Історія України - Литвин В.М. - Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів

Князь Володимир встиг зробити дуже багато для зміцнення держави, посилення князівської влади та підняття її авторитету. На початок XI ст. Давньоруська держава простягалась на півночі до берегів Фінської затоки і Ладозького озера (озера Нево); на заході - середньої течії Західного Бугу, міст Дорогочин-Бересте-Червен-Перемишль і далі по середній течії Південного Бугу; на півдні - збудованих Володимиром оборонних споруд, міст і фортець на кордоні з печенігами; а на сході і північному сході - верхів'їв Дону, Сейму, Сули та межиріччя Оки, Клязьми й Волги. Укладення договорів з польськими королями забезпечували спокій на заході (в тому числі у прилучених до Києва "червенських міст"), спорудження захисних рубежів на півдні відчутно гальмувало руйнівний натиск неспокійних південного і південно-східного степів. Загроза набігів степовиків уже не була такою фатальною, як раніше. У внутрішньому житті Київська Русь стрімко еволюціонувала в напрямі від розкладу системи родоплемінних взаємин до зародження і становлення раннього феодалізму. У державі формується землеволодіння князівського дому, власниками земель стають і князівські дружинники, зароджується васалітет (щоправда, базований не на земельних пожалуваннях сюзерена, а на реалізації наданого князем права отримання данини), виникають передумови для соціальної диференціації суспільства. Зміцнення князівської влади поволі супроводжується процесами подолання місцевого сепаратизму.

Попри помітні успіхи князя Володимира на зовнішній і внутрішній аренах йому так і не вдалося згуртувати навколо себе власний доволі розгалужений князівський рід. Народжені різними матерями і розіслані в доволі молодому віці в різні кінці держави, сини Володимира вже від самого початку дивилися один на одного скоріш як на суперника, аніж рідного брата. З плином часу всі вони почали вимагати від батька більшої самостійності.

Першим непокору київському князеві виявив близько 1012 р. намісник у Турові Святополк, котрий доводився Володимирові пасербом, сином убитого ним брата Ярополка (отримавши перемогу над братом і спровокувавши його вбивство, Володимир примусив до шлюбу його вдову, котра на той час вже чекала на дитину, тобто Святополка). Володимир доволі швидко приборкав цей виступ, кинувши до в'язниці як Святополка, так і його дружину, доньку польського князя Болеслава Хороброго. Скупі літописні рядки доносять інформацію й про серйозні конфлікти між Володимиром та його сином Ізяславом. Але найбільш серйозне випробування на київського князя чекало в 1014 р., коли його старший син - від полоцької княжни Рогнеди - Ярослав, що сидів намісником у Новгороді, відмовився платити данину Києву.

Близькість родинних зв'язків не зупинила Володимира, і він оголосив підготовку до походу супроти Ярослава Володимировича. Але ці приготування до війни виявилися останніми земними справами київського князя. 11 липня 1015 р. він помер, залишивши справу розв'язування складних династичних ребусів своїм амбітним синам.

Після смерті Володимира Святославовича між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава міжусобна боротьба за київський князівський стіл. Першопричини конфлікту крились у неврегульованості проблеми успадкування київського князівського стола.

З не вельми детальних літописних повідомлень можна зробити висновок, що Володимир Святославович мав намір передати князівський стіл не по старшинству своїх синів, а порушуючи цей принцип, вбачав своїм наступником молодшого і улюбленого свого сина Бориса, народженого вже в християнському шлюбі з візантійською принцесою Анною (сестрою імператора Василія II Болгаробійця). Відчуваючи наближення смерті, київський князь запросив Бориса з Ростова до себе, в Київ, доручивши йому організацію виправи проти печенігів. Після невдалої спроби перехопити печенігів і по дорозі до Києва Борис, отримавши звістку про смерть батька, зупинився на р. Альта, на Переяславщині. 1 саме тут, в неділю 24 липня, й знайшла його смерть від рук підісланих Святополком варягів-убивць.

