Історія України - Литвин В.М. - Корона Данила Галицького

На час монгольської навали на Галицько-Волинське князівство там княжив найбільш відомий з-поміж усіх галицько-волинських правителів - князь Данило Романович Галицький.

Будучи старшим сином Романа Мстиславича, Данило по смерті батька в 1205 р., як уже зазначалося, рятуючись від повсталих бояр, разом з матір'ю княгинею Анною та молодшим братом Васильком виїхав до Польщі. Згодом він певний час перебував при дворі угорського короля Андрія (Андраша) II, де близько зійшовся з його сином Белою. Близько 1209 р. віче Берестя запросило княжити Василька Романовича. З утвердженням його в Берестейській волості розпочалось довготривале збирання волинської частини отчини. У 1214-1215 рр. Данило та Василько вокняжились у Володи мирі-Волинському та розпочали збирання батьківської отчини. Наступного року Олександр Всеволодич, який перед тим захопив Володимир, був змушений віддати Романовичам Белз. Трохи згодом, у вересні 1211 р., на запрошення галицьких боярів княжий стіл посів Данило. Утім, вже на початку 1212 р. Данило разом з матір'ю був змушений вдруге втікати за кордон, цього разу до Угорщини.

Одружившись на доньці запрошеного галицьким боярством на княжий стіл Мстислава Мстиславича Удатного, по його смерті в 1228 р. Данило знову втрутився в боротьбу за галицький князівський стіл. Ведучи боротьбу з іноземними претендентами на владу над Галичом та не маючи змоги опертися на вірних бояр, волинський князь уперше на Русі сформував регулярне піхотне військо. Великих успіхів досяг Данило й у творенні центрального апарату управління з числа вірних собі бояр, широко впроваджував досвід державного життя Візантії та західних сусідів.

Декілька разів Романовичі входили до Галича, проте через опір бояр, яких підтримувала Угорщина, закріпитися там так і не зуміли. І лише 1238 p., протиставивши боярству підтримку городян, Данило Романович, врешті-решт, таки подолав спротив галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на Угорське королівство, і вокняжився в Галичі.

Ствердження Данила Романовича на князівстві у Галицькій землі відновило тим самим єдність Галицько-Волинського князівства, оскільки на Волині правив його брат Василько, що проводив цілком солідарну з ним зовнішню і внутрішню політику. Після цього князь здобув низку перемог над тевтонськими рицарями, а незадовго до Батиєвої навали оволодів Києвом, де, як уже зазначалося, посадив свого тисяцького Дмитрія.

Під час нападу на Галицько-Волинське князівство монгольських орд Данила Романовича там не було, оскільки він тільки-но вертався з Угорщини. Прибувши на свою вотчину вже після відходу нападників, князь розпочинає активно відбудовувати зруйновані міста та фортеці, споруджує нові захисні лінії. Свою столицю Данило Романович переніс до добре укріпленого Холму (місту вдалось вистояти під час монгольської навали). У цей же час на Галичині розпочинається побудова нового міста - Львова, названого в честь старшого сина князя Лева.

Водночас князеві доводилося вести напружену боротьбу з давнішнім претендентом на галицький стіл - представником чернігівської династії Ростиславом Михайловичем. 1245 р. Ростислав приводить на Русь угорські та польські війська, але в битві поблизу міста Ярослава на р. Сян Данило розбиває супротивників і тим самим завершує виснажливу майже сорокарічну боротьбу за галицьку спадщину.

Слідом за цим Данило Романович остаточно долає спротив боярської опозиції та утверджує свою владу в Галичі. Близько 1250 р. між Данилом Романовичем і угорським королем Белою IV налагоджуються дружні стосунки, які було скріплено шлюбом старшого його сина Лева з донькою угорського монарха Констанцією.

На противагу діям інших представників династії Рюриковичів, котрі вже після 1242 р. починають второвувати шлях до Сараю, аби там отримати ханський ярлик на княжіння у своєму уділі, Данило вперто ігнорував цей ритуал. Аж поки 1245 р. не отримав ханський наказ "дай Галич".

