Історія України - Литвин В.М. - Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої

Розділ 6. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої

На початку 1558 р. російський цар Іван Грозний віддав своїм військам наказ вступити на підвладні магістру Лівонського ордену землі. Мотиви нової війни крилися в намірах царя реанімувати зовнішньополітичний курс свого діда Івана НІ, скерований на забезпечення державі виходу до Балтійського моря. На той час Москві вдалося покорити Казанське та Астраханське ханства, підпорядкувати своїй владі Чувашію, Удмуртію, Башкирію. Зверхність царя визнав і правитель Великої Ногайської орди мурза Ізмаїл.

Початковий етап Лівонської війни пройшов під знаком переконливих перемог Москви. Уже на літо 1558 р. московські війська стояли на березі Балтійського моря. Орден розвалювався на дрібні шматки, і його магістр спочатку уклав союзні договори з державами, вороже налаштованими до ідеї укріплення Москви на Балтійському побережжі, а в 1561 р. добровільно уступив Польщі південно-східну частину своїх земель, Північну Естонію - Швеції, острів Езель - Данії, а сам, залишившись на чолі Курляндії та Семигалії з титулом герцога, визнав себе васалом польського короля. Таким чином, Лівонський орден фактично припинив своє існування, а Російській державі довелось мати справу з коаліцією європейських держав у складі Польщі, Литви, Швеції та Данії. Але навіть за таких умов Москва не стала шукати почесних умов примирення, а вторглася на територію Великого князівства Литовського.

Для Литви початковий етап війни з Москвою також складався дуже важко. У 1562 р. царські воєводи спустошили волості навколо Мстислава, Дубровни, Копистя, Орші, Шклова та Вітебська. А 15 лютого 1563 р. при особистій участі царя 60-тисячній московській армії вдалося захопити важливий стратегічний пункт князівства - Полоцьк. У полон потрапило чимало полочан, а відгомін трагедії мав гучний резонанс у цілій Європі.

Втрата Полоцька та окупація білоруських земель поставили Велике князівство у вкрай скрутне становище. По суті, на порядок денний литовської політики виступило питання про територіальну цілісність держави. Дедалі очевиднішим ставав той факт, що самотужки взяти реванш навряд чи вдасться. Найреальнішим способом зміцнення військової спроможності для литовського керівництва видавався уже випробуваний раніше політичний прийом - унія з Короною Польською. У 1562 р. шляхетське ополчення під Вітебськом утворило конфедерацію та відправило Сигізмунду II Августу послання з вимогою скликати загальний сейм для укладення унії. Помислами учасників конфедерації керували мотиви як зовнішньополітичні - отримання від Польщі військової допомоги, так і внутрішньополітичні - прагнення запровадження таких же, як у Короні, шляхетських прав і привілеїв, а також обмеження всевладдя магнатів.

Активізація унійних настроїв на коронних землях обумовлювалася мотивами великодержавної політики, а також прагматичними надіями на прирощення нових територій, придатних для землеробського обробітку. Адже на той час польська шляхта активно зайнялася господарюванням і стала одним з найбільш важливих сільськогосподарських експортерів на ринках Західної Європи. Підставою ж розширення виробництва могли стати лише освоєння нових земель. Тісно перепліталася з економічними інтересами польської шляхти та купецтва і їх зацікавленість у тому, аби за результатами Лівонської війни Москва не зуміла утвердитися на Балтійському побережжі, адже в цьому разі московське купецтво могло стати серйозним конкурентом на європейських ринках сільськогосподарської продукції.

Принципова відмінність у баченні сторонами характеру унії держав тривалий час гальмувала скликання загального об'єднавчого сейму. Так, литовсько-руська сторона виступала за рівноправний союз двох держав, які б і надалі зберігали свою внутрішньополітичну окремішність. Польська шляхта, в якості плати за свою військову допомогу, вимагала повної інкорпорації Великого князівства.

За таких підходів переговори щодо узгодження позицій затягувалися. Вони свідомо блокувалися то однією, то другою стороною. А нерідко взагалі досягали такої вибухонебезпечної межі, що, здавалось, розв'язання конфлікту можливе лише за умови застосування сили. Утім розвиток збройного протистояння з Москвою змушував до інтенсифікації унійних процесів.

