Історія України - Литвин В.М. - Хрещення Русі Володимиром Великим

Початковий період князювання Володимира Святославовича (розпочався чи то з 980 p., чи то з 978 р.) додав мало нового до державної практики. Святкуючи перемогу над Ярополком, князь облаштував перший на Русі пантеон язичницьких богів: "поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокоша". До пантеону було включено як слов'янські, так і неслов'янські божества, але ті, котрим поклонялися племена, включені до складу Давньоруської держави. Зіткнувшись зі спротивом своїй владі з боку в'ятичів і радимичів, Володимир впродовж трьох літ посилав на них свою дружину, повторно підкорюючи під владу Києва. Під 984 р. давньоруський літописець описує похід князя второваними батьком шляхами на Волзьку Булгарію.

Утім, уже початок правління Володимира приносить і принципові нововведення. Зокрема, у сфері зовнішньої політики князь першим з-поміж Рюриковичів організовує похід у західному напрямі й 981 р. збройною рукою прирощує до своєї держави Перемишль, Червен та інші навколишні міста. Два роки по тому Володимир здійснює успішний похід на ятвягів.

Вирізняється новизна й у ставленні до ново приєднаних до Русі земель. Так, Володимир уже не задовольняється формальною покорою цих племен і виплатою йому данини. На приєднаних землях відбувається ліквідація незалежної від Києва влади. У 988 р. князь вживає заходів, що їх історики кваліфікують як адміністративну реформу. Маючи дванадцять синів, князь Володимир розсадив їх по старих і ново приєднаних до Києва землях, повністю замінивши в такий спосіб вождів племінних княжінь. Так, до Новгорода було відправлено Вищеслава, Полоцька - Ізяслава, Турова - Святополка, Ростова - Ярослава. Коли ж старший син київського князя Вищеслав помер, на новгородський князівський стіл було переміщено Ярослава, Бориса посаджено в Ростові, Гліба - в Муромі, Святослава - у Володимирі (Волинському), Мстислава - у Тмутаракані. В результаті такої політики було подолано сепаратизм племінної верхівки та зміцнено систему державної влади. І саме з цього часу Київська Русь постає вже як об'єднана держава. Держава, що простяглася від межиріччя Оки й Волги на сході до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни - на заході, від Чудського, Ладозького й Онезького озер - на півночі, до - Дону, Сули й Південного Бугу - на півдні.

Та все ж в історію Давньоруської держави князь Володимир увійшов насамперед як правитель, котрий навернув увесь давньоруський народ до християнства. Як уже згадувалось, уперше Володимир звернув увагу на релігійні справи відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола, спорудивши на Київських горах язичницький пантеон. Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну традицію, все ж не є загальноприйнятими нині. Історики-русисти віднайшли джерельні доводи того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю. Ще від часів князя Ігоря в місті було чимало християн і навіть функціонувала церква св. пророка Іллі. Після хрещення Ольги становище християнської громади міста ще більше зміцнилося. Втім у Києві вільно відправляли культи іудеї і мусульмани, було чимало прихильників західного християнства.

Таким чином, літописний літературний образ "вибору віри" князем Володимиром у 988 р. до певної міри мав під собою реальний грунт. Нагадаємо, що суть літописного міфу зводиться до того, що напередодні хрещення Русі, навертаючи князя-язичника до своєї віри, до Володимира приходили різні місіонери - мусульмани, іудеї, "німці" (тобто західні християни) та, врешті, теологи грецької церкви. І лише тлумачення грека щодо суті життя грішного й праведного - християнського - переконало Володимира в істинності віри, що йде зі святого міста Константина. Втім, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама географія не залишали князю Володимиру іншого вибору, аніж того, що вчинив він у 988 р., тобто прийняти християнську віру саме від Візантії.

Прийняття населенням Давньоруської держави християнства справило вирішальний вплив на подальшу її історію. Насамперед хрещення Русі прилучило її до надзвичайно високої як на той час греко-візантійської цивілізації. Саме грецькі церковно-мистецькі канони, книжність, стиль духовності витворили фундамент руського світу культури. У Києві, а згодом і повсюдно на Русі почали влаштовувати школи, книгописні майстерні, і дуже швидко Русь стала однією з найбільш розвинутих в культурному плані середньовічних держав. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, іншими тогочасними державами Європи.

Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. На відміну від західноєвропейського християнського світу, де на чолі Церкви стояв Римський папа, візантійська церковна традиція визнавала в якості такого глави візантійського імператора. Після 988 р. подібна традиція переносилась і на Русь.

Князь Володимир у новій для себе якості - як християнин (останнє проявилося навіть у появі нового, християнського імені князя, взятого на честь візантійського імператора Василія II Болгаробійця) правив християнською Київською Руссю ще двадцять п'ять років, внісши за цей час чимало нового як до організації влади, так і облагородження її зовнішнього вигляду та наповнення новим ідейним змістом.

Насамперед як літописці, так й історики звертають увагу на масштабні зміни в зовнішніх проявах князівської влади та давньоруської державності. Саме вже будучи християнським володарем, князь Володимир почав карбувати власні золоті й срібні монети, які засвідчували суверенність володаря.

Вельми серйозних змін зазнає і зовнішній вигляд давньоруських міст, передовсім, зрозуміло, Києва. Давньоруську столицю князь розбудовує на взірець сакрального Константинополя. 996 р. завершується будівництво кам'яного собору Богородиці. Спорудження храму велось грецькими майстрами, а стіни розписувались грецькими іконописцями. До Богородичної церкви Володимир-Василь передав церковне начиння, вивезене перед тим із Херсонеса. Службу в храмі правили досвідчені візантійські священнослужителі. Зважаючи на тодішні розміри міста та масштабність і пишність церкви, вона не могла не вражати як жителів, так і гостей столиці своєю величчю та нагадуванням про новий статус київського князя. На утримання собору князь дав десяту частину своїх прибутків, тому церква стала називатись "Десятинною".

Володимир Святославович розпочинає будівництво київського дитинця площею близько десяти гектарів, відомого під назвою "місто Володимира". Високі земляні вали з вежами оточили тогочасну центральну частину Києва, так звану Гору.

До невпізнаним змінюється і ландшафт поблизу Києва, де уздовж головних річок півдня Русі виникає колонія міст. Головними причинами такої своєрідної урбаністичної революції виступають потреби захисту давньоруської столиці з південного боку від нападів войовничих печенігів. Адже впродовж останніх десятиліть територіальний розвиток держави Рюриковичів протікав у північному, північно-східному і від недавніх часів у західному напрямках, внаслідок чого Київ опинився практично на південних окраїнах держави, в небезпечній близькості до печенігів. Київський князь наказав спорудити аж чотири лінії оборони, головними елементами яких виступають укріплені замки. Більшість з них постали поблизу бродів на Дніпрі та Стугні, перешкоджаючи, таким чином, печенігам наблизитись непоміченими до Києва. У глибині оборонних споруд князь побудував місто-фортецю Білгород, котрий з часом став місцем зосередження князівської дружини, що готувалась до відбиття нападу степовиків. Загалом же будівництво Володимиром "городів" на південь від Києва та, особливо, колонізація Лівобережжя Дніпра мали важливі як військово-стратегічні, так і політичні, і навіть ідеологічні наслідки.

Завдяки зусиллям християнського князя не лише появилися у степових та напівстепових районах Лівобережжя заселенні варязькими дружинниками мі ста-форпости: саме в цей час на Лівобережжі постають такі важливі в недалекому майбутньому давньоруські центри, як Переяслав та Чернігів.

Наприкінці X ст. була створена величезна за розмахом розгалужена система валів, укріплених міст і форпостів, що простяглася майже на тисячу кілометрів, відомими фрагментами якої є так звані "змієві вали".

Князь дбав про "Устав земляний", тобто закон, який би регулював правові відносини в Руській землі. Необхідність перегляду Володимиром норм, що існували до цього часу, стверджені "уставами" й "уроками" княгині Ольги, диктувалася трансформацією давньоруського суспільства, його переродженням з родоплемінного на ранньофеодальне.

Зважаючи на виконану князем Володимиром Святославовичем надзвичайно важливу цивілізаційну місію, з часом Православна церква однією з перших проголосила його святим і рівноапостольним. А в народній пам'яті, в переказах та історичних легендах князь зображувався як правитель справедливий і щедрий, організатор богатирських застав і загалом - князь "Красне Сонечко".