Розправившись з Борисом, Святополк задумав те саме вчинити і з іншими братами. Зокрема, кревного брата Бориса, муромського князя Гліба Володимировича, Святополкові вбивці знайшли неподалік від Смоленська, де 5 вересня й довершили свою темну справу. Така ж трагічна доля спіткала й іншого сина Володимира - від шлюбу з полоцькою княжною Рогнедою - вол оди мирського князя Святослава, коли той намагався втекти до угрів. За вчинені злодіяння Святополк, нібито, й отримав прізвисько "Окаянний" (від біблійного Каша, котрий теж, як відомо, убив свого брата Авеля).

Вирішальна битва між новгородським намісником Ярославом Володимировичем та Святополком сталася восени 1015 р. неподалік Любеча. Війська Святополка в ній зазнали поразки. Сам князь утік до Польщі, де правив його тесть, польський князь Болеслав. А його переможець, Ярослав Володимирович, вокняжився в Києві.

Ярослав Володимирович під час першого свого київського князювання (1015-1018 рр.) як найбільше своє досягнення міг зарахувати відбиття нападу печенігів, що мав місце 1017 р. А вже наступного року на Русь повернувся Святополк, привівши з собою польські війська Болеслава Хороброго. У битві, що відбулась на Волині 22 липня 1018 р., Ярослав був розгромлений. Настала вже його черга втікати до Новгорода.

Святополк вдруге сів у Києві, а Болеслав розпустив свою дружину "по городах на корм". Щоправда, невдовзі між поляками і київським князем запанувала незгода. Болеслав вернувся до Польщі, "прихопивши" з собою майно князя, а також відібравши по дорозі Червенські міста. Полишений же без допомоги, Святополк був переможений суперником і втік до печенігів. Наступного року він знову вчинив спробу відвоювати в Ярослава київський стіл, цього разу з допомогою південних кочівників. Але в битві на р. Альті зазнав поразки, рятувався втечею на захід і в дорозі загинув. У Києві удруге вокняжився Ярослав Володимирович.

Утім, розгром Святополка не припинив збройного суперництва Володимировичів за київський князівський стіл. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Києві, 1021 р. на Новгород несподівано напав Брячислав Ізяславич - онук князя Володимира від старшого сина, який до тих пір тихо сидів у Полоцьку. Ярослав доволі швидко впорався з авантюрою небожа, вибивши того з Новгорода. Набагато більше клопотів йому завдало втручання в боротьбу за спадщину одного з молодших синів Володимира від шлюбу з "чехинею" - Мстислава Володимировича Лютого, котрому батько виділив віддалене Тмутараканське князівство (як вважають дослідники, територіально князівство охоплювало Таманський півострів і, мабуть, якісь землі на Північному Кавказі).

Допоки Ярослав воював зі своїми родичами, намагався повернути втрачені землі на заході, а також приборкував заколот у Полоцьку, Мстислав лише зміцнював власні позиції на Таманському півострові. Місцем вдосконалення військових здібностей князя став Північний Кавказ, де він воював з войовничими горцями. Літопис навіть зберіг повідомлення про героїчний герць князя з вождем касогів (черкесів) Редедею. Закликавши собі на допомогу Богородицю, тмутараканський князь здолав небезпечного супротивника, здобувши, згідно з попередньою з ним домовленістю, землю Редеді. А в пам'ять про цю знаменну подію в Тмутаракані в честь Богородиці було закладено храм.

Під Київ Мстислав прийшов 1024 р., якраз у той час, коли Ярослав перебував у Новгороді. Спроба оволодіти містом виявилася невдалою, і він вирішив осісти в Чернігові, заснувавши там князівський стіл. Зважаючи на те, що раніше чернігівські землі належали безпосередньо до Києва, дії Мстислава зачіпали інтереси Ярослава, забираючи частину його волості. А тому, навербувавши варязьке військо, київський князь виступив проти брата. У битві поблизу Листвена, що на Чернігівщині, Ярослав зазнав нищівної поразки і був змушений відійти до Новгорода.

Мстислав не став чинити повторної спроби оволодіння Києвом, а натомість запропонував братові мир на основі принципу поділу між ними Руської землі по Дніпру. Укладення миру між Мстиславом і Ярославом сталося поблизу Городця 1026 р., і з цього часу літописець почав відраховувати мирні роки руської історії: "І припинилися уособиця і бунти, і була тиша велика в землі".

