Історія України - Литвин В.М. - Становлення Давньоруської держави

Найдавніша згадка назви Русь зафіксована під 839 р. у франкській хроніці єпископа Пруденція "Бертинські аннали", де йдеться про присутність якихось росів у складі посольства візантійського імператора Феофіла до імператора франків в Інгельгеймі.

Найперша згадка про Русь в арабській літературі належить середньо-азійському вченому IX ст. аль-Хорезмі, котрий у підготовленому між 836-847 рр. творі з географії "Книги картин землі" називає річку Друс (Дніпро), яка бере початок з Руської гори.

У візантійських джерелах хронологічно найраніші згадки про росів належать до 842 та 860 рр. - саме тоді вони атакували малоазійське місто Амастриду та столицю Східної римської імперії Константинополь. Власне, саме з нападу на Константинополь, як стверджує давньоруський літописець, "земля І наша) стала зватися Руська земля".

Першим князем полянського союзу племен, згідно з повідомленням літописця Нестора, був Кий. Саме на підставі цього свідчення, а також згадок про "короля" антів Божа, "царя" волинян Малжака та слов'янського вождя Ардагоста, вибудовується концепція, згідно з якою князівська влада в східнослов'янському суспільстві є давнім місцевим інститутом.

Традиційно вважається, що великі й малі племінні союзи східних слов'ян, які були породженням родоплемінного ладу, поступово переростали в утворення більш високого соціально-політичного рівня -- племінні княжіння. Нестор Літописець стверджував, що після смерті Кия. Щека і Хорива їхній рід почав тримати у полян княжіння. Інші східнослов'янські племена - древляни, дреговичі, словени, кривичі, сіверяни мали "своє княжіння". Час утворення племінних княжінь у Східній Європі більшість дослідників відносять до VIII ст. на півдні та IX ст. - на півночі.

Під 862 р. "Повість временних літ" фіксує в якості київських князів Аскольда і Діра. В істориків немає єдності втому, яким чином брати поєднували владу. Одні автори відстоюють думку, що Аскольд і Дір були сучасниками і співправителями. Інші - що вони жили в різний час: Дір правив приблизно між 838-859 роками, а Аскольд - між 860-883. У часи Аскольда Київська держава охоплювала племінні союзи полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян, тобто влада князя поширювалася в основному на Середнє Подніпров'я.

Головними ознаками державної організації для ранньосередньовічного суспільства виступали такі атрибути, як: наявність влади, відчуженої від народу; розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом; стягування данини для утримання влади.

Збереглась згадка про те, що Аскольд навіть прийняв титул хакана (кагана), під яким його згадують тогочасні як візантійські, так і арабські джерела. А це, на думку вчених, опосередковано засвідчує його претензії на харизматичну "царську" владу. У 860-ті роки цей каган і його найближче оточення прийняли хрещення.

У 882 р. з Новгорода до Києва прибула варязька дружина Олега, котрий доводився чи то воєводою, чи то родичем малолітнього князя Ігоря, сина закликаного ільменськими слов'янами на землі Північно-Західної Русі варязького князя Рюрика. Саме Олег після смерті князя Рюрика в 879 р., в часи малолітства Ігоря, був фактичним правителем держави з центром чи то в Ладозі, чи то на Городищі поблизу пізнішого Новгорода.

Прибувши до Києва, Олег підступно убив Аскольда та перебрав владу до своїх рук. Оволодіння Києвом, як можна зробити висновок з літопису, відбулось без особливих ускладнень. Так само легко варязький вождь ствердив у Києві й свою владу. І ця легкість у досягненні своїх цілей підштовхнула дослідників до думки щодо наявності серйозної опозиції в Аскольда серед його боярського оточення. Ще в середині XVIII ст. В.Татіщев висловив припущення, що вбивство Аскольда було спричинене небажанням киян приймати хрещення, і саме через це вони самі закликали Олега з його дружиною на київські гори. Тобто 882 р. сталося не норманське завоювання Києва, а відбувся, по суті, політичний переворот, в результаті якого влада перейшла до рук Олега.