Близько місяця галицько-волинський князь перебував у ханській ставці, обговорюючи умови своєї залежності. І хоча спілкування з войовничим монгольським ханом було доволі принизливим для руського володаря, втім Данилу Романовичу вдалось досягти важливого дипломатичного успіху. Так, зважаючи на віддаленість Галицько-Волинського князівства від Сараю та напруженість стосунків Батия з великим ханом Гуюком, він погодився на доволі м'які форми залежності Данила Романовича, сподіваючись в разі необхідності отримувати від руського князя військову допомогу. За результатами візиту до Сараю Данило став мирником хана Батия, що фактично означало лише номінальну його залежність від сюзерена. Визнання такої залежності не призвело до істотного пониження рівня суверенності держави Данила Романовича, на відміну, скажімо, від князівств Північно-Східної Русі, де вже до кінця 50-х років XIII ст. було впорядковано систему збирання данини і загалом встановлено систему підданства, яка отримала в науці назву "монголо-татарське іго". Південно-Західна Русь перебувала в значно ліпшому становищі.

Залагодження стосунків з Ордою Данило використовує для того, аби ще більше зміцнити власні позиції, в тому числі для того, аби боронити свою державу від нападів тих-таки монголів. Зокрема, він споруджує низку укріплених міст, які мали стати щитом в разі нападу зі сходу. Розпочинає князь і пошуки союзників у боротьбі з Ордою. З цією метою він налагоджує стосунки з рицарями Німецького ордену, що перед цим, 1237 р., об'єднався з Орденом мечоносців та став поважною військово-політичною силою в регіоні. Залученню ордену до антиординської боротьби мав сприяти шлюб доньки Данила Романовича з впливовим серед рицарів графом Генріхом Шварцбургом. Спілка з орденом мала на меті й розв'язання так званої ятвязької проблеми. Згідно з укладеним 1254 р. Данилом Романовичем договором з мазовецьким князем Земовитом і магістром ордену Булгардом Горнхаузеном, орден міг претендувати на дві третини ятвязьких земель, а решта мали перейти до Данила та Земовита.

На заході Данилові Романовичу вдалося підкорити своїй владі Люблінську землю. А на сході його погляди були звернуті до давньоруської столиці Києва. Вже після Батиєвої навали князь виношував плани утвердитися в Києві, який за ханськими ярликами перебував у примарній залежності від володимиро-суздальських князів. З цією метою Данило взимку 1254/55 рр. навіть вів переговори з литовським князем Міндовгом. Щоправда, через неузгодженість дій похід так і не відбувся. Більше успіхів було досягнуто в підкоренні болохівських міст, розташованих у межиріччі Случі й Тетерева. Спочатку болохівці визнали владу галицько-волинських князів, однак, ймовірно, ще перед походом Батия на Південно-Західну Русь вони підкорилися татарам. Аби поширити свою владу на цю частину Русі, Данило в 1252 та 1254 рр. організовує декілька успішних походів на болохівські міста.

Ще з квітня 1246 р. Данило Романович вів переговори з Римським папою Інокентієм IV щодо організації спільного хрестового походу проти Орди. Князеві вдалося в тих переговорах досягти значних успіхів. Зокрема, Папа відмовив угорським королям у їх претензіях на західноруські землі, заборонив рицарям німецьких орденів без дозволу Данила Романовича селитися на підвладних йому землях. Водночас переговори проходили вкрай важко, оскільки турботою римської курії було не стільки організувати спільний похід на Орду, скільки перекрити їй шлях до Західної Європи.

Зростанню міжнародного авторитету Данила Романовича сприяло його вінчання на королівство, що мало місце 1253 р. Коронація відбулася в

Дорогичині на Підляшші, куди було привезено отриману від Інокентія IV королівську корону. В урочистостях з приводу коронації взяли участь польські князі Болеслав і Земовит, Лев Данилович, а також представники руського духовенства.