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" в Землі Руській, стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прихильником ученості та книжної мудрості. Не даремно ж в історію він увійшов саме з цим епітетом - Мудрий.

Хоч розпочати навіть "тихий" період давньоруської історії князеві довелося все ж з війни. Передовсім, після укладення Городецького миру 1026 р., Ярослав зміцнив західні кордони своєї держави. Цьому неабияк посприяло те, що новий польський король Мешко II вв'язався у війну зі своїми західними сусідами, не забезпечивши належним чином оборону східних земель. Спільно із Мстиславом Ярослав на чолі великого війська виступив проти Мешка II і відвоював у нього захоплені попередником, князем Болеславом Хоробрим, Белзьку землю і Червенські гради. Цьому неабияк сприяло налагодження добрих відносин Ярослава з Германією, де правив імператор Генріх III.

Зміцнюючи західні рубежі Київської Русі, князь організував також чимало успішних походів проти інших сусідів: у 1038 р. проти ятвягів та у 1040 р. - литовських племен. Посиленню позицій Русі на заході сприяло й заснування ним на р. Сян міста Ярослава. У 30-40-х рр., успішно здійснивши похід на північ Русі та в Прибалтику проти угро-фінського племені чуді, Ярослав Мудрий заклав там місто, назване на честь свого християнського імені Юрій - Юр'єв (сучасний Тарту).

Князеві Ярославу належить і заслуга остаточного розгрому печенігів. Приводом для цього послужив напад степовиків на Київ 1036 р. (до цього часу Русь уже більше десяти років жила в мирі й спокої). Терміново вернувшись з дружиною з Новгорода, київський князь дав нападникам бій і одержав переконливу перемогу. Сталося це, як стверджує літопис, якраз на тому місці, де невдовзі буде споруджено Софійський собор. Після цієї поразки печеніги так і не змогли оправитися, і відтоді небезпека нових нападів цих степових завойовників для Русі зникає назавжди.

Протягом усього часу князювання Ярослава підтримувалися тісні й доволі дружні контакти між Руссю та Візантією. Неодноразово давньоруські дружини виступали союзниками візантійського імператора, надаючи йому військову допомогу в боротьбі з супротивниками. Тим більш несподіваним став похід сина Ярослава Мудрого Володимира на Константинополь у липні 1043 р., що був відповіддю за розправу, вчинену візантійцями над київськими купцями. Потрапивши у несамовитий шторм, Володимир втратив частину флоту. Близько шести тисяч дружинників висадились на берег, де були розгромлені греками. Сам же княжич з рештою флоту був змушений ні з чим вертатись назад.

Лише у 1046 р. між Київською Руссю та Візантійською імперією було укладено новий мирний договір. Договір загалом відновлював русько-візантійські стосунки у тому вигляді, в якому вони перебували до збройної виправи Володимира Ярославовича і, згідно зі спостереженнями істориків, після цього руська дружина знову активно співпрацює з візантійським імператором: у 1046-1048 рр. допомагає Константину Мономаху в реалізації його задумів в Італії, у 1047 р. - у Вірменії та Грузії.

Мирний договір 1046 р. передбачав і таку важливу для руського князя умову, як згоду Константина Мономаха на шлюб своєї доньки з котримсь із синів Ярослава. Вибір упав на Всеволода Ярославовича, а реалізовано шлюбний проект було не раніше 1051 - 1052 рр. І хоча немає певності щодо "порфиродності" нареченої Всеволода, оскільки вона, за однією з версій, була донькою Константина від його другого шлюбу, а за іншою - взагалі "цивільного" шлюбу імператора з Марією Скліреною, проте цей шлюб мав надзвичайно важливе ідеологічне значення для київської династії. Син Всеволода Ярославовича Володимир дуже пишався своїм "візантійським" походженням і всіляко підкреслював його, називаючи себе Моно-махом. З цим шлюбом пов'язують і легенду про так звані "Дари Мономаха", імператорські інсигнії, нібито вручені Ярославовому синові, і серед них знамениту "шапку Мономаха". Києво-руська династія ідеологічно впритул наблизилася за своїм статусом до імператорського двору.

