Історія України - Литвин В.М. - Південна Русь після монгольського завоювання

Південна Русь після монгольського завоювання

Після погрому Київської землі наприкінці 1240 р. монгольські орди рушили далі на захід. Здолавши впертий опір на лінії зведених галицькими Романовичами укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині та Случі, на початку 1241 р. вони вступили на землі Волині. Тут під їх потужним натиском одне за одним упали Володимир, Галич, Звенигород та інші західноруські міста. Вцілілими залишилися лише Крем'я-нець, Данилів і Холм, мури яких вистояли під натиском нападників. Важливою перевагою перших двох було те, що вони стояли на високих пагорбах і нападники були позбавлені можливостей застосувати грізні стінобійні машини та іншу облогову техніку.

Після цього одна частина орди під командою темника (воєводи) Бурундая перейшла в межі Польщі. Завдавши поразки сандомирському та краківському князям, ординці зруйнували Люблін, Краків, Сандомир та інші польські міста. Тим часом інша частина, керована самим Батиєм, через Карпати попрямувала до Угорщини. На території Угорщини він об'єднався з іншою частиною орди, яка встигла повернутися з Польщі та Чехії. Після цього монгольські війська розгромили армію угорського короля Бели IV, і, не зазнавши жодної поразки, на весну 1242 р. вийшли на узбережжя Адріатичного моря. Розпочався штурм монголами адріатичних міст-фортець. Монгольські полководці мріяли дійти до "моря франків", тобто до Атлантичного океану, повторивши тріумфальну ходу гуннів. Для Західної Європи цілком реальною стала загроза руйнівного нападу степовиків. До відбиття монгольського десанту стали готуватися правителі Італії та навіть Англії.

Але, на щастя, для жителів Західної Європи знайомство з войовничими номадами на цьому припинилося. Монголи, так само, як раптово з'явилися на Адріатичному узбережжі, так само несподівано в березні 1242 р. звідти зникли. За наказом Батия монгольські орди через Боснію, Сербію, Болгарію та Причорноморські степи вернулися назад у безкрайні степи Азії.

Повернувшись із Європи на Волгу, Батий засновує в її пониззі, в районі сучасного Волгограда, місто Сарай - столицю своєї нової держави.

Держава Батия охоплювала території від улусу Джучидів, що починався на сході Сибіру від річок Іртиша та Чулима і тягнувся на захід по південних передгір'ях Алтаю через Приуралля й північ Середньої Азії, Приазовські та Причорноморські степи й Крим аж до нижньої течії Дунаю. Тобто широкою смугою простягалася по Великому Степу Азії та Європи, виступаючи однією з найбільших на той час середньовічних держав.

Із самого початку ці величезні обшири поділялися на дві частини - на ліве та праве крило. Ліве крило підпорядковувалося братові Батия й охоплювало землі сучасного Казахстану та Середньої Азії, а праве - безпосередньо йому самому. За звичною для монголів системою найменування (кожна зі сторін світу позначалася певним кольоровим зображенням, а саме: північ - чорним, південь - червоним, захід - білим, а схід - синім), ліве крило носило назву Кок-Орди, тобто Синьої Орди, а праве - Ак-Орди, тобто Білої Орди. Щоправда, назва держави Батия - "Орда" - з'явилась лише у 70-ті роки XI11 ст. У руських джерелах Ак-Орда отримала назву Золотої Орди, причому, за результатами новітніх досліджень, назва ця поширилась не раніше XIV ст., тобто в той час, коли цієї держави Батия фактично вже не існувало.

Заснована Батиєм держава була частиною величезної Монгольської імперії з центром у далекому Каракорумі. Там правив верховний хан усіх монголів і йому підпорядковувався хан Батий.

За правління Батия в Золотій Орді було закладено міцні підмурки державної організації. Зокрема, було сформовано урядово-фіскальні органи, впорядковано оподаткування та обкладення населення повинностями, запроваджено карбування власної монети, налагоджено зв'язок між окремими регіонами держави тощо.

Уже в роки правління брата Батия Берке у другій половині 1250-х рр. на землях Золотої Орди було впроваджено ісламську віру. Прихід ісламу стимулював формування численних смуг осілого господарювання, що в короткий час сформувалися у межиріччях та вздовж річок Волги, Уралу, Дністра, Дунаю, Інгулу та ін.

Захоплення Батиєм Києва призвело до страшенної руйнації "матері городів руських". Францисканський чернець Плано Карпіні, котрий 1246 р. проїжджав через Київ, засвідчив, що після монгольської навали в місті залишилося не більше двохсот дворів. Для того, аби життя у місті відродилося, потрібно було чимало часу. Проте вже у 40-х рр. XIII ст. в Києві продовжували діяти Софійський і Михайлівський собори, Видубицький і Печерський монастирі. Карпіні бачив у місті й чимало іноземних купців. Узагалі, результати сучасних археологічних досліджень переконують у тому, що навряд чи варто беззастережно сприймати на віру інформацію щодо повного запустіння міста в результаті навали орд Батия, руйнації більшості давньоруських кам'яних монументальних споруд тощо.

