Історія України - Литвин В.М. - Литовсько-Руське князівство в середині - другій половині XIV ст. Кревська унія 1385 р.

За формою своїх політико-державних зв'язків Литовське князівство аж до кінця XIV ст. більшою мірою підходило під кваліфікацію федерації земель-князівств. Кожною такою землею-князівством управляв удільний князь з династії Ґедиміновичів. Що ж до українських земель, то тут сиділи такі представники правлячої династії: у Києві та Чернігово-Сіверщині - відповідно Володимир і Дмитро-Корибут Ольґердовичі; на Поділлі - Юрій, Олександр, Костянтин та Федір Коріатовичі (племінники Ольґерда); на Волині - Любарт, а після його смерті Федір Любартович (відповідно Ольгердовий молодший брат і племінник).

Удільні князі лише номінально визнавали зверхність великого князя, користуючись надзвичайно широкими повноваженнями та можливостями самостійної політичної діяльності. Так, київський князь Володимир Ольгердович випускав власні монети та титулувався з Божої ласки князь Київський, шо наголошувало на суверенності його влади. Не меншими політичні амбіції були і в подільських князів Коріатовичів чи Сіверського - Дмитра-Корибута, володіння котрих розміщувалися відповідно на прикордонні з ординцями та московськими і тверськими князями.

Не відбулося помітних змін із входженням українських земель до складу Литовського князівства і в становищі місцевого населення. Вираз одного з тогочасних документів - "ми старовини не рухаємо і новини не вводимо" - чи не найбільш точно відображав внутрішню політику Ґедиміновичів. На підпорядкованих їм руських землях залишалися в силі руські ж закони та звичаї, закріплені певними договорами (рядами) великого князя з місцевими землевласниками та жителями міст. За боярами було залишено їхні родові землі, щоправда, відтепер вони мали виконувати військові повинності на користь нового сюзерена; городяни - продовжували користуватися також давніми своїми правами та привілеями.

Удільні литовські князі з династії Ґедиміна, що замінили представників дому Рюрика, приймали хрещення за православним обрядом, через одруження родичалися з представниками місцевої знаті, переймали від останніх традиції та побутові звички і, як правило, не сприймалися на Русі-Україні як чужинці. їхні сепаратистські щодо Вільно настрої знаходили необхідну підтримку з боку місцевої руської знаті.

Загалом же, породжена збирацькою енергією литовських князів могутня держава, що простяглася майже через усю Центрально-Східну Європу - від Балтійського на півночі до Чорного на півдні морів, була політичним організмом полі етнічного складу, в якому від народу-завойовника залишилося не так уже й багато. Близько 9/10 населення князівства складали русини - українці та білоруси, їхня ділова мова стає офіційною мовою урядових установ, так само новим державним утворенням переймаються традиції державного життя та правових взаємин. Руські впливи відчувалися не лише при дворах удільних литовських князів, а й при дворі великого князя у Вільно. їхнє домінування було зумовлене насамперед культурною перевагою християнської Русі над язичницькою Литвою. Щоправда, серед вищої литовської знаті по мірі її проникнення на землі Русі християнська віра пускала своє коріння. Зокрема, серед нащадків Ольґерда православних було набагато більше, ніж язичників - принаймні, всі його діти від першого шлюбу, тобто з Марією Вітебською та більшість від другої - Уляни Тверської. Існують згадки й про те, що сам Ольгерд був похрещений у православному обряді та названий при цьому іменем Андрія. У Вітебську саме його стараннями було зведено храм Святого Духа.

Смерть великого князя Ольґерда в 1377 р. відкрила у Литовському князівстві низку внутрішніх розладів і чвар, які, врешті-решт, привели до надзвичайно важких політичних наслідків. Перед смертю Ольгерд передав Вільно, отже, й першість серед князів Великого князівства Литовського, своєму молодшому синові Ягайлові, матір'ю котрого була друга його дружина - тверська княжна Уляна. З таким рішенням не погодилися старші Ольґердовичі, діти вітебської княжни Марії, а також старші Ґедиміновичі. Результатом напруження стосунків і стала відмова полоцького князя Андрія Ольґердовича визнавати зверхність свого молодшого брата та наступний за цим виступ проти нього у спілці з Лівонськими рицарями. І хоч похід Ягайла на Полоцьк не увінчався успіхом, взимку 1377 р. Андрій разом з дружиною і синами втік у Полоцьк, де був прийнятий на княжіння, а згодом опинився в Москві. Через рік він брав участь в успішній для московського війська битві на річці Вожі, а ще через рік разом з московськими ратниками прийшов на Сіверщину. Саме тоді на бік Москви перейшов і Дмитро-Корибут Ольгердович, котрий володів Чернігово-Сіверщиною. Визнавати владу Ягайла також відмовилися володар Волині Любарт та володарі Поділля - Коріатовичі.