Названі заходи київського князя вповні вписувалися в загальну концепцію зовнішньополітичної діяльності Київської Русі, яку намагався реалізовувати в цей час князь Ярослав. Ставши повноправним членом християнської родини народів, київська династія прагнула увійти до тогочасних цивілізацій них центрів Європи. І Ярославу багато в чому вдається ця переорієнтація Київської Русі зі східного напряму своєї політики на західний саме завдяки цілеспрямованій династичній політиці.

Сам Ярослав Володимирович був одружений з донькою шведського конунга Олафа Інгердою-Іриною. Оскільки цей шлюб було укладено приблизно в 1018-1019 рр., то не виникає сумнівів у тому, що його ініціатором був не хто інший, як сам Ярослав, адже батька на той час уже не було в живих.

У 1043 р. князь видав свою сестру Добронігу за польського князя Казимира, а старшого свого сина Ізяслава Ярославича одружив з донькою графа Леопольда фон Штаде Одою. Того ж таки 1043 р. з донькою мудрого князя, Єлизаветою, одружується майбутній норвезький конунг Гаральд Хардрад. Приблизно в цей же час другий Ярославич - Святослав - бере шлюб з донькою графа Дітмаршен Етелера. У 1046 р. майбутній угорський король Андрій одружується з Анастасією Ярославною, а ще через три роки було укладено найзнаменитішу шлюбну угоду Ярослава - доньки Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І Капетом (згідно з новітніми дослідженнями, посередником при укладанні цього шлюбу був не хто інший, як германський імператор Генріх НІ). Така активність Ярослава Мудрого в матримоніальній практиці робить Київську Русь, згідно з формулюванням літописця, "відомою и спиши мою" в цілій Європі. При дворі київського князя знаходили притулок численні високородії і вигнанці зі Скандинавії, частина з яких зуміла втрутитись у боротьбу за владу в себе на батьківщині.

Приділяючи так багато уваги справам зовнішньополітичним, київський князь не робив це на шкоду інтересам внутрішнім, навпаки - в історію він увійшов передовсім завдяки своїм успіхам саме всередині держави. Ярослав Мудрий у роки свого доволі тривалого правління вжив чимало заходів щодо зміцнення князівської влади всередині Київської Русі. Смерть бездітного брата, чернігівського князя Мстислава Лютого, відкрила Ярославові шлях до того, аби стати "єдиновласцем Руської землі".

Ще однією, а по суті визначальною, сторінкою князювання Ярослава Мудрого стає розгортання ним у Києві грандіозної будівельної програми, що стало гідним наслідуванням і завершенням ініціатив, започаткованих свого часу Володимиром Великим. Мудрий князь закладає так зване "місто Ярослава", укріплений дитинець, що за площею у сім разів перевищував площу "міста Володимира". Своєрідний київський кремль початку XI ст. був територією, обнесеною циклопічними земляними валами висотою понад 25 м, на яких стояли міцні дубові стіни та неприступні вежі. Протяжність міського валу становила 3,5 км, охоплюючи територію близько 70 га.

Загалом в роки князювання Ярослава було зведено, по суті, нове місто. Над ним височіли такі величні та високохудожні зразки давньоруської архітектури, як: Десятинна церква, Софійський собор, монастирі Георгія та Ірини, церква св. Василія та ін. Велетенські міські укріплення оздоблювали величаві Золоті, Софійські, Лядські та Печерські ворота. Знаменитий німецький хроніст XI ст. Адам Бременський, побувавши в Києві, назвав його містом, яке "змагається із Константинопольським скіпетром".

Власне, вже закладення собору Святої Софії несло могутній ідеологічний зміст. Адже і назвою, і значною мірою своїми архітектурними рішеннями київський собор нагадував свій константинопольський прообраз, демонструючи рівність Київської Русі з великою імперією та водночас своє релігійне і духовне правонаступництво.

