Історія України - Литвин В.М. - Галицько-Волинська Русь наприкінці XIII - першій половині XIV ст.

По смерті короля Данила 1264 р. номінальним правителем Галицько-Волинської держави став його молодший браті номінальний співправитель Василько Романович. Утім, як і перед тим, упродовж володарювання старшого брата, так і тепер владні претензії Василька не виходили за межі Волині або, навіть, її частини, зосередженої навколо Володимира Волинського. Галицька ж Русь і частина волинської спадщини Данила Романовича була поділена між трьома його синами - Левом, Мстиславом і Шварном. Лев отримав у володіння Галич і Перемишль, Мстислав - Теребовлю, Шварно - Холмщину та Белзьку землю. У роки князювання наступників Данила Романовича значна частина Волині фактично відділилася від Галичини і дісталася синові Василька Романовича та доньки краківського князя Лєшека Білого Олени - Володимиру Васильковичу (владу успадкував після смерті батька 1269 р.). Щоправда, на зовнішній арені, насамперед у стосунках з Польщею та Литвою, обидві гілки Романовичів намагалися проводити узгоджену політику. Активна допомога Володимира Васильковича мазовецькому князеві Конрадові II в боротьбі за втримання князівського столу в міжусобній війні зі своїм молодшим братом Болеславом привела до визнання Конрадом II себе васалом волинського правителя.

Тим часом Шварнові Даниловичу на короткий час вдалося навіть заволодіти Литвою. Щоправда, остання була швидко втрачена, а після смерті Шварна його частка перейшла до Лева Даниловича (князював від 1264 до 1301 рр.). Саме Лева дослідники вважають найбільш енергійним, войовничим та послідовним у досягненні своєї мети правителем з роду Даниловичів.

Широковідомим на Русі Лев Данилович став на початку 1250-х років після успішного відбиття нападу золотоординського воєначальника (темника) Куремси на південні рубежі Галицько-Волинського князівства. Був надзвичайно мужнім воїном і талановитим полководцем, але далеко не завжди міг отримати політичні дивіденди зі своїх перемог.

Лев Данилович активно втручався в боротьбу за австрійський престол, яка на той час точилася вже між Оттокаром II Чеським і Рудольфом Габсбурзьким. Обидві сторони були зацікавлені в підтримці галицького князя і внаслідок цього Лев Данилович отримував можливість шукати вигоди для своїх інтересів. Досить активну політику проводив князь і в інших частинах Центральної Європи. Зокрема, після смерті польського князя Болсслава Соромливого у 1279 р. він навіть виступає претендентом на великокнязівський стіл у Кракові, а також домагається прилучення до своїх володінь Мало Польщі.

Реалізовуючи власні зовнішньополітичні плани, Лев укладає союзницькі угоди то з Габсбургами, то з чеським королем, то з деякими польськими князями. Наслідком такої політики стає розширення меж Галицького князівства за рахунок приєднання до нього Люблінської землі, частини Закарпаття з містом Мукачевим.

Незважаючи на значні успіхи на міжнародній арені, Леву Даниловичу не вдалося досягти авторитету батька, яким він володів усередині Русі. Попри намагання Лева перебрати до своїх рук володіння Волинською землею володимирський стіл після смерті Володимира Васильковича у 1289 р. перейшов до молодшого Даниловича - Мстислава. Упродовж усього князювання Лева в нього були серйозні тертя як з Володимиром Васильковичем, так і з Мстиславом Даниловичем. У роки його правління фактично Галичина та Волинь існували як самостійні політичні утворення. Зрозуміло, що це значно зв'язувало руки галицькому князеві в стосунках з Ордою. Його залежність від Сараю була більш принизливою, аніж та, що утвердилася в роки правління його батька. Незважаючи на справне виконання князем військових зобов'язань щодо хана Золотої Орди (участь у спільних з ординцями походах проти Литви в 1277 р., Угорщини - 1285 р. та Польщі 1286 р. та 1288 р.), Галицька земля також не уникнула спустошливих набігів зі сходу. Зокрема, під час походу на Польщу 1286 р. монголи спустошили й землі свого союзника.

