині І тис. н. е. на території України відбуваються процеси безперервного розвитку етнокультурних рис субстрактного слов'янського населення з одночасною або асиміляцією іноетнічних груп, або ж їх витісненням за межі свого ареалу поширення (зокрема, готів, сармато-аланів). Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу, близькість мовних діалектів, а також зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні єдиної самоназви, свідчать про завершення процесу загальнослов'янського етногенезу.

З V ст. н. е. в середовищі давніх слов'ян розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені насамперед фактором демографічного вибуху. В історію Європи ці глобальні процеси переселення, в яких, крім слов'ян, брали участь й інші етнічні спільноти, увійшли під назвою Великого переселення народів V-VIII ст. Уже в V ст. слов'янські поселення з'являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Серету, у верхів'ях Сейму та Сули. Найбільш інтенсивні потоки слов'янського розселення пролягають в південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Поступово слов'яни освоювали і північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, частково заселені балтським і утро-фіннським населенням.

У ході розселення слов'ян на нові території започатковується процес поділу слов'янського світу на ті етнічні групи, які залежно від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов'янських народів.

Одним із найперших східнослов'янських племен, яке вже у VII ст. н. е. виокремилось із загальнослов'янського субстрату, є плем'я дулібів. Дуліби займали територію Західної Волині та Верхнього Подністров'я. Племінне об'єднання дулібів у деякі періоди своєї історії інтегрувало й кілька сусідніх племен, найбільш вірогідно - древлян, полян, дреговичів. Але це племінне об'єднання не було довготривалим, воно розпалося, так і не досягнувши рівня державної організації.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині, мешкало плем'я древлян, із центром у місті Іскоростені. На південний схід від древлян лежали землі полян. їхній центр знаходився у Києві. Південну околицю східнослов'янського ареалу займали племена уличів і тиверців, які освоювали землі по Дністру та в межиріччі Дністра й Пруту. Племінний союз хорватів мешкав у Прикарпатті. На лівих притоках Дніпра - Десні, Сеймі та Сулі - жили сіверяни, центри яких знаходилися на місці сучасних Новгород-сіверського, Путивля та Рильська. На північ від древлян, у болотистій місцевості між Прип'яттю і Двіною, мешкали дреговичі. їхній племінний центр розташовувався в Турові. У басейні Дніпра та Сожу розміщувалися радимичі, а Верхів'я Дніпра, Західної Двіни й Волги займали племена кривичів. Останні, згідно з археологічними і лінгвістичними дослідженнями, переселилися сюди з Вісло-Одерського межиріччя. Найпівнічнішою групою східнослов'янських племен були ільменські словени, що, прийшовши не то з півдня, не то з польського Помор'я, жили поблизу озера Ільмень.

Попри свою етнічну спорідненість і культурну близькість щойно згадані племена (що згодом, у другій половині IX ст., увійдуть до складу Давньоруської держави) уже на етапі свого початкового розвитку мали певні культурні відмінності, основи яких було закладено ще у першій половині І тис, в час розвитку черняхівської та київської культури, а також - у процесі включення до свого середовища іноетнічних елементів. Усе це створювало передумови для майбутнього поділу східного слов'янства на окремі етноси - український, білоруський і російський.

Гіпотеза знаходить підтвердження у матеріалах діалектології, етнології та антропології. Зокрема, дослідження мови берестяних грамот давньоруського періоду переконало дослідників в існуванні новгородсько-псковського діалекту, який відрізнявся від мови Південної Русі більш ніж двома десятками істотних відмінностей. В антропологічній будові східного слов'янства раннього періоду виділяють чотири основних тили, які локалізують на територіях південно-західної частини заселення східних слов'ян, у дніпровському лівобережжі та басейні верхньої Оки, у Верхньому Подніпров'ї та басейні Західної Двіни й у Північно-Західній частині Русі.

Загалом же найбільш чітка межа простежується між антропологічними, етнографічними та діалектологічними характеристиками населення Півдня та Півночі майбутньої Русі.