Близько 1039 р. в літописах уперше згадується ім'я київського митрополита Феопемпта. Причому, на відміну від свого батька князя Володимира, Ярослав на чолі Церкви поставив не свою довірену особу (за Володимира функції глави Церкви виконував настоятель Десятинної церкви Анастас, втім його повноваження не отримали визнання патріарха Константинопольського), а запросив константинопольського ієрарха. Цим самим було не лише нормалізовано стосунки з Візантією, а й підвищено міжнародний престиж давньоруської церковної організації. Коли ж Давньоруська держава зміцніла ще більше, а претензії Візантії на зверхність над Руссю почали відверто дисонувати з реальним станом справ, 1051 р. Ярослав без відома Константинопольської патріархії, а лише з ради з місцевими єпископами поставив на чолі Церкви місцевого святителя Іларіона. У зв'язку з прагненням князя утвердити суверенність і Церкви, і Київської держави варто розглядати і прагнення київської влади канонізувати князя Володимира.

З іменем князя Ярослава пов'язують також створення першого писемного зведення законів Київської Русі - "Руської правди", чи, принаймні, її частини, так званої "Найдавнішої правди". І хоча серед істориків немає єдності щодо справжніх заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (частина дослідників вважає, що цей правничий звід був укладений пізніше), в історичних джерелах XIII ст. вже навіть усю "Руську правду" називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще більш достовірним виглядає авторство мудрого київського князя такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковного статуту - "Номоканону". Статут регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, віднесені до компетенції Церкви. Участь у його укладені, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Чимало зробив Ярослав Володимирович для утвердження на Русі християнської віри. Заклав великокняжий монастир св. Георгія і св. Ірини (в честь християнських покровителів, свого і своєї дружини). По цьому монастирі стали закладатися на Русі повсюдно. У середині 50-х років під Києвом виник прославлений своєю святістю вже в наступні століття Печерський монастир.

У часи правління Ярослава Володимировича спостерігається небачений раніше розквіт давньоруської культури, книжності. Чимало дослідників пов'язують становлення давньоруського літописання саме з будівництвом Софійського собору, котрий відразу став не лише релігійним, а й духовним центром держави. Любов мудрого київського князя до книг спричинилась до появи його почесного прізвиська - Мудрий, а також породила прекрасну легенду про знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого, пошуки слідів якої не припиняються й досі.

Князювання Ярослава Володимировича продовжувалося мало не 40 літ (помер князь 1054 р. у досить поважному як для тих часів віці - семи десятилітнього старця) і було наповнене значними досягненнями - завершено формування території Давньоруської держави, зміцнено князівську владу та подолано сепаратизм місцевої родоплемінної верхівки, утверджено одноосібну монархічну форму правління, вчинено спробу кодифікації права, до не в пізнання змінено зовнішній вигляд князівської столиці, досягнуто значного культурного поступу, захищено кордони держави та здобуто значний міжнародний авторитет.

На час смерті князя Ярослава жили п'ятеро його синів: Ізяслав Ярославич сидів на князівському столі в Турові, Святослав - Володимирі (Волинському), а про місце княжіння ще трьох нащадків Ярослава - Всеволода, Ігоря та В'ячеслава - відомостей немає. Найстарший син Володимир Ярославич був намісником в Новгороді й помер раніше батька - у 1052 р.

Згідно з історіографічною традицією, що сформувалася ще за життя нащадків мудрого київського князя, помираючи, Ярослав Володимирович залишив по собі так званий "Заповіт Ярослава". Апелюючи до того, що всі його сини походили від одного батька і однієї матері, князь заповідав їм жити в братерській любові й послуху один в одного, що мало забезпечити їм процвітання та збереження досягнутого батьком. Своїм заповітом князь прагнув уникнути братовбивчої катастрофи, що розгорілася на його очах і за його активної участі після смерті князя Володимира.

Конкретно ж "механізм реалізації" братерської любові пропонувався такий. На той час старший з-поміж Ярославичів, Ізяслав, мав замінити батька на князівському столі в Києві. Святослав Ярославич переміщувався з Володимира до Чернігова, Всеволод - до Переяслава, Ігор - до Володимира (Волинського), а В'ячеслав - до Смоленська. Розділивши своїм синам князівські уділи, Ярослав разом з тим залишив неподільною князівську Русь як таку. Тобто держава зберігалася у формі спільної власності роду.