Скликання спільного сейму сенаторів і земських послів від Польської Корони та Великого князівства було призначено в Любліні на січень 1568 р. Інтереси українських земель Великого князівства на Люблінському вальному сеймі представляли понад ЗО осіб - воєвод, каштелянів, старост, хорунжих, а також земських послів та членів княжих родин. Найбільш впливовими серед них були князі Василь (Костянтин) Острозький, Олександр Чорторийський, Андрій Вишневецький, Роман Сангушко.

Зважаючи на принципові розбіжності сторін та їх небажання поступатися власною позицією, згода щодо вирішення проблеми об'єднання держав була досягнута лише влітку 1569 р. А перед тим партія Радзивіллів, котра на той час являла собою домінуючу політичну силу Литви, у знак протесту на спроби тиску польської сторони у справі реалізації її унітарного проекту, 1 березня 1569 р. полишили сейм та повернулися на Батьківщину. Опоненти потрактували цей демарш як вияв слабкості й домоглися від Сигізмунда Августа рішучих дій у відповідь. Аби змусити литовців до поступок, уже 5 березня було проголошено акт інкорпорації до складу Корони Польської Підлипни я та Волині. У такий спосіб польська шляхта домоглася собі того, що намагалася безуспішно зробити, починаючи з XIV ст. Через декілька днів король вислав до тих земель універсали та листи, якими закликав місцевий нобілітет прибути до Любліна з метою складання присяги на вірність Короні. В разі непослуху Сигізмунд II Август погрожував покараннями - відбиранням посад і местностей. Під загрозою їх втрати більшість шляхти прибули на сейм і погодилися з волею короля, склали йому присягу вірності.

Безпроблемне прилучення Волині до Корони пробудило у польської шляхти апетит, і наступним кроком стала інкорпорація Київського та Брацлавського воєводств. Такий поворот справ обурив литовську аристократію, яка навіть розпочала підготовку до війни з Польщею. Розмови про приведення в мобілізаційну готовність польського війська велися і в оточенні короля. Усе ж до збройного протистояння справа не дійшла. Під натиском литовсько-білоруської шляхти, яка провела свій з'їзд у Вільно, пани-рада повернулися до переговорів з польською стороною.

6 червня сеймові дебати у Любліні були продовжені. На них литовська знать наполягала на тому, аби було застережено самостійність Великого князівства, в тому числі й передбачено право проведення особливого коронаційного церемоніалу у Вільно. Крім того, категорично заперечувалась проведена інкорпорація українських земель до складу Корони. Але ні король, ні коронний сейм на це не пішли, і, врешті-решт, 1 липня було підписано акт Люблінської унії - без поступок, яких домагалася литовська аристократія, але все ж компромісний за своїм характером.

Зокрема, актом проголошувалося об'єднання Корони Польської та Великого князівства Литовського в одну неподільну цілісність Річ Посполиту. На чолі цієї об'єднаної держави мав стояти один монарх, котрий одночасно проголошувався і польським королем, і великим князем литовським. Вищим законодавчим органом держави конституювався спільний сейм. Спільною мала бути зовнішня політика Корони та Великого князівства. Шляхта, як польська, так і литовсько-руська, отримувала однакові права на території всієї Речі Посполитої. Натомість кожна її частина зберігала власну структуру державних посад, окремі збройні сили, фінансову систему та скарб, власну монету. Спільний сейм, у відповідності з актом 1 липня 1569 р., мав приймати свої особливі закони для Корони Польської та Великого князівства Литовського.

Місце і роль українських земель у новоствореній державі обумовлювалися загалом пасивною роллю українських послів на Люблінському сеймі, зокрема у відстоюванні вимог політичного змісту. Так, руські князі домоглися гарантування цілісності територій українських воєводств та непорушності місцевих традицій. На інкорпорованих землях і надалі головним законодавчим кодексом залишався Литовський Статут. Руська мова проголошувалася мовою публічного й державного спілкування на вічні часи. На територіях українських воєводств усі місцеві уряди, посади та почесні титули могли надаватися лише мешканцям відповідних земель. Православній шляхті була гарантована рівність з католиками в отриманні цих самих урядів і почестей. Проте політична суб'єктність України-Русі як рівноправного партнера Корони Польської та Великого князівства Литовського люблінськими постановами не передбачалась. Негативні ж наслідки цього упущення виявлять себе уже з початком XVII ст.