Факт коронації мав велике значення у сенсі зміцнення авторитету Данила Романовича передовсім на міжнародній арені. І насамперед бажаний ефект очікувався на західному напрямі, де князь воював з литовцями та ятвягами. Втім, дослідники спостерегли, що західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, а тому Інокентій IV лише формалізував стан, який фактично існував перед тим.

Зміцнення позицій всередині Русі дає змогу Данилові проводити активну зовнішню політику. Крім згаданих вже контактів з німецькими орденами, Литвою, римською курією, Угорщиною, на увагу заслуговує й активне втручання князя в боротьбу за австрійську спадщину. Австрійське герцогство на той час було одним з найбільших з-поміж німецьких князівств, а до того ж - одним з найвпливовіших.

Привід для такого втручання Данилові надало одруження навесні 1252 р. його другого сина Романа з герцогинею Гертрудою, представницею австрійської правлячої династії Бабенбергів. Оскільки на час смерті Фрідріха II Войовничого у 1246 р. не було в живих жодного представника цієї династії, Роман Данилович при підтримці батька намагається утвердитися на австрійському престолі. Щоправда, у Романа були серйозні суперники в особі угорського короля Белли IV та чеського короля Пшемисла Оттокара, одруженого на сестрі Фрідріха II Маргариті.

Намагання протидіяти Оттокарові, котрому восени 1251 р. вдалося за підтримки частини австрійських баронів і духовенства проголосити себе австрійським герцогом і об'єднати у своїх руках величезну державу в центрі Європи, що простяглась від Судетів до Адріатичного побережжя, штовхають угорського короля на зближення з королем Данилом Галицьким. Становлення цього альянсу дає змогу Романові Даниловичу в тому ж таки 1252 р. на деякий час перебрати до своїх рук корону герцога австрійського. Але непослідовність Белли IV та не надання ним вчасної військової допомоги - знову повертають ініціативу чеському королеві. Упродовж 50-х - початку 60-х рр. XIII ст. Данило разом зі своїми синами Романом і Левом, а також у союзі з польськими князями, угорським королем та деякими представниками литовського князівського дому веде відчайдушну боротьбу за австрійський спадок, намагаючись утвердитись у центрі Європи. Однак суперництво всередині союзників, а також монгольські набіги на Галицько-Волинське князівство (особливо тяжкими були наслідки ординського походу 1261 р., коли Данило навіть був змушений шукати прихистку в Угорщині) не дають змоги Романові Даниловичу вийти переможцем у цьому суперництві. Навесні 1261 р. між чеським королем та Беллою IV і його союзниками (серед яких історичні джерела називають і "короля Русі") було укладено мирну угоду. А в Австрії після тривалої боротьби укріпилася добре знана з пізнішої європейської історії династія Габсбургів.

Руський король Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши по собі вельми добру славу. Довкола його постаті витав ореол правителя, котрий чи не найголовніше, що він зробив за своє життя, так це зумів встановити внутрішній мир у своїх володіннях - рішуче приборкавши свавільні виступи галицьких бояр та перетворивши їх на слухняних князівських васалів, а також примиривши князівську родину та припинивши міжсімейні чвари. Крім того, Данилові Галицькому вдалося забезпечити авторитет своєї держави в очах сусідів, перетворивши Галицько-Волинську державу на впливового гравця міжнародної взаємодії. Завдячуючи мудрій політиці Данила, котрий скористався з вкрай вигідного за тих умов географічного розташування Галицької та Волинської земель на крайньому Заході Русі й родинною напруженістю в династії Бати я, його князівство перебувало в найбільш м'якій, порівняно з іншими руськими землями, залежності від Золотої Орди. А це сприяло стрімкому господарському розвиткові регіону, що, у свою чергу, привабило масову міграцію сюди населення не лише зі східних руських князівств, а й Польщі, Німеччини, Угорщини. Наслідком же економічного піднесення стало динамічне містобудування, реорганізація війська (Данило вперше на Русі одягнув свою важко озброєну кінноту в європейські рицарські обладунки).

Тож не дивно, що образ короля Данила в тодішніх літописах увічнено як ідеального володаря - сміливого й хороброго, мудрого і розважливого, щедрого та великодушного і, навіть, над природно вродливого.