Та попри досконалість запропонованої моделі її ефективність була очевидна лише при житті першого покоління нащадків. По їхній смерті найстарший в роду далеко не обов'язково міг бути сином великого князя. Династія дробилась, а це, у свою чергу, створювало вельми заплутані ситуації щодо першості прав того чи іншого претендента.

Варто згадати й про те, що, крім отриманих за заповітом нових столів, Ярославичі зберігали за собою права й на землі, якими володіли перед тим. Так, старший з них утримував за собою ще й Турів і Новгород, Святослав мав значну частину Лівобережжя та далеку Тмутаракань, а Всеволод - просторі землі на північному сході Русі, де пізніше постануть Ростовська й Суздальська землі. Володіння молодших синів Ярослава, В'ячеслава та Ігоря, були набагато меншими, як власне і їхній вплив на політичні процеси в Київській Русі. Аби ефективно управляти такою державою, знадобилася небачена раніше в політичній практиці Русі форма правління, відома в історичній літературі під назвою тріумвірат.

Членами тріумвірату стали старші сини Ярослава Володимировича - Ізяслав, Святослав та Всеволод. Молодші перебували в залежності та щільній опіці тріумвірів. І коли 1057 р. в Смоленську помирає В'ячеслав, його старші брати виводять Ігоря з Володимира та садовлять на місце померлого. Після ж смерті Ігоря 1061 р. тріумвіри поділили між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Спільними зусиллями Ізяслав, Святослав і Всеволод оволоділи 1067 р. й Полоцькою землею, яка до того не належала Ярославичам.

Цілком одностайно старші Ярославичі діяли й на міжнародній арені: ходили в походи супроти кочівників - ще не замирених торків, а також нових степових орд, що тільки-но в першій половині XI ст. виринули з прикаспійських степів - половців. Нищівна поразка тріумвірів у битві на р. Альті 1068 р. мала для їхнього союзу катастрофічні наслідки. У Києві вибухнуло повстання проти князя Ізяслава Ярослави ча, і він був змушений втікати до Польщі. Наступного року Ізяслав із дружиною польського князя Болеслава таки вернувся на Русь. У державі відродилася попередня форма політичного правління. Щоправда, цього разу життя тріумвірату було на диво коротким. Уже наступного року Святослав за підтримки Всеволода вигнав старшого брата з Києва, звинувативши його в намірах позбавити молодшого за себе Ярославича князівського стола в Чернігові. Таким чином тріумвірат поступався місцем дуумвірату. Всеволод здобув Волинь і Турів, натомість Святослав одержав колишні Всеволодові землі в Поволжі. Крім того, до рук Святослава ще в часи другого тріумвірату перейшов Новгород. Але князі й надалі розглядали Руську землю як сукупну й неподільну власність роду. Всі володіння всередині неї все ще сприймалися як тимчасові.

Тим часом вигнаний з Русі Ізяслав розгорнув доволі активну діяльність в Європі, прагнучи за допомогою когось із тамтешніх правителів покарати свого молодшого брата. Не одержавши цього разу сподіваної допомоги від свого родича, польського князя Болеслава, князь-вигнанець вирушив далі на захід. За сприяння саксонського маркграфа Дедона в січні 1075 р. в Майнці Ізяслав мав аудієнцію в імператора Генріха, і той, підкуплений дарами руського князя, відправив до Києва посла з вимогою до Святослава, аби він добровільно поступився "королівством" старшому братові. Конфлікт всередині княжого дому набув європейських масштабів.

Одночасно Ізяслав Ярославич звернувся і до його заклятого ворога імператора - знаменитого папи Римського Григорія VII (Гільденбранта), і той підписав дві булли з приводу подій, що мали місце в той час на Русі. В одній з них була виражена підтримка домаганням скинутого князя, що, на думку деяких дослідників, по своїй суті означало скріплення васальної залежності руського князя від папи Римського. У другій - містилася рекомендація князеві Болеславові надати допомогу Ізяславу та повернути втрачені ним статки. Звернення до Болеслава й вирішило справу.