В останні десятиліття XIII ст. князі Південно-Західної Русі були втягнуті в міжусобну війну, що спалахнула в самій Золотій Орді. Приводом до її початку послужило зростання владних претензій темника Ногая. Лев Данилович, як і чимало інших руських князів, були змушені визнати свою залежність від Ногая, котрий спочатку утвердився на землях Галицького Пониззя, а згодом заволодів землями Північного Причорномор'я, проголосивши утворення там улусу Ногая.

Початок XIV ст. в історії Галицької та Волинської земель був ознаменований відновленням колишньої політичної єдності. Честь відродити славу Романа та Данила Галицького випала онукові останнього - Юрію І Львовичу, котрий стояв на чолі Галицько-Волинської держави в 1 ЗО 1 - 1308 рр.

Скориставшись із міжусобної війни в Орді, у ході якої значних спустошень і руйнувань зазнала Київська земля, галицько-волинський князь зумів отримати від неї певні дивіденди, розширивши кордони своїх володінь за рахунок земель, розміщених у гирлах Південного Бугу та Дністра. Переконливим свідченням зростання могутності Юрія І стало його вінчання за прикладом діда на королівство. Печатки Юрія І Львовича, що збереглися з тих часів, доносять офіційну його титулатуру: "господарь Георгій, король Русі" та "господарь Георгій, князь Володимири". Столицю своєї держави Юрій І переніс на Волинь, до Володимира.

Для повноти характеристики галицько-волинського правителя важливо згадати й про те, що Юрію і вдалося досягти ще однієї перемоги, яка засвідчувала зростання його політичної ваги та авторитету на Русі, - проголосити створення окремої Галицької митрополії. Потреба в цьому виникла після того, яку 1299 р. київський митрополит Максим переніс свою резиденцію з Києва до Північно-Східної Русі, у Володимир Суздальський. Після цього галицький король і волинський князь домігся від патріарха Константинопольського встановлення окремої Галицької митрополії, яка включала Галицький, Вол оди мирський, Луцький, Перемишльський, Турівський і Холмський єпископати. Першим галицьким митрополитом став місцевий уродженець Петро Ратенський.

Утворення Галицької митрополії, безумовно, сприяло й підняттю авторитету світської влади, а також давало потужний імпульс для розвитку культури в Галицько-Волинській державі, духовній консолідації її населення.

Падіння Ногая дало змогу Юрію І позбутися залежності від його влади. Це зміцнювало міжнародний авторитет галицького короля. Зростанню ваги Галицько-Волинської держави у міжнародних процесах сприяла й активна політика Юрія І в династичних війнах у Польщі та Угорщині.

Щоправда, зазнавав Юрій І також і відчутних втрат на міжнародній арені. Зокрема, зміцнення влади польських князів, подальша консолідація Польської держави призводить до серйозних змін у співвідношенні сил сусідів - Галицько-Волинська Русь поволі втрачає свої позиції більш потужної сторони. Сторони, яка переважно диктувала свою волю західним сусідам чи, принаймні, виступала в ролі третейського судді при розв'язанні конфліктів, що вибухали на їхніх теренах. Результатом цієї зміни стає втрата Юрієм І у 1302 р. Люблінської землі.

По смерті Юрія І у 1308 р. у володіння Галицько-Волинською Руссю на правах співправителів вступають його сини Андрій І та Лев II Юрійовичі. На відміну від батька - "короля Русі" та "князя Володимири" - вони приймають титул "Божиєю милістю князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирії". Новий титул володарів насамперед вперше вводив до політичної лексики запозичену в Західній Європі формулу "Божиєю милістю", а, крім того, поруч з Галичиною та Волинню згадував Русь, котра саме з цього часу починає сприйматися як синонім Галичини.

Головною турботою князів на зовнішньополітичній арені було завдання гарантувати безпеку від Орди та досягти повної незалежності від Сараю, а також протидіяти натискові литовського князя Гедиміна. Досягти вирішення цих завдань планувалося за допомогою розвитку стосунків з польським князем Владиславом Локетком (проголошеним 1320 р. королем), а також налагодження союзницьких стосунків з Прусським орденом. Укладений 1316 р. договір з орденом містив положення про спільний захист від ординців. Водночас він був спрямований і проти литовського князя, котрий намагався відірвати від Галицько-Волинської держави її північні землі, розташовані навколо Дорогочина та Берестя. А крім того, договір 1316 р. мав під собою виразний підтекст політики меркантилізму - сприяв посиленню обопільно вигідних торговельних контактів жителів галицьких і волинських міст з купцями міст, що належали до Ганзейського союзу.