Проведені в Києві археологічні розкопки засвідчили той факт, що після 1240 р. життя в місті продовжувалося, причому в усіх його районах, навіть тих, що найбільше постраждали від ординського штурму. Щоправда, його інтенсивність була явно нижчою. Така ж, загалом невтішна, картина постала перед археологами, які досліджували городища Вишгорода, Білгорода, Колодяжина на Київщині, Городка на Волині, Райок на Житомирщині, Зненигорода, Одеська, Василіва, Ясенева на Галичині та ін. Загалом же, за підрахунками археологів, із відомих з розкопок 74 руських міст XII-XIII ст. 49 були розорені монгольським нашестям, причому 14 з них так більше вже і не піднялися з попелищ, а ще 15 відродилися лише як села. У перші 50 років після навали не було зведено жодного нового міста.

Тобто, хоч і не має підстав говорити про суцільне винищення краю, є чимало переконливих свідчень про його істотне спустошення та непоправні демографічні втрати, які позначилися на занепаді господарства та різко загальмували розвиток культури.

Цілком очевидними є й негативні політичні наслідки монгольської навали. Загибель у ході ординського вторгнення основної кількості дружинників, боярства не лише ослаблювала можливість ефективної протидії нападникам у наступні часи, а й підривала політичні устої державної організації Русі. Крім того, золотоординські правителі проводили цілеспрямовану політику політичної дезінтеграції Руської землі, нівелювання ролі Києва як загальноруського політичного та духовного центру. Дослідники цілком слушно зауважують, що Сарай не допускав до князівського столу Києва будь-яких впливових князів. Крім того, не можна розглядати як факт випадковий і переїзд з Києва до Володимира митрополита Київського і всієї Русі Максима 1300 р. Цілком ймовірно, що митрополита було спеціально виведено ханом із своєї традиційної резиденції, оскільки Київ все ще залишався символом єдності та величі Русі, а отже, був одним з потенційних центрів антиординської боротьби.

Говорячи про зміни політичного статусу Русі після навали Батия, варто наголосити на тому, що кочівників-монгол і в насамперед цікавили землі, придатні для впровадження на них звичного номадам способу життя та господарювання. Атому безпосередньо в кордони Ак-Орди було включено лише землі степових народів - волзьких булгар, башкирів, половців та ін. Мешканцям інших ландшафтних зон монголи, як правило, зберігали їхню територіальну відособленість, обертаючи їх на данників чи васалів хана, а також час від часу використовуючи їх як певний резервуар для наповнення невільницьких ринків.

За таких підходів Орда ліквідувала самостійне існування Куманії та включила до свого державного організму Половецький степ, наблизивши кордон з руськими князівствами до лінії річок Рось на Правобережжі та Псел і Ворскла на Лівобережжі.

Щодо політичного статусу руських князівств після завоювання монголами, то в різних частинах Русі він істотно різнився. Так, найменше потерпіли та, відповідно, зазнали найменшого політичного тиску з боку Орди міста-республіки Північно-Західної Русі - Новгород Великий і Псков, а також Полоцька земля. Чи не найбільш тісно були інтегровані до

Орди розміщені найближче до ЇЇ центру північно-східні руські князівства - Володимиро-Суздальське та Рязанське князівства. Правителі останніх були змушені визнати найбільш принизливі форми васальної залежності від золотоординських ханів.

Вкрай негативно позначилося монгольське завоювання і на долі Київської, Переяславської та Чернігово-Сіверської земель. Позбавлена власної княжої династії столиця Русі перебувала під зверхністю призначених у Сараї ханськими ярликами князів, котрі ніколи й не ступали ногою на київські гори. Переяславщина за своїм географічним розташуванням виявилася найближчою з-поміж південно-західних руських земель сусідкою Орди, з усіма можливими наслідками - частими набігами, розореннями та виводом населення. Чернігово-Сіверщина після 1240-х рр. переживала період стрімкого дроблення князівств на дрібні політико-адміністративні утворення.

Значно менше постраждала від ординського нападу Західна Русь. Правителям Галицько-Волинського князівства після монгольського смерчу довелося лише в черговий раз приборкувати виступи опозиційного боярства та відбудовувати зруйновані замки. Віддаленість від Орди давала можливість галицьким князям у стосунках з монгольськими ханами обмежитися демонстрацією свого шанування, сплатою річної данини та періодичного виставляння ханським темникам допоміжних військових підрозділів у їхніх походах на Польщу, Литву чи Угорщину. Такий статус Галицько-Волинського князівства сприяє тому, що саме воно в найближче століття виступає політичним лідером Південно-Західної Русі, і саме з його історією в цей час найбільшою мірою асоціюється історія після монгольської Русі-України.