У липні 1077 р. на чолі дружини польського князя на Русі з'явився Ізяслав. На той час уже не було в живих Святослава, а київський стіл до своїх рук перебрав Всеволод. Останній не став воювати зі своїм старшим братом, а вирушивши на зустріч йому, вчинив з ним мир і демонстрував усілякі показні знаки поваги. Врешті це принесло Всеволодові Ярославичу не лише славу мудрого політика, а й відчутні матеріальні дивіденди. Адже в результаті нового перерозподілу волостей між Ярославичами він одержав практично всю колишню частку Святослава.

Утім виявилось, що і тривалість життя дуумвірату також була досить короткою. А найбільшою проблемою для збереження гегемонії двох останніх синів Ярослава Мудрого стало приборкання претензій молодших гілок генеалогічного дерева Ярослава - його внуків, котрі на середину 70-х рр. XI ст. увійшли у вповні зрілий вік і заявили про свої претензії на владу. Першим проти несправедливого розподілу влади повстав найстарший з онуків Ярослава - Ростислав Володимирович, котрий ще 1064 р. "утік" до Тмутаракані, вигнав звідти Гліба Святославовича і сів там на столі. Після того, як тріумвірам вдалося погамувати претензії сина Володимира Ярославича, проти них виступив полоцький князь Всеслав Брячиславович. Найбільші ж клопоти для старших Ярославичів розпочалися із середини 70-х рр., коли підросла нова хвиля небожів. Лідируючі позиції серед них посіли сини Святослава Ярославовича, котрі після конфлікту їхнього батька зі старшим братом були позбавлені можливостей зайняти гідне місце на владному Олімпі Русі, Стараннями Ізяслава та Всеволода для нащадків Святослава єдиним пристанищем на Русі залишилося Тмутараканське князівство, де на столі сидів Роман Святославович. Саме віддалена від Києва Тмутаракань у другій половині XI ст. стала своєрідним резервуаром, де накопичувалися сили для здобуття влади і куди поверталися невдачливі шукачі князівського щастя після поразок, отриманих під Києвом чи Черніговом.

У 1078 р. саме з Тмутаракані виступили в похід проти дуумвірів Олег Святославович і Борис В'ячеславович. Не маючи при собі достатньо сил, аби претендувати на успіх у війні проти Ізяслава та Всеволода, вони вперше запрошують половців до походу. І саме за цей союз автор "Слова о полку Ігоревім" удостоїв Олега прізвиськом "Гореславича". Утім участь степовиків у поході на боці Бориса та Олега виявилася для них доволі продуктивною. У битві на Сож и ці поблизу Чернігова Всеволод Ярославович зазнав нищівної поразки і був змушений бігти по допомогу до Ізяслава в Київ. Вернувшись з дружиною Ізяслава, Ярославовичі зуміли вибити зайд з Чернігова. А в битві на "Нежатій ниві" Бориса В'ячеславовича було вбито, його союзник лише з невеликою дружиною зумів утекти в Тмутаракань. Щоправда, в битві поліг і старший з Ярославовичів - Ізяслав. Таким чином, влада на Русі знову зосередилася в руках єдиновладного володаря - Всеволода Ярославовича.

Вокняжившись у Києві, Всеволод Ярославович посадив свого сина Володимира Мономаха в Чернігові, зневаживши тим самим переважні права на це місто синів свого старшого брата Святослава - Романа, Давида, Олега і Ярослава.

Саме в цьому поступку київського князя частина вчених вбачає першопричини чергового гострого конфлікту, що вибухнув на Русі наприкінці XI ст. Уже 1079 р. проти Всеволода Ярославовича виступив старший з ображених ним небожів - Роман Святославич, який після смерті батька втратив перспективи посідання гідного князівського столу. Невдовзі про свою опозицію до київського князя заявив ще один з його небожів-суперників - Олег Святославович. 1085 р. з Волині вирушає на Київ Ярополк. Лише роздачею другорядних князівських столів Всеволод Ярославич заладнав конфлікт з Давидом Ігоровичем, надавши йому Дорогобуж, та з Ростиславичами - через надання Перемишля й Теребовлі. А після смерті Ярополка Ізяславовича Всеволод Ярославович дробить його волость на кілька менших уділів, які також віддає на відкуп настирливим небожам.