Загалом синам Юрія І вдалося справитися з покладеним на них важким завданням оборони від ординських нападів. Джерела доносять інформацію про їхню успішну протидію набігові хана Узбека між 1316-1320 рр. Не досяг успіху й наступний набіг Узбека, організований 1323 р. Щоправда, саме відбиваючи цей напад, Андрій І та Лев II Юрійовичі трагічно загинули.

Андрій І і Лев II Юрійовичі були останніми нащадками короля Данила. Смерть братів обірвала князівську династію Рюриковичів, що упродовж останніх віків правила Галицькою та Волинською землею. Династична криза неминуче тягла за собою кризу політичну.

Припинення прямої лінії династії Романовичів, як одного з відгалужень Рюриковичів, мало серйозні наслідки для Галицько-Волинської держави. Адже відтепер претензії на спадщину Романовичів висунули чужоземні правителі, а крім того, така ситуація реанімувала сепаратистські претензії галицького боярства. Найбільше шансів для опанування цими землями мали правителі Польщі та Угорщини, держави котрих на той час уже встигли досягти внутрішньої консолідації і тепер намагалися поширити свій вплив зовні. Претензії на волинські землі дедалі частіше висувало Литовське князівство.

За таких умов упродовж 1324 та 1325 рр. як правителі Галицької та Волинської земель згадуються двоє братів-князів із Сілезії, котрі були запрошені на князівський стіл боярами. А згодом, у тому ж таки 1325 р. волинські бояри запрошують на князівство сина мазовецького князя та сестри покійних Романовичів Марії Юріївни Болеслава Тройденовича. При сходженні на князівський стіл Болеслав був похрещений за руським, православним обрядом та наречений ім'ям Юрія II. Місцем свого князівського осідку Юрій II обрав Володимир.

Незважаючи на своє польське походження, Юрій 11 проводив політику, яка відповідала інтересам Його нової держави, в тому числі в тих випадках, коли це входило в суперечність з інтересами тогочасних польських правителів. Зокрема, він наполегливо домагається повернення до складу Галицько-Волинської держави Любліна та Люблін тими. Як крок антипольський дослідники кваліфікують і його курс на зближення з Литвою, скріплене одруженням з донькою литовського князя Гедиміна Євфимією.

Князь продовжує і традиційну для його попередників прозахідну та антитатарську політику. З цією метою в 1325, 1327, 1334 та 1335 р. укладаються домовленості з Прусським орденом щодо допомоги останньому в захисті його земель від нападів золотоординців.

Досить активними виглядають і кроки Юрія II по реформуванню політико-адміністративного устрою держави. Зокрема, він реформує міське самоврядування, впроваджуючи замість давніх тисяцьких і воєвод інститут намісників князя - палатинів. Впровадження цього нововведення мало чітко виражене анти боярське спрямування, адже на посаду палатина князь не призначив жодного представника місцевої знаті, віддаючи перевагу особисто вірним йому іноземцям. Завдяки старанням князя було відновлено Галицьку митрополію. Князь виношував плани зміцнення внутрішніх засад своєї держави та повернення їй значення важливого суб'єкта міжнародної політики. Кого наслідував у своїй діяльності Юрій II, видно вже хоч би з того, що він користувався печаткою свого діда - Юрія І Львовича.

Утім своїм покровительством городянам, передовсім німцям і чехам, а також потуранню католицькому духовенству, що саме в роки його правління стало активно поширювати свій вплив на східні землі, Юрій II налаштував проти себе місцеве боярство. І саме волинські бояри 7 квітня 1340 р. отруїли князя.

Смерть Юрія II остаточно розірвала навіть опосередкований зв'язок галицько-волинських правителів із династією Романовичів, а крім того, знаменувала собою й остаточний розрив самої політичної цілісності, що її становила в часи Романа Мстиславича та його нащадків Галицько-Волинська держава.