Яґайло, бажаючи втримати владу у своїх руках та протистояти зростанню могутності Москви, після захоплення останньою Чернігово-Сіверщини спочатку уклав союз з ханом Золотої Орди Мамаєм, а згодом домовився про спільні дії з Тевтонським і Лівонським орденами. Звістка про це обурила Кейстатута і в 1381 р. він оволодів Вільно та позбавив племінника влади. Втім, за допомоги німецьких рицарів Ягайлові незабаром удалося поновити свою владу. Більше того, він зумів навіть підступно захопити в полон Кейстута і згодом вбити. Але це не зміцнило становища Ягайла. На волю вдалося вирватися синові переможеного супротивника Вітовту Кейстутовичу, котрий відразу ж розпочав вербувати проти великого литовського князя прусських рицарів. А крім того, верховну владу Ягайла й надалі не визнавали ані Андрій Полоцький, ані Дмитро-Корибут Сіверський. Шукаючи виходу зі скрутного становища, Яґайло дедалі частіше почав звертати свій погляд на сусідні держави.

Спочатку його інтерес сфокусувався на Москві. Через свою матір Уля-ну, доньку тверського князя Олександра Михайловича, упродовж 1383- 1384 рр. Яґайло налагодив стосунки з Дмитром Івановичем Донським, різко змінивши, таким чином, напрям своєї політики - від конфронтації з Москвою до співпраці з нею. Запорукою міцності альянсу мало стати одруження Я гай л а з донькою куликовського тріумфатора Софією. Крім того, великий князь литовський повинен був прийняти християнство за православним візантійським обрядом, а також похрестити своїх співвітчизників.

Значна частина оточення Ягайла загалом прихильно ставилась до ідеї зближення з Москвою, котра на той час демонструвала наміри порвати із Золотою Ордою. Однак у Вільно усвідомлювали й той факт, що такий розвиток політичних процесів призведе до ще більшого посилення в державі позицій русинів - православних білорусів та українців. Крім того, хрещення литовців за православним обрядом навряд чи змогло б вибити ідеологічні підстави з-під ніг німецьких рицарів-хрестоносців, які свій тиск на схід обґрунтовували саме прагненнями поширення християнства, але християнство східного обряду сприймали як єресь. Як ще одну перешкоду на шляху віленсько-московського зближення дослідники називають і протидію цьому золотоординської столиці. Усе це, врешті-решт, і витворило ту політичну комбінацію, за якої Ягайло віддав перевагу унійним проектам, спрямованим на захід, зокрема на Польщу.

Інтерес литовського князя підживлювався і діями польського керівництва. Справа в тому, що після смерті в 1370 р. Казимира III Великого, котрий не залишив нащадків чоловічої статі і тим самим перервав династію П'ястів, престол після 12 років королювання представника угорської династії (котрий також не мав нащадків чоловічої статі) та ще кількох років внутрішніх чвар, успадкувала малолітня онука Казимира III Я дві га. Проте, згідно з традиціями Польського королівства, влада могла бути обійнята лише по мечу, тобто королем. Королева ж могла лише царствувати, не правлячи. Пошуки правителя мали допомогти й вирішенню важливих зовнішньополітичних завдань, що постали на той час перед Польщею. Насамперед потрібно було знайти надійного союзника для боротьби з німецькими рицарями. Крім того, нагальною видавалася й проблема денонсації обтяжливого союзу з Угорщиною.

За володаря було вирішено запросити найбільш придатного для спільної боротьби з німецькими рицарями кандидата - великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. І, зважаючи на становище як Польщі, так і великого литовського князя, проект одруження Ядвіги та Ягайла - а саме через їхній шлюб планувалося здійснити об'єднання зусиль двох держав - був вигідний обом сторонам.

Після нетривалих попередніх перемовин 14 серпня 1385 р. в Кревському замку (нині містечко в Смаргонському районі на Білорусі) було підписано акт про об'єднання держав. Ягайло отримував запрошення на польський престол та одруження з Ядвігою. Натомість він брав на себе наступні зобов'язання: прийняти християнство за римо-католицьким обрядом і привести до нього своїх ще не похрещених співвітчизників; коштом власних засобів повернути втрачені Литвою та Польщею землі; і, що найголовніше, "назавжди приєднати свої Литовські та Руські землі до королівства Польського".

З правової точки зору Кревська унія 1385 р. означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Польської Корони. Однак на практиці і після 1385 р. держава Гедиміновичів продовжувала й надалі існувати як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих еліт.