Нова князівська династія Русі, будучи за походженням північною, на перших порах сприяла активному залученню варягів до державного будівництва. Щоправда, це залучення ніколи не набувало форм чужоземного засилля чи, тим паче, панування вікінгів. Сучасні дослідники, в тому числі російські історики, визнають той факт, що Давньоруська держава з центром у Києві значно випереджала Новгородську північ і в політичному, і в економічному, і культурному розвитку. А тому, проголошуючи Київ центром своєї держави, Олег лише констатував очевидну першість Києва у східнослов'янському світі.

Навіть проживання варязьких дружин у слов'янському середовищі Києва регламентувалося нормами екстериторіальності. Слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов'янською і не мислила себе поза інтересами того державного організму, який вона очолила.

За правління в Києві Олега та його наступника Ігоря впродовж 882-945 рр. влада київських князів поширилася не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, а також на неслов'янські племена чудь і мерю. За своїми розмірами Давньоруська держава не поступалась імперії Карла Великого.

Від початків свого існування Давньоруська держава намагалась проводити активну зовнішню політику, зокрема у стосунках з найбільшою на той час світовою потугою - Візантійською імперією. Ще 860 р. князь Аскольд здійснив успішний похід на імперію, започаткувавши тим самим багатовікову історію русько-візантійських відносин. Під роком 907 "Повість временних літ" описує досить героїчну історію морського походу Олега на Константинополь. Саме тоді, якщо вірити напівлегендарній і явно зромантизованій розповіді літописця, руський князь на чолі досить потужного флоту (Нестор-Літописець обраховував кількість суден аж у 2 тис), наблизився до замкнутої супротивником бухти Золотого Рогу, що омивала візантійську столицю. Далі Олег зумів перехитрити сторожу, переправивши свій флот суходолом, на колесах і під вітрилами. І хоч сучасні дослідники досить критично ставляться до цієї оповіді давньоруського автора, яка не знаходить підтвердження в жодному візантійському джерелі того часу, Олегові вдалося укласти досить вигідну для Русі угоду з візантійським імператором, яка передбачала, серед іншого, значні, якщо не сказати виняткові, пільги для руських купців. Кілька років потому, в 911, угода була доповнена й розвинута.

Візантійський напрям зовнішньої політики давньоруських князів продовжив і князь Ігор, котрий змінив у Києві Олега в 912 р. Тим паче, що з початком 40-х років стосунки з Візантією з вини греків істотно погіршилися. Причиною цьому було їхнє небажання зберегти для руських купців право безмитної торгівлі на ринках імперії. Зважаючи на завданні Русі втрати від таких дій, похід князя Ігоря на Константинополь, який він здійснив 941 р., не варто розглядати лише як агресію, що мала на меті грабунок багатого сусіда (а саме так він трактується частиною зарубіжних авторів): йшлося про підтвердження дії попередніх договорів.

І давньоруські літописці, і тогочасні грецькі автори стверджували, що в поході 941 р. взяли участь близько 10-ти тис. суден. За підрахунками сучасних дослідників, якби це було так насправді, то армія князя налічувала б до 400 тис. дружинників. Звичайно, цього бути не могло. Втім, зібрані Ігорем сили були справді вражаючими.

Проте, попри потужність війська, досягти успіху не поталанило. Візантійці вміло застосували небачений раніше русами "грецький вогонь" - через спеціальні мідні труби на противника спрямовувалось полум'я спеціально приготовленої запалюваної суміші з нафти, сірки та ін. Вогонь, таємницю якого берегли візантійці, вилітав на декілька десятків метрів, завдаючи не лише значних збитків флотилії, а й сіючи паніку в таборі Ігоря. Більшість суден потонуло, а він сам з частиною військ висадився на берег, спустошуючи впродовж наступних кількох місяців околиці Константинополя.

Під 944 р. руський літописець описує черговий похід князя на Константинополь, який цього разу завершився без збройної сутички, а укладенням договірних умов Києва з імператором. Характерно, що саме тоді вперше в історії Київської Русі до княжої столиці над Дніпром завітала перша офіційна імператорська місія. У відповідь Константинополь відвідало руське посольство. Остаточний текст угоди був скріплений присягою в Константинополі, в храмі Святої Софії, дружинниками-християнами з оточення князя Ігоря. Щоправда, угода не містила згадок про будь-які пільги для руських купців на теренах імперії. Так само не передбачала й сплату Візантією щорічної контрибуції Русі. Натомість Ігор брав зобов'язання захищати візантійські володіння в Криму від спустошень печенігів і хозарів.